Юлія Мендель і її постправда

Юлія Мендель до липня 2021 року була прессекретаркою президента України Володимира Зеленського. Написати книжку — це сміливе рішення, яке заслуговує на повагу. Бо книжку так легко не видалиш, як пост в Інстаграм із невдалим шостим ведмедиком брауні або текст, у якому переплутала Латвію і Литву.

Книжка Юлії Мендель — це коли продукт світу постправди розповідає свою версію «від заснування світу». Так, як вона цей світ відчуває. Жанр автобіографії, звісно, суб’єктивний, і він все стерпить. Але книжка Юлії Мендель має підзаголовок «Обличчя нової країни», і це показово. Глядачка 95 кварталу і фанатка імперії сміху Володимира Зеленського, яка просто з крісла під телевізором у квартирі в іпотеці потрапила в команду. (До речі, квартирна іпотека — окрема драматична лінія в книжці, текст взагалі щирий і багатий на такі особисті подробиці, що я, як читачка, і не очікувала).

І ця щирість теж заслуговує на повагу, поважаю людей, у яких немає терзань щодо своїх текстів. І це ж відповідь на запитання «навіщо ви це читаєте»? Бо це зріз мислення великої частини нинішнього політичного класу і знати це — моя робота.

Всередині «магічної кулі»

Оточення президента Зеленського, команда президента Зеленського, кому він довіряє — усі ці людські моменти очима Юлії Мендель дуже цікаві і часто безапеляційні:

Олексій Гончарук, прем’єр-міністр України у 2019-20 рр., — «прозахідний сміливець і кар’єрист», «два метри сексу», «закритий у своєму егоцентризмі», який мав «занадто серйозну відірваність, віддаленість від народу», «хлопчак, який до того, як його кандидатуру представив Президент, понад годину бавився на приставці в Офісі партії, ігноруючи всіх політиків навколо себе» (чия то приставка в Офісі в принципі — залишилось для мене відкритим питанням);
«усі сьогоднішні політики й навколополітики — результат роботи і популярності однієї людини — Володимира Зеленського», бо — «ми всі в одному човні. Але весло, яким вони гребуть, їм дав я», — скаже якось Володимир Зеленський»;
Кирило Тимошенко, заступник керівника Офісу Президента України, який «пішов з посади керівника інформпростором» (є така посада? ну ок) і якому «вдалося стати фаворитом Володимира Олександровича, але при цьому Президентові було очевидно, що з інформаційним простором той упоратися не може»;
Андрій Єрмак, нинішній очільник Офісу Президента, — «напористий, потужна енергетика й імпозантний», «єдиний в команді, хто справді працював над тим, щоб стати досвідченим дипломатом», «державник»;
«урядовий квартал просто кишить політичними консультантами-самоуками, які здебільшого добувають собі клієнтів нахабством втюхувати найпростіші істини і надії на велике майбутнє політичного суб’єкта» (он воно що з комунікаційною політикою!).

І, зі слів Юлії Мендель, підтверджується моє враження про інтуїтивний менеджмент Володимира Зеленського, і чому ні журналісти, ні, напевне, сам президент не встигає запам’ятати прізвища людей, які раптом виникають на посадах, а потім раптом зникають з посад: «Він миттєво інтуїтивно визначає образ людини — якою мірою співрозмовник відповідає його філософії, до якого кола належить. Це допомагає Володимиру Зеленському вибудовувати своє розуміння суспільства і світу, й ухвалювати рішення на цій підставі».

І я вам скажу, що це прекрасна підстава: те, що комусь може здатися некомпетентністю, насправді «своє розуміння суспільства і світу».

Юлія Мендель, як і багато неофітів, вірить, що до них нічого не було. Наприклад, вона пише: «Коли Володимир Зеленський прийшов з новою ідеологією — об’єднання, спрацювала інстинктивна жага життя — бажання жити і бути щасливими, інстинкт самозбереження і турботи, якої українці ніколи не знали». Ще трошки — і екс-речниця президента Зеленського прямо б написала, що Майдан — це смерть, ну так прямо немає, але цей настрій я читаю між рядків. І до теми Майдану ми ще повернемось окремо.

Пригадую, як у вікопомному інтерв’ю Олесі Бацман — ще в статусі президентської речниці — вона говорила, що їй не потрібні нічиї поради, бо «никого в СМИ не мочили так как меня и не было кибервызовов. Турборежим, ботофермы, самый молодой премьер — это вызовы, с которыми никто не мог помочь».
Справедливості заради скажу, що «наймолодший прем’єр» — явно не найбільша проблема президентів України. Конфлікт щодо острова Тузла, «кольчужний скандал», катастрофа ТУ-154 над Чорним морем, «плівки Мельниченка», два Майдани, анексія Криму, війна — до відома Юлії, у всіх гірших чи кращих попередників траплялися кризи, проблеми, провали, виклики.

