Поразка в Північному потоці-2. Що далі?

Із хороших новин – у нас є люфт до 2024 року

Можна багато говорити, хто винен в тому, що Німеччина, Росія та США домовилися про запуск ПП-2 і нас поставили перед фактом (і це будуть робити всі можливі політичні групи), але зараз більш важливо зрозуміти, що нам робити далі. І це куди складніше, ніж звинуватити команду Зеленського (почасти справедливо) в тому, що там просто не помітили, як змінився світ (Ukrainian Institute for the Future робив свого часу доповідь з цього приводу, лінк в коментах).

Що потрібно робити?

1. Потрібне об‘єднання всіх політичних еліт навколо одного чіткого плану. Я розумію, що зараз мене звинуватять в тому, що пропонуються нереальні речі, але без об‘єднання еліт на зовнішньому фронті ми програємо. І приклади об‘єднань були (як тут не згадати, як сестра Сергія Льовочкіна в минулому скликанні Ради, на деяких принципових для нас сесіях ПАРЄ, грала в одну колективну гру з представниками блока Порошенка)

2. Потрібно перестати вірити в абсурдність тез про те, що Китай вже завтра чекає на нас з розпростертими обіймами і ми замінимо США на Китай. Китайська гра - це роки і в цю гру, безумовно, треба грати. Але треба також пам‘ятати, що завтра ніяких результатів не буде, а вести себе, як слон в лавці з посудом - це і з Заходом посваритися і з китайцями не подружитися.

3. Ми маємо чітко розуміти: справи поки йдуть по найгіршому сценарію, але у нас є люфт до 2024 року (закінчення контракту з Газпромом, президентські вибори в РФ, які мають зацементувати ідеологію путінізму, яка передбачатиме пряму агресію, завершення розгортання російських військ по периметру нашого кордону, президентські вибори в Україні з усіма можливими турбулентностями).

4. Суспільство в Україні буде

розчароване рішенням колективного Заходу, але можна з великою долею імовірності говорити, що це саме суспільство точно не хоче, щоб держава повернулася п‘ятою точкою до колективного Заходу. А відтак, комунікаційна роль посилів, які будуть продукувати представники влади (включно з клоунами від влади) має бути виваженою і розумною. Починаючи з осені РФ, по-максимуму, включить інформаційну машину на розкачування ситуаціі всередині. І це один з головних викликів не тільки для Зеленського, але й для держави в цілому.

5. В міжнародному плані цей час потрібно використати для створення регіональних мініальянсів, кожен з яких (Україна-Туреччина, Україна -Польща, Україна- Прибалтика і т.д) мають відігравати чіткі і зрозумілі для обох сторін задачі по зміцненню, в тому числі і нашого безпекового фактора.

6. Переозброєння армії (закупівля новітньої зброї), посилення армії, створення потужної тероборони (потрібна зміна в закон, який надасть можливість теробороні мати тяжке озброєння) - це альфа і омега наступних двох років. Якщо ми цього не зробимо, в 2024 році ми не зможемо воювати. Якщо ми це зробимо - РФ подумає чи варто починати бойові дії.

7. На Донбасі за два роки 100% жителів ОРДЛО отримають російські паспорти. Саме з цієї точки зору треба говорити про виконання Мінська, і про заморозку процесів. Ніяких інших варіантів ніж замороження ситуаціі в нинішньому статус-кво, на сьогодні, просто не існує.

8. В енергетичній сфері ми маємо з однієї сторони почати нарощувати власний видобуток газу (не обов‘язково державний). Але паралельно, ми маємо вийти на забезпечення себе бензином та дизпаливом власного виробництва (вийти з критичноі залежності від РФ та Білорусі).Гроші з доріг мають піти на власне паливо, бо інакше нашими дорогами будуть користуватися сусіди.

Ці пункти можна продовжити, але вартотзупинитися на ще одному пункті. У нас є велика загроза, яку ми самі до кінця не розуміємо: замість всього того про що зараз треба говорити, ми можемо увійти в безглуздий клінч з колективним Заходом, з приводу антикорупційних органів. Неефективні, НаБУ, САП і т.д, які захищатимуть непопулярні і малоефективні зараз антикорупціонери, можуть стати основою всіх дискусій про наше майбутнє. І тут потрібне дуже швидке і виважене рішення від влади. Якщо ми увійдемо в місяці дискусій, ми можемо програти все.

Джерело: блог Вадима Денисенка