"Знаєш, як солодко пахне палене людське м'ясо?" - Тамара Горіха Зерня видала другий роман

У київському видавництві "Білка" вийшов другий роман Тамари Горіха Зерня "Принцип втручання".Перший твір письменниці "Доця" 2019-го відзначили як Книгу року BBC."Описую ситуацію війни у країні, яка не бачить цієї війни, - каже Горіха Зерня. - Показую, що відбувається в суспільстві та стосунках, коли стикаються два світи. Ветеранів і тих, хто їх не визнає".Головна героїня роману "Принцип втручання" 30-річна Станіслава – доцент кафедри вищої та прикладної математики у столичному університеті. Втратила на російсько-українській війні чоловіка. Не встигла ані попрощатися, ані з'ясувати стосунки. Єдиною опорою і розрадою стала робота. На прохання знайомої вирушає на сім днів у місто свого дитинства на Черкащину, куди поклялася ніколи не повертатися. Протягом тижня має проникнути на загадкове весілля і переконатися, що наречена жива, за сюжетом.З чого почалося створення книжки?‒ Мій перший роман "Доця" був успішним і задав високу планку очікувань до автора. Сумнівалася, чи виправдаю. Вирішила для себе так. Якщо будемо надто сильно зважати на те, що про нас можуть подумати, життя доведеться витратити на роздуми й переживання. Настає момент, коли треба відкладати вагання й діяти. Бажано переживати за щось зроблене, а не за те, що не здійснив.Провела карантинний рік у роботі над книжкою. Вперше дозволила собі працювати як справжня письменниця. Двічі виїжджала в село без сім'ї та присвячувала себе виключно рукопису. Це велика розкіш. Небагато авторів можуть похвалитися тим, що мають час і можливість так писати. "Принцип втручання" - це плід часу, проведеного сам на сам із думками та клавіатурою.Чому взялися саме за детектив?‒ Це зручна та благородна форма. У жанрі можна писати що завгодно. Вкласти в його оболонку найширший спектр тем і конфліктів.Детектив цікавий багатьом. Хто не зрозуміє глибші світоглядні чи філософські теми, прочитає заради дії та загадки. А потім, можливо, повернеться й відкриє для себе, що спершу не помітив. Книга ніби не велика за обсягом, але тексту більше, ніж у "Доці". Буде над чим подумати. Що стало поштовхом до написання?‒ Маленький епізод розмови з ветераном, який мені якось проговорився. Каже: "Знаєш, як солодко пахне палене людське м'ясо? Годину тому розмовляв із хлопцями, а зараз збираєш їхні обпечені, обгорілі останки в мішок. А в тебе повний рот слини, тому що три дні не їв нічого. І здається, що пахне шашликами". Для мене ці слова стали тумблером, який переключив у режим написання "Принципу втручання".Війна змінює всіх. І дотичних безпосередньо, і тих, хто намагається не помічати. Навіть не знаю, кого змінює більше в довгостроковій перспективі, хто більше постраждає. Хто відвоював, чи хто всі роки вдавав, що не бачить.Що було найважчим у процесі роботи?‒ Натягнути на себе емоцію жінки, яка втратила на війні чоловіка. Я писала максимально реалістично. Тому треба було приміряти на себе цей важкий досвід. Не дуже приємно.Чим особлива головна героїня?‒ Це нова героїня для сучасної українській літературі. Такий типаж буде швидко поширюватися і стане популярним. Бо відповідає тому, що відбувається навколо.Це жінка розумна. Не прибідняється, не маніпулює, не жонглює жіночою чи якоюсь іншою альтернативною логікою. Знає власні переваги, сильні сторони. Користується інтелектом у своє задоволення, не оглядаючись і не питаючи дозволу, чи можна так чинити.Вона успішна у професійній кар'єрі, у галузі, яку можна назвати чоловічою. Цей атрибут списаний із реальних людей, які свого часу не повірили в те, що математика – не жіноча справа. Роблять те, що їм подобається.Математика для героїні – не просто робота, а продовження руки й голови. Те, чим користується в повсякденні. Має свій підхід до сприйняття дійсності. Кожну ситуацію намагається розбити на множники, доданки, логічні відрізки. Звичка до постійного аналізу й думання накладає відбиток на характер. Спостережлива, зауважує дрібниці. Водночас не засуджує. Дивиться на світ як науковець, морально і психологічно готовий до будь-якого явища. Не дає емоційних оцінок, а просто враховує це у своїй картині світу. Отже, маємо перед собою ідеального детектива. Людину, пристосовану до розв'язування задач, розслідування справ.Не менш важлива тема пережиття втрати. Чоловік загинув на фронті, повоювавши буквально кілька днів. Але найгірше те, що вже після його смерті дізналася про зраду. Лишилися до нього питання, які більше немає кому поставити. Багато невисловленого, що вже не має можливості проговорити.