"Це трагедія для українців": голова інституту національної пам'яті розкритикував стрічку Лозниці про Бабин Яр

Журі Каннського кінофестивалю визнало стрічку "Бабин Яр. Контекст" українського режисера Сергія Лозниці найкращим документальним фільмом. Кіноробота присвячена масовим вбивствам євреїв в окупованому нацистами Києві у вересні 1941 року.

Про це у Facebook повідомив Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр".

Сам режисер, коментуючи престижну нагороду, висловив сподівання, що картина допоможе глибокому осмисленню трагедії.

"Сподіваюся, що ця нагорода допоможе фільму досягти більш широкої аудиторії по всьому світу. Та, звичайно, я сподіваюся, що цей фільм буде показаний в Україні та стане предметом змістовної розмови. Така розмова особливо важлива для країни, на території якої 80 років тому відбулися ці трагічні події. Велике дякую!", – наголосив Сергій Лозниця.

Своєю чергою голова Українського інституту національної пам'яті, кандидат філософських наук Антон Дробович в "Український правді" розкритикував стрічку, зазначивши, що у ній були помилкові історичні твердження.

Перше помилкове твердження: "Україна як країна вперше з’явилася в 1991 році в результаті розпаду Радянського Союзу".

"Це не відповідає дійсності. Вочевидь, режисер не знайомий з історією України, зокрема, з Українською революцією 1917-1921 років. Українська Народна Республіка з’явилася саме тоді, вона мала військо, була суб’єктом міжнародних відносин, укладала міжнародні угоди, встановила дипломатичні стосунки і відкрила посольства у декількох десятках країн світу перш ніж була завойована більшовиками", - пояснює Дробович.

Друге твердження, яке також не відповідає дійсності: "Населення, мешканці Києва – не євреї, – в принципі теж ніяк не висловили свого ставлення [до подій у Бабиному Ярі]. Ну може були випадки коли допомагали та приховували [євреїв], але це були поодинокі випадки".

Так, за словами голови Українського інституту національної пам'яті, відомо навіть не про десятки, а про майже півтори сотні випадків, коли кияни ризикували життям заради порятунку своїх сусідів євреїв. Лише офіційно Праведників народів світу з Києва, визнаних Меморіальним комплексом історії Голокосту Яд Вашем та Державою Ізраїль, понад 144 особи (база даних станом на 2021 рік ). Для порівняння, це більше ніж було в цілій Латвії (138), Австрії (112) чи Молдові (79). 

Також Дробович наводить помилки у стрічці щодо населення Львова, яке у Лозниці переважно складалося з поляків (на 60%) та про території, які Україна отримала після війни і зазначає, що найбільше його засмучують не історичні помилки, а "судження режисера радше морально-екзистенційного характеру".

"Коли Ви говорите українська трагедія [про Бабин Яр], я з Вами не згоден докорінно. А от якщо Ви скажете єврейська трагедія, або трагедія єврейського народу [тоді так]".

"Це дуже небезпечні і темні слова. Ця фраза є несправедливою і болючою, бо сказана не радянським адептом, не російським агентом впливу і, навіть, не екзальтованим єврейським містиком, а розумним киянином... З історичної точки зору – це неправда, тому що на момент цієї страшної трагедії в 1941 році не було Держави Ізраїль і жодного іншого суспільства чи спільноти, яка б знала і відчувала убитих у Бабиному Ярі людей так само сильно, як кияни. І навпаки – ніхто не був їм ближчий за киян. Не варто забувати, і не лише уславленому художнику-документалісту, але й усім нам, що київські євреї на початок війни були повністю інтегровані в суспільство", - говорить Дробович.

Він додає, що ніхто у цілому світі тоді не відчув цю втрату, цей жах і цей біль так сильно і живо, як відчули її кияни в 1941 –1943 роках. 

"Бабин Яр – це неймовірного рівня болю і глибини людська трагедія для українців. Бо там були вбиті ті, хто був частиною нас. Там у землі була закопана частина нашої долі і життя, людей із якими ми дружили, працювали, каталися на санчатах, ходили на пікніки, були закохані, сиділи за однією партою, сміялися з анекдотів, сумували або палко сперечалися", - наголошує голова Українського інституту національної пам'яті.

Бабин Яр – це українська трагедія. І єврейська. І польська. І російська. І кожного народу, який зможе і захоче відчути цю спільність і цю втрату, говорить Дробович.