Анонімуси Національної поліції. Історія одного запиту на публічну інформацію

Я — журналістка-фрилансерка. І хоча зазвичай я не пишу про кримінал і правоохоронні органи, так склалося, що мені довелося зайнятися темою, пов’язаною з роботою поліції.  І тут я стикнулась із дивною магією. Ця магія змушує державний орган надсилати автоматичні анонімні машинні відповіді, затягувати комунікацію та порушувати закон «Про доступ до публічної інформації». Забігаючи вперед: мені вдалося оминути «автовідповідач» і отримати відповідь на запит і потрібну мені статистику. Як саме — зараз розповім.

Отже, запитую в Національної поліції про порядок надання відповіді на заяви про кримінальні правопорушення, не внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань і зафіксовані тільки в журналі дільничного. Також запитую про порядок інформування громадянина про результати дій за результатами таких заяв. І про порядок і підстави оскарження дій чи бездіяльності дільничного щодо фактів, викладених у заявах. Уточнюю, чи може бути така заява «списана» без сповіщення заявника, а також про правові наслідки такого «списання». Ці запитання не стосуються конкретних ситуацій — я запитую про документи, які визначають процеси, та юридичні підстави їх застосування. Запит надсилаю через «Доступ до правди», бо весь діалог із державним органом через цей сервіс є прозорим.

Листування з анонімами

На мій запит відповів «Сервіс автоматизованої обробки та контролю вхідної кореспонденції». У просторіччі – машина. Без усіляких там «шановна» або інших форм увічливості. Машина не приховує свого статусу: «Цей лист згенеровано автоматично системою. Не відповідайте на нього». Тон наказовий. Ця машина повідомляє, що створений запит під таким-то номером до Сервісу вхідної електронної кореспонденції НПУ. Долучає посилання на сайт Нацполіції, на якому вже створений тікет із моїм запитом за номером, який також містить форму відповіді – машина таки дала мені право на слово. Тікет доступний тим, у кого є посилання, але на сайті поліції довго з ним не попрацюєш – згодом сторінка вимагає залогінитися й стає недоступною.

Мені не повідомляють, за чиїм підписом зареєстрований запит, хто його зареєстрував, яку має посаду тощо. Але запит пронумеровано – отже, хтось має відповісти. Очікую відповіді. В електронному варіанті вона прилітає незабаром.

Зі мною знов контактує «Сервіс автоматизованої обробки та контролю вхідної кореспонденції», знов нагадує, що відповідати йому не треба. Вітається й цікавиться: «Кому адресовано ваш лист? Будь ласка, оформіть його згідно вимог діловодства». Тобто у відповідь на свій запит до Нацполіції я отримую допис аноніма, який відповідає запитанням на запитання і не по суті.

Машина вимагала їй не відповідати, тож я створюю новий запит: на яких підставах розпорядниця інформації —  Національна поліція України — дає відповідь на запити шляхом генерації автоматичної відповіді, не надаючи відповіді по суті запиту. І на яких підставах поліція вимагає від запитувача  «оформлення запиту згідно вимог діловодства». Прошу надати документи: згідно з якими саме «вимогами діловодства» запитувачі мали б оформлювати запити. А також питаю, чому розпорядник вимагає від запитувача відповіді на запитання «кому адресовано ваш лист?», адже за законом «Про доступ до публічної інформації»  держорган сам визначає підрозділ чи посадову особу, яка організовує доступ.

Вся ця інформація стосується правових підстав роботи державного органу. Вона не може не існувати й не бути в документованому вигляді.

Крім того, у другому запиті я прошу відповісти на перший по суті. Адже за законом відповідь не по суті — це неправомірна відмова у наданні інформації.

Відповідь на уточнювальні запитання знов дає колективний анонім — «Відділ публічної інформації ДДЗ НПУ». «За змістом ваш запит є зверненням», — повідомляє цей відділ.