Стосунки Юлії Мендель з журналістами

Вони були по-своєму яскравими. З того, що я пригадала без допомоги гугла: відштовхування журналіста програми «Схеми» та «Радіо Свобода» Сергія Андрушка, така ж історія із журналістом «Радіо Свобода» Крістофером Міллером, заява в ефірі телеканалу «1+1» через кілька днів після призначення, що українські військові на Донбасі піддаються на провокації і стріляють по цивільних об’єктах, через що гинуть мирні жителі, «президент не должен проводить пресс-конференции на постоянном базисе» (з інтерв’ю Олесі Бацман).

І тлом до цих скандалів і й так непростих стосунків зі ЗМІ була спроба доручення президента Зеленського Кабміну розробити законопроєкт щодо медіа, де були б передбачені, зокрема, стандарти новин, заяви тодішнього очільника ОП Андрія Богдана про те, що суспільство хоче напряму спілкуватися із президентом, без посередників.

Тому особливо цікавий фрагмент навколо стосунків із Андрієм Богданом і Кирилом Тимошенком, заступником голови ОП, куратором інформполітики.

Юлія Мендель пише: «За скільки моментів від Богдана мені соромно, не передати!», що Андрій Богдан і Кирило Тимошенко «були налаштовані проти співпраці з медіа» і вважали, «що і в іпостасі Президента інтерв’ю і коментарі та співпраця з медіа так само зайві» (як і під час передвиборчої кампанії), а про історію зі спілкуванням з суспільством без посередників — «є слова, які неможливо пом’якшити навіть стократним повтореним спростуванням».

Цей розділ викликав у мене співчуття і розуміння (ну справді, хто б зміг працювати в таких умовах!) і запитання до президента, цього «молодого послушника» (як називає його Юлія Мендель), як такі люди опинились поруч і мали право на рішення.

Але далі в книжці Юлія висловлює свої міркування щодо розвитку журналістики, там є про незалежних журналістів, які «заробляють гранти», «агресивну аналітичну журналістику» (щоб це не означало), журналістські стандарти, які «потерпають через фінансування і редакційні вимоги» ( а я думала, що стандарти або є, або їх немає) — словом, все складно в цьому розділі.

Кілька розділів книжки Юлія Мендель окремо присвятила міжнародним переговорам президента Зеленського. «Думаю, багатьом би було цікаво, — пише Юлія Мендель, — як їх веде новий український Президент, що прийшов не з політики, а з бізнесу. Я була щиро і приємна здивована. Пам’ятаю, як не стрималася і написала до загального чату: «Ви бачили, як він веде переговори?».

Цікаво, що це враження дуже відрізняється від того, що розповідає в інтерв’ю колишній секретар РНБО Олександр Данилюк (це ефір програми «Світське життя» з Катериною Осадчою). За словами Данилюка, він допомагав Зеленському у підготовці до зустрічі з президентом Франції Еммануелем Макроном. «Ключове було — налаштувати Зеленського на роботу. Макрон до цієї зустрічі готувався, бо він розумів, що перед ним людина, яка може очолювати Україну на наступні 5 років», — сказав Данилюк. — Я показував документи, а він (Зеленський) не хотів готуватися. Він каже: «Ні, я пішов». І пішов. Я тоді телефоную у номер дружині, Олені Зеленській. Кажу: «Олено, щось мені здається, що він не зовсім добре підготувався до зустрічі з президентом Франції». За деякий час у мій номер заходить Зеленський і каже: «Гаразд, давай мені папку», — розповів Данилюк.

Велика частина книжки Юлії Мендель стосується Петра Порошенка і демонізації Петра Порошенка. Взагалі є пасажі, де життя України ледь не поділене на «до» і «після» Петра Порошенка:

«Оточення Петра Порошенка загрузло в корупційних скандалах і лицемірстві, інформаційна політика будувалася на агресії, брехні й відсталому, неприродному консерватизмі…»;
«все нове Порошенко підлаштовував під правила хаотичного бандитизму, навіть віртуальну реальність»;
«запінені від ненависті українці, що знавісніло, непримиренно перегавкуються одне з одним»;
«Із 2014-го Порошенко активно вибудовував антиросійські настрої в країні» (то це був не Путін?);
«П’ять років Україна жила ніби в сомнабулізмі. Насадження інтелектуально порожніх і лицемірно багатих наративів створило ілюзію патріотизму прибічників Порошенка, насичуючи тих, хто відчайдушно шукав української ідентичності».

Щоб відчувати свою українську ідентичність, необов’язково голосувати за Порошенка, але людина, що може цілу країну назвати сомнамбулою, навряд чи мене почує. Я ж кажу, до 2019 нічого не було. Спасибі, що розбудили.