Чи є прототип Станіслави?‒ Це збірний образ. Під час написання у мене в уяві стояла реальна жінка, і не одна. Намагалася писати про тих, кого знала й бачила. Особливо про людей, які воювали або мають посттравматичний стрес. Як розвивається сюжет?‒ Знайома, яка свого часу допомогла героїні, просить її поїхати в замок у Черкаській області. Там протягом тижня відбуваються урочистості, приурочені до весілля сина власників. Станіслава має приглянути за його обраницею – онукою знайомої. Підозрюють, що зі шлюбом не все чисто. Адже дівчина швидко прийняла рішення, не попередила і не запросила близьких. Таке враження, що її примусили.Героїня опиняється на місці подій під прикриттям. Вдає із себе помічницю кухаря та офіціантку. Спеціально для цього її взяли в кейтерингову компанію, створену ветеранами.Звичайно, є вбивство. Але як делікатно зауважила бухгалтерка видавництва, яка фанатіє від трилерів: "Чекала від кінцівки більше, ніж усього один труп. І де кров, кишки на гілках, відірвані голови - оце все?" Але книга моторошна й без різанини. Бо найстрашніше трапляється з нами за життя, а не після смерті. Це не привиди й барабашки. А те, що може зробити з однією людиною інша. Найбільш дивні й жахливі вчинки є на сторінках творах.Чому математик бере на себе роль детектива?‒ Її знайома знає, що це розумна і здравомисляча жінка. Довіряє її судженням. А Станіслава не може відмовити, бо має моральний борг перед цією людиною. Тому вирушає зробити свої висновки про те, що відбувається в замку.Героїня зазначає, що для людини нормально брехати. Усі, щойно відкривши рота, обов'язково говорять ту чи іншу неправду. Це є в нашій природі. Тому вона спостерігає за невербальною комунікацією – поглядами, жестами, вчинками. Збирає інформацію та доходить висновку трошки раніше, ніж читач. Її місія – мінімізувати наслідки трагедії, якої неможливо запобігти.Інші персонажі мають стосунок до війни?‒ Замок фактично стає точкою перетину двох світів. З одного боку, людей із бойовим досвідом. З другого – мешканців замку, гостей, місцевих жителів. Бачимо в наближенні, для кого є війна і для кого її поки що немає, бо всіма силами не помічає. Ці дві партії персонажів виявляються залежними одне від одного. Мають протиріччя, але й потребу взаємодіяти, шукати порозуміння, точки контакту.У несподіваних поворотах протягом тижня розкриваються всі присутні. Кожен має свою таємницю і щось приховує. Події змушують героїв показати те, чого в них найбільше і найглибше. Проявити себе характерним, але несподіваним, травматичним, смішним боком. Наприкінці всі виходять із будівлі іншими, ніж зайшли на початку. Який замок фігурує в романі?‒ У творі не згадую назву. Але впевнена, що люди, мінімально знайомі з топографією регіону – впізнають. Даю підказку: це замок з єдинорогом (графський герб з єдинорогом прикрашає головний фасад Мисливського палацу Шувалова в місті Тальне Звенигородського району Черкаської області. – Gazeta.ua).Черкащина - найбільш аномальна й таємнича область України. Жоден регіон не порівняється з її ярами, лісами й дорогами. Недаремно там найбільша концентрація різних святих місць, місць сили, шевченківських місць, Умань. Це земля, яка завжди підкидала нам загадки.Замок зберігся, але частково зруйнований, у страшному стані. Це місце має свої таємниці. Завжди було гніздом різних культів, сект і рухів. Там жили і працювали масони, алхіміки, люди, які практикували спіритичні досліди. Також є парк, урвища, підземні лабіринти, закинуті лабораторії.Щоб нормально описати інтер'єр будівлі, я туди їздила двічі. Під час одного з вояжів сфотографували місцевого привида. Приходимо додому, чоловік каже: "Подивися". Показує світлину, де я стою біля величезного дзеркала в холі. А позаду дверцята в комірчину, в яких чітко видно дитячу фігуру в кептарику й чепчику. Нібито стоїть і виглядає. Хоча там, звісно, нікого не було.Описувала місце з великим азартом і любов'ю. Вважаю, що там величезний потенціал для туризму й досліджень. Прекрасно почуватимуться люди, які цікавляться нематеріальними речами.Чи додавали у твір містику?‒ Була спокуса населити книгу привидами. Але я підтримую свою героїню в цьому питанні. Вважаю, що привидів ми врахуємо в останню чергу. Усе, що можна, пояснюємо людським втручанням. Немає паранормальних епізодів. Станіслава говорить на якомусь етапі: "Так, привидів ми викреслюємо, тому що явно відчувається рука людини. Зло, яке може бути скоєне тільки за життя, а не після смерті".