Щоб визначити мій запит як «звернення», Відділу публічної інформації ДДЗ НПУ знадобилося декілька днів, два моїх запити – один по суті, другий з уточненнями щодо їхніх автоматичних відповідей, цитати законів і змах чарівною паличкою. Звісно, визначення запиту як звернення дозволяє розпорядникові законно повернути його відправнику на підставі неправильного оформлення. Але тільки якщо це справді звернення.

Тримайте лайфхак від поліції: якщо вам не подобається норма закону, просто скажіть, що факт під неї не підпадає, і нехай заявник сам доводить, що написав заяву чи запит, а не звернення.

Коли так, довелося звертатися до Міністерства внутрішніх справ — вищого органу, до структури якого входить Нацполіція, — із запитом про підстави, на яких Відділ публічної інформації ДДЗ НПУ визначив мій запит не як запит, а як звернення.

Вже МВС повідомило листом із підписом держслужбовця, що розпорядником запитуваної інформації є Нацполіція, і повернуло запит туди.

Запитуєте чи звертаєтеся?

Що на практиці значить перекваліфікування запиту на отримання публічної інформації у звернення громадянина? Якщо Нацполіція чи будь-який інший держорган фіксує комунікацію від громадянина як заяву про правопорушення, спілкування щодо не має відбуватися за нормами якогось із кодексів. Якщо як запит на отримання публічної інформації, то згідно з законом про доступ. Якщо як звернення громадянина, то за законом «Про звернення громадян».

В усіх цих випадках відповідь на запит по суті колись надійде. За законом про доступ це буде швидше, за законом про звернення, скоріш за все, на тижні довше. Проте фіксація комунікації як звернення громадянина дає держоргану можливість певний час не відповідати по суті, вимагаючи оформити звернення відповідно до статті 5 закону про звернення. У зверненні має бути прізвище, ім’я, по батькові, адреса й підпис заявника з датою. На звернення, оформлене за всіма вимогами, треба витратити більше часу, ніж на запит на публічну інформацію.

Що дає Нацполіції таке перекваліфікування? Дає змогу витиснути запитувача з публічної комунікації. Якщо запитувач не схоче, згідно з законом про звернення, публікувати свою домашню адресу в інтернеті, йому доведеться звертатись до держоргану непублічно.  Тоді комунікація буде непрозорою й контрольованою. Зважаючи на те, що адреса — це персональні дані, які не мають розголошуватись без згоди людини, державний орган на цілком законній підставі не публікуватиме відповідь на звернення. Якщо ж ти хочеш надати комунікації публічності, тоді давай згоду на публікацію персональних даних і публікуй відповідь із своєю адресою.

Чи був мій запит зверненням громадянки? Авжеж, ні. Я просила надати офіційні документи, які регламентують роботу поліції. Така інформація може не бути публічною лише в одному випадку: якщо документів, які регулюють дії дільничних щодо відповіді на заяви про кримінальне правопорушення, не існує. А отже, дільничні діють на власний розсуд?

Можливо, саме тому поліція, перекваліфіковуючи запит у звернення, витісняє обговорення підстав дій поліцейських із публічного простору?

Так само виходить, що поліція не має документованого порядку оскарження дій чи бездіяльності дільничного щодо фактів, викладених у заявах про кримінальні правопорушення, які не були внесені до ЄРДР. І не має документів, які визначають статус таких заяв. Бо якщо ці документи ще не створені, то чим керується Нацполіція у своїх діях? (Як виявилось, документи таки є).

Звісно, я могла виконати вимоги анонімуса й надіслати Національній поліції запит того самого змісту, але за формою «звернення громадянина». І, ймовірно, отримала би у відповідь якісь документи. Та все ж цікаво: чому поліція уникає відповіді на запит?

На межі порушення закону

Відповідь проста: невнесення заяв про кримінальні правопорушення до ЄРДР є дуже дражливим питанням. За законом такі заяви неодмінно мають бути внесені до ЄРДР. Але певний їх відсоток поліцейські до реєстру не вносять.

