Анжела Іоняк: Команда однодумців здатна вирішувати всі проблеми

Цього тижня жителі Димки Глибоцької ТГ відзначали відразу дві дати – 575-річчя першої писемної згадки про село і 120-річчя церкви, освяченої на честь святих апостолів Павла і Петра.

Люди люблять і шанують свій населений пункт, його історію, відомих постатей. Адже серед них чимало нащадків персонажів повісті «Земля», в якій Ольга Кобилянська розповіла про трагічну історію, коли за наділ поля брат убив брата. Димківці бережуть пам’ять про приїзд Олеся Гончара, Ірини Вільде, Ростислава Братуня на відкриття музею Гірської Орлиці. А дехто пригадує й приїзд до Димки весною 1950 року першого секретаря Компартії України Микити Хрущова, який з трибуни ХІХ з’їзду КПРС говорив про нову долю буковинського села, його працьовитих мешканців.

Чи підтримує село традиції? Чи не виникали більше в населеному пункті земельні конфлікти? Чим живуть нині димківці? Про це після служби Божої ми поспілкувалися із старостинею Димки Анжелою ІОНЯК.

При старостаті є віддалене робоче місце ЦНАП, де можна одержати соціальні послуги через управління праці, е-малятко, виписку-прописку, нотаріальні послуги

Село пишається минувшиною

- Письменниця Ольга Кобилянська прожила у Димці лише два роки, але вона прославила село на віки. Як у селі зберігають пам’ять про визначну буковинську просвітительку, пані Анжело?

- Мені здається, що тут кожен куточок віє легендою. Наприклад, рідна сестра бабусі мого чоловіка Кіцка (так звали її по-вуличному) Коломійчук у 14 років допомагала у хатніх справах Ользі Кобилянській. Згодом вона розповідала про літераторку своїм дітям, онукам. Її спогади передаються із покоління у покоління. Так само як і про нащадків родини Жижиянів. До речі, у березні 1948 року першими у колгосп, який назвали іменем славної землячки, записалися Іван Жижиян та його матір Маріука (прототип Рахіри у повісті «Земля»). Під час вручення колективному господарству акта на користування землею Іван сказав: «Ось вона, та земля, за яку вовком дивилися сусід на сусіда, брат піднімав руку на брата. Лихі часи, коли земля була злою мачухою селянина, відійшли у минуле. Тепер для всіх вона стала матір’ю».

- Ваше село – румуномовне, хоча в навколишніх населених пунктах розмовляють українською. Попри це, воно має українську назву Димка. Як так вийшло?

- Перші згадки про село датуються червнем 1446 року в документі правителя Молдови Штефана Воде, яке він подарував ченцям монастиря Нямцулуй. Тоді воно називалося Трестиянець. 1668 року воно іменувалося Трестіана, через сотню років – Димка. Точної дати і документів про перейменування населеного пункту, на жаль, не знайшлося. Можливо назва від того, що перші мешканці жили біля річки, де часто були тумани, димка. Тут живуть навдивовижу працьовиті люди, котрих неодноразово відзначали за сумлінність і самовіддачу. Приміром, колишню доярку Марію Чимбру двічі нагороджували орденом Трудового Червоного Прапора. Чимало інших односельчан також мають високі державні відзнаки.

- Перед нашою зустріччю цікавився історією села і, з прикрістю дізнався, що селяни пережили голодомор 1946-1947 років. Пам’ятають старожили ті роки?

- Та хіба тільки наше село пережило лихоліття? Розповідали старожили, що весна і літо 1946-го видалися посушливими. Урожай був незначний. Після того як село здало державі всі податки, уповноважені сільської ради ходили від хати до хати і забирали останні крихти, прирікаючи родини на голодну смерть. Не обійшли село і репресії комуністичного режиму. Родини добрих господарів Тодора Магаса, Ангеліни Амаріці, Петра Крецу, Гаврила Головатого, Івана Якубовича, Домніки Жижиян відрядили у безлюдні степи Казахстану. Чимало земляків не пережили випробувань і лягли у цілинні землі. Лише деякі повернулися додому і розповіли жахливі історії з життя.

Умови для виживання не найліпші

- Пані Анжело, ви похвалили своїх односельців за працьовитість. Чим нині займаються димківці?

- Зараз у селі проживають понад 2000 осіб. Та через те, що ніде працевлаштуватися, чимало односельців виїжджають на заробітки за кордон. Здебільшого, молодь. А побувавши за кордоном, побачили інше, краще життя, вони виїжджають із дітьми назавжди, залишаючи тут літніх батьків на родичів. Є у селі, щоправда, підприємство «Укрдревексім», яке заснував Микола Сандуляк. Там трудяться понад 100 працівників. Щороку воно сплачує податків до бюджету у середньому по мільйону гривень. Але керівник бідкається, що невдовзі може закрити виробництво шпону, оскільки, на жаль, у  нашій країні не створено сприятливих умов для того, щоб розвивався бізнес. Дуже шкода, якщо так станеться, бо люди залишаться без роботи й вимушені будуть їхати за кордон. До речі, саме через неможливість працевлаштуватися мій чоловік та зять нині за кордоном.