Водночас є лінія, яку героїня називає роботою підсвідомості. У замку їй починає снитися покійний чоловік. У дивних варіантах, ситуаціях, рухах. Ніби до неї пробивається. Вона каже: "Я розумію, що це я сама, моя підсвідомість. Чомусь зараз починаю згадувати". Але деякі речі не можна пояснити звичайною логікою та збігом обставин. Тут уже на розсуд читача, як сприймати те, що відбувалося. Яке пояснення прийняти для розгадки сюжету. Наскільки це важка книжка?‒ Я б не сказала, що це психологічний трилер чи суцільна драма. Є похмурі моменти, але водночас весела й легка.Не буду розписуватися про всіх, але в нашій бульбашці люди достатньо оптимістичні. У найтрагічніший момент можуть дозволити собі цинічний сміх і чорний гумор, який нас підтримує. Якщо раптом почнемо остаточно горювати й заливатися слізьми – це буде поганий знак для України.Яким накладом випустили?‒ Перший – п'ять тисяч примірників. Швидко розійдеться, будемо додруковувати. Покрити витрати на друк накладу дозволило величезне передзамовлення – понад тисячу книжок. У мене вже синці й пальці аж повигиналися від автографів. У кожному примірнику писала, що наше право й обов'язок – втручатися в те, що відбувається довкола. Вставляти свої п'ять копійок навіть там, де не просять. Це книга для всіх, хто має достатньо велике серце, щоб втручатися.Чому для вас важливий цей роман?‒ Я рада і пишаюсь тим, що робимо свій маленький внесок у велику справу. Переконана, що кожен, хто вміє писати – повинен це робити. Всіма силами заступити і залишити за собою слід, відбиток цих років в історії. Ми очевидці. Ті, що бачимо, розуміємо та аналізуємо те, що відбувається довкола. До того ж багато хто пише і за себе, і за того хлопця. За людей, які вже не зможуть за себе написати.Мені важливо хоч трошки вловити дух нашого часу. Залишити його для тих, хто пізніше будуть читати архіви й піднімати документи, щоб дізнатися, як жила Україна часів російсько-української війни. Я оптиміст. Вірю в те, що буде кому ставити це питання. Україна не розвалиться на шматки й не зникне. Залишиться в тих самих межах, що є, а може, й більших.Зараз ми сіємо зерно, яке потім знайдуть інші люди. Захочуть зібрати, перемолоти і щось із нього спекти. Навіть якщо це будемо не ми. Навіть якщо через роки наші терзання, твори та мрії будуть здаватися наївними, романтичними чи короткозорими.Так само, як зараз дивимося на себе зразка 2014 року. Подумайте, якими ми тоді були молодими й не готовими до того, що чекало попереду. Зараз у мене відчуття, що далі нас чекають складні часи. А поки тимчасова передишка, треба максимально зробити роботу, на яку потім не буде часу.Я не закликаю до паніки. Та мені здається, що наші вороги так просто не згинуть, як роса на сонці. У нас попереду вирішальний бій з Росією. Сподіваюся, що випаде на наше покоління, і це буде питання кількох років, максимум десятиліть. Що ми цей виклик і тягар не передамо своїм малим, які зараз підростають. Моєму меншому сину буде п'ять років у серпні. Дуже хочу, щоб йому не довелося воювати з Росією. Щоб тоді, як він досягне призовного віку, питання воєнної загрози було вирішене й закрите. Це мета, заради якої працюємо і робимо деколи дикі, дивні, смішні речі.Наприкінці твору героїня біля замку танцює на могилі уявного Путіна. Я вірю, що ми з вами станцюємо цей танок. Що нас чекає велика полька на руїнах імперії. Що поїдемо в Донецьк і Крим, повернемо туди Україну, повернемо своє. Тому що за нами правота."Ми не хотіли, щоб читач порівнював "Доцю" і "Принцип втручання". Водночас самі постійно порівнювали. Це різні книги, але одна й та сама історія, - каже Ірина Білоцерковська, засновниця і директорка видавництва "Білка". - Події в новому романі відбуваються у класичному детективному форматі замкненого простору. Звична форма поєднується з новими, різкими фарбами персонажів. Повертаються з війни чи відходять від травм, які нанесла російська агресія. Переживають глибокі внутрішні катаклізми. Шукають розраду в мирному середовищі і намагаються стати нормальними. В якийсь момент розумієш, що вони і є нормальні, а всі навколо поводяться як ідіоти. Ця вивернена логіка, приперчена характерним гумором і розігріта на нікому більше не властивих емоційних флешбеках роблять книгу унікальною.Я б хотіла, щоб читачі подивилися на "Принцип втручання" як окрему книгу. Але не забували, що психологічно це продовження "Доці". У центрі уваги – люди, які воювали, повернулися і вже знов серед нас. Авторка розповідає, як нам жити з ними, а їм – з нами".