Якщо заяву внесли до реєстру, поліція мусить почати розслідування. Сказати, що такої заяви не було, вже не можна. З часів ухвалення нового Кримінального кодексу ця норма українській поліції дуже не подобається. Мовляв, новий порядок перевантажує слідчих. За старого Кримінального кодексу існував етап дослідчих дій, який дозволяв відфільтрувати некримінальні заяви. А тепер — одразу до слідчих. Не жирно?

Ось хтось креативний і вигадав, як «фільтрувати» заяви громадян про кримінальні правопорушення ще до внесення до ЄРДР, тобто ще до початку слідчої роботи. Певний відсоток заяв не реєструють у місцевих управліннях і не вносять до ЄРДР, а фіксують на рівні підрозділу управління — в журналі дільничного — як «звернення громадянина». Коли термін оскарження невнесення до реєстру спливає, такі «звернення» тихо списують.

Практика шикарна: ні розслідувань, ні проваджень, ні роботи з документами, взагалі ніяких формальностей. Ані відповіді громадянину, який подав заяву, ані роз’яснень його прав і правової перспективи ситуації, ані відновлення у правах — нічого!

На практиці не існує способу відновити в правах громадян, які звертаються до поліції з заявами про кримінальне порушення за «дрібними», «нематеріальними» статтями Кримінального кодексу: щодо хуліганства, порушення громадського порядку, агресивного нападу без тілесних ушкоджень, погроз тощо. Це найпоширеніші правопорушення, які відбуваються щодня.

Хуліганство можна кваліфікувати за Кримінальним кодексом, а можна — як «дрібне хуліганство», не кримінальне, а адміністративне правопорушення. І коли поліція ще на етапі читання заяви не бачить у ній достатніх фактів, яких вистачить для кваліфікування за Кримінальним кодексом із перспективою дійти до суду, заяву до реєстру не вносять, навіть якщо вона написана як заява про вчинення кримінального правопорушення.

Трохи незаконно? А що вдієш? Юристи не раз писали, що поліція чинить так, компенсуючи скасування дослідчої перевірки й відфільтровувати «неперспективні» заяви. Законність відходить на другий план.

Словом, якщо вас агресивно образили, проявили до вас неповагу в агресивній формі, збирали про вас конфіденційну інформацію, розголошували ваші персональні дані без вашої згоди, цькували вас, зробили на вас наклеп, принизили вашу честь, гідність і ділову репутацію тощо, навряд чи ви зможете поновитись у правах за посередництва поліції. Факти, викладені у вашій заяві, будуть кваліфіковані в найкращому разі як адміністративне правопорушення. І заяву розглядатимуть як «звернення громадянина», а не як документ, що матиме юридичний наслідок.

Чим усе закінчилось

Мені все ж удалося отримати відповідь на один із запитів. Коли  Міністерство внутрішніх справ повернуло запит до Нацполіції, вона надала мені запитувані статистичні дані. Зокрема повідомила, що протягом двох років в одному з районів столиці зафіксували 16 тисяч адміністративних правопорушень, на дільниці, про яку йшлося в запиті, — 457. До інформаційного порталу Національної поліції за цей час внесли 1633 кривдників. Також поліція повідомила, що контролює дотримання обмежень, встановлених законом «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі», та превентивні та профілактичні заходи щодо людей із не знятою чи не погашеною судимістю. За два роки в цьому районі обліковані 108 таких людей, у  межах дільниці — шестеро. Якщо вважати ці дані «середньою температурою по палаті», можна уявити ситуацію в усьому місті. Й навряд чи журналіст, аби отримати ці дані, повинен мати «чарівні» телефони посадовців або писати до міністерства. Мало би бути достатньо запиту.

«Детектор медіа» готовий опублікувати позицію Національної поліції та готує запит щодо цього.