Параджанов під час зйомок автобіографії пророкував власну смерть

20 липня 1990 року помер кінорежисер, сценарист і художник Сергій Параджанов. Міжнародне визнання здобув після екранізації повісті Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків" в 1964 році. Стрічка отримала 39 міжнародних нагород і 28 призів на кінофестивалях у 21 країні.Параджанов з'явився на світ 9 січня 1924 року в Тифлісі (нині - Тбілісі, Грузія) у вірменській родині. Був третьою дитиною. Мав сестер - Рузанну й Анну. Його батько Йосип Параджанян працював торговцем антикваріатом. Талант і багату уяву режисер успадкував від матері Сірануш Бежанян, яка була артистичною жінкою. Професія антиквара передавалася з покоління в покоління. Йосип Сергійович сподівався, що діти будуть продовжувати його справу. Сергій обрав інший шлях, і батько не зміг йому цього пробачити.У 1942 році закінчив російську школу з двома "п'ятірками" - з природознавства і малювання. Після цього навчався на будівельному факультеті Тбіліського інституту залізничного транспорту. Покинув університет через рік заради навчання вокалу в Тбіліській консерваторії та хореографії при Тбіліському оперному театрі. 1945 року перевівся до Московської державної консерваторії. Ще через рік вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії. Навчався в режисера Олександра Довженка.Після закінчення інституту Параджанова направили до Києва, де він працював над першим фільмом "Андрієш". У стрічці розповідається про молдавського пастуха, який мріяв стати витязем. Нахил до фольклорної поетики був притаманний Параджанову зі студентських років. Згодом зняв документальні та науково-популярні кінокартини: "Наталія Ужвій", "Думка", "Золоті руки".1950 року одружився з працівницею московського універмагу Нігяр Керімовою. Жінка походила із татарської родини з Молдови. Але її брати домовилися, що вона вийде заміж за іншого. Вони приїхали до Москву і вимагали великий викуп. Параджанов не міг його заплатити, і брати вбивають Нігяр.П'ять років по тому в Києві одружився з донькою дипломата 16-річною Світланою Щербатюк. За три роки в них народився син Сурен. 1962-го пара розлучилася, але підтримувала стосунки.1964-го поставив стрічку "Тіні забутих предків" за мотивами повісті Михайла Коцюбинського. У фільмі оспівано мальовничий світ гуцульських звичаїв, обрядів і побуту. Картина здобула 39 нагород і 24 гран-прі міжнародних фестивалів. За кількістю нагород увійшла до Книги рекордів Гіннеса. Державний Комітет Ради Міністрів УРСР з кінематографії відмовив авторам фільму в оплаті за першою категорією, бо він не відображав радянську дійсність."Москва хотіла від мене аби я скомпонував усе на російський лад. Та я відмовився, розуміючи, що це буде вульгаризацією. У підсумку Москва потрактувала картину як вираження українського націоналізму", - прокоментував таке рішення влади Параджанов.Під час прем'єри фільму в Києві, яка відбувалася 4 вересня 1965 року у кінотеатрі "Україна", пройшла акція літературного критика Івана Дзюби, аспіранта Василя Стуса та журналіста В'ячеслава Чорновола проти арешту українських дисидентів. Параджанову, який участі в акції не брав, почали перешкоджати в реалізації творчих задумів і зупинили виробництво стрічки "Київські фрески"."Україна – моя друга батьківщина. Там я створив свій перший шедевр "Тіні забутих предків", там я став генієм, там у мене народився син. Україна мені подарувала все, й Україна мене погубила", - розповідав Параджанов в одному з інтерв'ю.Україна мені подарувала все, й Україна мене погубила 17 березня 1973 року режисера засудили до п'яти років ув'язнення за український націоналізм, спекуляцію та гомосексуалізм. Проти нього висунули анонімні звинувачення. Параджанов відбував покарання у Лук'янівській тюрмі та в колонії в Алчевську. Серед ув'язнених користувався авторитетом. 30 грудня 1977 року після втручання міжнародних організацій Параджанова звільнили. Йому заборонили жити в Україні. Переїхав у Тбілісі."Я – вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в'язниці за український націоналізм", - так описував себе режисер.1982-го Параджанова на 11 місяців закрили в СІЗО за критичний виступ на прогоні вистави пам'яті Володимира Висоцького. Після звільнення дозволу залишатись в Україні не отримав. Останні роки жив і працював у Тбілісі. Рік по тому був засуджений умовно за хабар. Зняв фільми "Легенда про Сурамську фортецю" (1984) та "Ашик-Керіб" (1988). Захопився живописом і керамікою."Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії", - сказав він перед смертю.Останньою роботою режисера стала автобіографічна картина "Сповідь". Почав знімати 7 червня 1989 року у Вірменії. Встиг відзняти одну зі сцен фільму - похорон дівчинки-сусідки. Готуючись до зйомки цієї сцени, реквізитори самі обирали труну. Задуму Параджанова не знали, тому попросили доставити на знімальний майданчик одразу дві труни - білу і чорну. Режисер побачив це і сказав: "А другу для кого? Для мене?". Слова виявилися пророчими.Завершити фільм не вдалося: у Параджанова діагностували рак легенів. Його госпіталізували та прооперували в Москві. Проходив лікування в Парижі.17 липня 1990 року він приїхав до Єревану. Через три дні помер. Параджанова поховали 25 липня в Пантеоні імені Комітаса.Йому посмертно присвоїли звання народного артиста Української РСР. 1991 року посмертно став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка як режисер-постановник фільму "Тіні забутих предків".Режисера Сергія Параджанова заарештовували тричі. 1973 року його засудили за сфабрикованим звинуваченням у "мужолозтві із застосуванням насильства" та поширенні порнографічної продукції.У в'язниці Параджанов перебував у дуже тяжких умовах, його неодноразово били й катували, не давали змоги писати й малювати. Одного разу у в'язниці начальник сказав Параджанову, який підмітав підлогу: "Засуджений, працюєте без вогника!" Наступного разу, помітивши начальство, режисер підпалив мітлу - так і став підмітати - "з вогником". Він знаходив вихід – збирав кришки від пляшок молока, зроблені з фольги, заливав їх смолою і робив гравірування - портрети Богдана Хмельницького, Миколи Гоголя, Олександра Пушкіна, Петра І. Ці твори прозвали "талерами Параджанова". Не маючи змоги довгий час проявляти себе у кінематографі, він зосередився на створенні колажів, що сприймалися його уявою як застиглі кадри кінострічки. За роки тюремного ув'язнення він зробив близько 800 робіт.