- Пригадую, колись у вашому селі славилася майстерня «Лагуна». Її вироби демонстрували на виставках, конкурсах. Чи діє вона зараз?

- Підприємство «Лагуна» працює. Хоча, правильніше сказати, виживає. Ви, певно, знаєте, що ручні ковальські вироби дорогі. Через низьку купівельну спроможність наші земляки не здатні виконувати замовлення в «Лагуні». Тому менеджери майстерні шукають замовлення у сусідній Румунії, імпортують туди справжні шедеври – витвори ковальської майстерності. У нашій країні такий дорогий метал, що виготовити з нього щось дешеве нереально.

- Але у селі є земля, про конфлікт навколо якої писала Ольга Кобилянська. Хто її обробляє?

- У нас не багато орної землі. Свого часу її розпаювали і роздали, образно кажучи, нащадкам Жижиянів для індивідуального обробітку. Згодом майже 300 пайовиків здали свої паї в оренду агрохолдингу «Мрія», який кілька років тому перейменували на компанію «Контінентал». Співпраця з аграріями у нас добра, вони сплачують належно за оренду, допомагають селу. Правда, чимало моїх земляків і далі обробляють свої наділи індивідуально. Вирощують зернові культури.

Проблеми вирішують гуртом

- Погоджуючись зайняти посаду старостині, певно, знали про проблеми Димки, пані Анжело. Щось уже зроблено із запланованого?

- Найпершим моїм завданням було перекрити школу, яку звели ще далекого 1979 року. Внутрішні приміщення там періодично ремонтували, а ось зовні споруда потребує коштів і людських рук. Та я вже маю домовленість із головою територіальної громади Григорієм Ванзуряком про виділення нинішнього року на ремонт школи 300 тисяч гривень. Це на матеріали, а ось роботи будемо виконувати самі. У нашому селі навчально-виховний комплекс, де містяться і садочок на 4 групи, і школа 1-3 ступенів, розрахована на 300 учнів. Цього року випустили 17 дітей, натомість у перший клас уже подали 26 заяв. Дехто з батьків своїх малят записують у навчальні заклади Глибокої. Річ у тому, що в нашому НВК викладання ведуть румунською мовою, а в селищі – українською. Отже батьки завбачливо думають про вступ своїх чад до вітчизняних вишів. Хоча троє цьогорічних випускників поступили на навчання у румунські виші.

- Ви сказали, що перекривати НВК будете власними силами. Це як, за які гроші, зізнайтеся?

- Це звична практика у селі. Я створила у вайбері групу «Громада села Димка». До неї записалися понад 200 учасників. Інформуємо через соціальні мережі про наші справи. Написала якось, що є проблема з дорогою до цвинтаря. Мала неабиякі сумніви, бо то сталося перед Пасхою, у людей було чимало городніх робіт. Але того ж дня відгукнулися десятки людей, у тому числі й односелець Віктор Кройтор, який багато років живе в Італії з родиною. Написав, що витрати з ремонту дороги і містка бере на себе. Я інформувала його, що кошти немалі. Треба очистити шанці, заплатити екскаваторнику, за матеріали. Однак через кілька днів мені передали від нього 13200 гривень. Знаю, що не має наміру повертатися, але хоче допомогти селу, де народився. За його кошти разом з односельцями ми зробили пристойну дорогу до місця вічного спочинку односельчан.

- Які ще добрі справи на рахунку ваших односельців? Як дбають про охайність села?

- Свіжий приклад. У вихідні ми вперше проводили змагання з волейболу, на які прибули команди з Кам’янки, Глибокої. Чому вперше? Бо не мали свого волейбольного майданчика. Напередодні зібралися хлопці, молоді чоловіки й облаштували його. По-друге, проводимо толоки з прибирання села, обкошування придорожніх смуг. До речі, навіть жінки беруть до рук бензокоси, бензопили і наводять лад у селі. На жаль, не можемо зробити дорогу до сусідньої Михайлівки, яка у жахливому стані.

Плануємо організувати централізований збір сміття, розширити сільську амбулаторію із денним стаціонаром, поліпшити умови для сільського відділення зв’язку, удосконалити віддалене робоче місце ЦНАП, виділити землю учасникам АТО… Дещо для реалізації цих планів уже зроблено. Зі мною трудиться згуртована команда, яка працює на позитивний результат. 

Гадаю, що позитивні зрушення будуть.

Анатолій ІСАК