Тема Майдану і Революції Гідності. Фрагмент із книжки Юлії Мендель про «негігієнічність Майдану» вже був опублікований і здобув розголос. Фрагмент справді вражає: «Розгромні, рекордні 73% у другому турі теж у суті своїй були революцією. Лишень прийнятною для більшості населення: без брудних наметів, розтрощеного Майдану, негігієнічних і холодних ночей із ризиком бути побитим, знесеним водометами чи обприсканим газом, без усієї цієї революційної «романтики» минулих століть, але з чітким, жорстким і емоційним вироком тодішній владі».

Війна ще більш негігієнічна, це кров, піт, смерть — там мало гламуру. Але чи можна заперечувати право на боротьбу за свою країну — через ризик «бути побитим»?

Я бачу у цьому фрагменті не просто неприйняття. Вибір слів, «романтика» в лапках говорить про зневагу — зневагу Юлії Мендель до способу боротьби чи до ціннісного вибору великої частини суспільства?

Це емоційне виверження — не просто думка продавчині помідорів, людини з вулиці. Це все таки представниця команди Президента України. І це знецінення боротьби великої частини суспільства, це спроба принизити, делегітимізувати в тому числі і людські жертви.

Я здивую Юлію Мендель, але і до появи президента Зеленського в Україні були громадяни, які не хотіли диктатури, любили свою країну, хотіли змін.

Не любить Юлія Мендель і мовний закон, вона іронічно називає його «геніальний закон Президента Порошенка» (йдеться про норми використання української мови у сфері обслуговування), і правопис (його вона називає «штучно насаджуваним правописом від Порошенка»). Далі є історія про те, що вона — перша україномовна у своїй родині, ліричний відступ про херсонську говірку (та, боже, хто ж забороняє, хто ж засуджує?), але в цьому фрагменті вже немає про Порошенка.

Також є пасаж про, очевидно, права людини, демократії і потребу вчитися цього: «І тоді стає далеким і незрозумілим гумор про провідницю-алкоголічку, що перебуває у вічному пошуку любові й вічно гнобить своїх чоловіків, про «жидівські» забобони, вроджену безкультурність «негрів» і щораз більші загрози гомосексуалістів. Тоді жінка стає гарною не завдяки молодості і гарним вторинним статевим ознакам, а завдяки розуму, енергії й мудрій усмішці» (це дослівно, даруйте, якщо кого образила).

Що ще я дізналась з книжки Юлії Мендель?

Що «Володимир Зеленський прийшов із чітким наміром дати можливості всім тим «талантам з народу», які, за чутками, ходять десь зовсім поруч» (схоже, чутки не підтвердилися);
Що «Серед найскладнішого в українській політиці не просто скласти візію держави, а зуміти накласти цю візію на систему державного апарату»;
Що вона — «дівчинка, яка випадково потрапила в телевізор, дуже хотіла навчитися цієї телевізійної журналістики», і що усе дитинство бабуся казала їй, що «в телевізорі працюють найрозумніші люди» (цікаво, чи два роки роботи з президентом якось змінили цю думку чи то Юлії, чи то її бабусі);
Що є «два моменти, в яких українське суспільство помиляється щодо своєї влади. Перший українці всю відповідальність завжди покладають на Президента… Але є й друга помилка… Наше суспільство наївно вважає, що обрані ним президенти чомусь гіршої якості, ніж воно саме, це суспільство» (от з цим я згодна).

Ми запрошували Юлію Мендель на інтерв’ю на Громадське радіо — як авторку книжки, і як представницю покоління, «народженого в радянських реаліях, але яке виросло на американській мрії». Вона не вважає за потрібне приходити. Окей, це її вибір і право.

Тому насамкінець — романтична сценка з початку книжки, яка, ймовірно, пояснює, чому, зокрема, Філіп Кіркоров лише кілька днів пробув у списку осіб, які становлять загрозу нацбезпеці України.

«Аж раптом уся моя кухонна метушня завмерла, — пише Юлія Мендель. -—… Усе — через сорок сьому секунду кліпу «короля російської естради». Річ у тім, що поки Філіп Кіркоров співав про квітень, який прокинувся в його душі, на екрані біг що є духу не хто інший, як Президент України Володимир Зеленський. Так, біг у 2011 році, задовго до самої думки Володимира Зеленського прийти в політику. Біг у кадрах одного з найпопулярніших його фільмів. Молодий спортивний, щирий, старанний, закоханий. У краватці і світло-сірому костюмі — зараз він рідко такі вдягає».

Ну що ж, лишається лише додати: «Какую страну потеряли!» Бо цей сум, цей жаль, цей настрій так і бринить між рядків.