Пересувна кіношкола

Ідеальний приклад української культурної толоки — Кінематографічні майстер-класи «Grandparents очима дітей». Це такий собі аналог волонтерства, тільки стосується культури й розвивається за допомогою меценатства та спонсорства, поєднуючи фонди, приватні організації, незалежних продюсерів і поодинокі державні структури. В наш час це дорогого коштує — знайти фінансування для безкоштовного освітнього благодійного проєкту, без обов’язкового повернення грошей. Продюсер Андрій Різоль зі своєю Асоціацією «Сприяння розвитку кінематографа в Україні — Дивись українське!» і співорганізатором національного туру «Кіно просто неба» фондом «МХП–Громаді» придумали й розробили всеукраїнське поширення пересувної кіношколи, запросили освітній проєкт «Жовтий автобус», очолюваний оператором, режисером і активістом Ярославом Пілунським («Брати. Остання сповідь», «Перша сотня»), проєкт, який уже з 2016 року мав програму «інформаційної та практичної турботи» за підлітками із провінції, даючи їм можливість зазирнути у світ кіно. Сюди ж приєдналися рентал PATRIOT, програма грантів НВСЕ, Zagoriy Foundation та Держкіно. Разом із рештою спонсорів та їм подібних помічників, штовхачів, підтягувачів і по-плечах-поплескувачів проєкт вирушив у тур тривалістю 16 днів, проходячи крізь п’ять містечок Черкаської, Вінницької та Дніпропетровської областей.

Структура кіношколи була чітка. В обраних містечках, де спонсори згуртували громаду, провели конкурсний відбір серед 14–17-річних підлітків із метою визначити охочих і готових зануритися в кінематографічну науку з (теоретичним) продовженням (у разі зацікавлення) торувати стезю кіно й надалі. Потім три машини, напхані кінопрофесіоналами й кінотехнікою, поїхали у визначені на карті точки і провели триденний курс. У перший день читали лекції зі сценарної, режисерської та операторської майстерності, пропонуючи написати й принести наступного дня короткі сценарії на 1-2 сторінки чи бодай придумати тему й героя; на другий — пітчингували (!) проєкт, колективно обираючи героя й локації, пишучи сценарій, паралельно вивчаючи, як записувати на знімальному майданчику звук, робити грим, оформлювати костюми та монтувати відзнятий матеріал; далі діти обирали собі професію або кілька, якими б воліли займатися на зйомках фільму; а на третій день відбувалося безпосередньо фільмування.

Попри чіткість структури щоразу все проходило по-своєму, і настільки захопливо (для всіх учасників процесу), що не вірилося — як від сірника кіно може запалати все поле дитячої фантазії.

У Каневі майже три десятки підлітків тихенько сиділи в невеличкій залі Канівського училища культури та мистецтв і мовчали під час лекції про сценарну майстерність (власне, мною проведену)... і наступного дня не принесли жодного сценарію. Хоча це було не дивно — радше очікувано, адже годі розраховувати на активність у сонному містечку, де немає театрів і кінотеатрів, де замість старого Будинку культури навіщось будується новий, більше схожий на палац. Втім, байдужість дітей була лише на початках, і скоріше виявляла звичний дитячий страх і непевність. Нехай сценаріїв і не було — замість них діти надали чотири ідеї, з кого можна було б «намалювати» документальний портрет — своїх дідусів-бабусь і одного місцевого скульптора й викладача училища Володимира Толстопятова. Шляхом голосування він і був обраний персонажем. Справді, непересічний скульптор із винятковими роботами, зробленими і в героїко-національному стилі, і в стилі ню, він та його майстерня виявилися ідеальними об’єктами для фільмування. Оператором на фільмі забажав стати хлопець, у якого ця робота в крові — бо і батько, й дід були фотографами, і його заповзятість дорівнювала його поінформованості. А одна зі сценаристок так перейнялася роботою, так нервувала, що, проговоривши питання в інтерв’ю швидше, ніж було треба, розплакалася і довго себе заспокоювала, загалом зрозумівши — кіно не є простою забавкою, і варто вчитися, аби знати, як воно працює. Режисер Андрій Дончик (колишній голова Експертної комісії і Ради кінематографії при Держкіно), який прочитав лекцію з режисури, наставляв дітей на знімальному майданчику — спочатку в майстерні, а потім і в місті, поруч із локаціями, обраними для зйомок.

Цікаво, що після відвідин «Жовтим автобусом» Канева концепція туру змінилася: хоча місцеві діти розкрилися наступного дня після лекцій, стало зрозуміло — «документальний» портрет не працює в повну силу — департаменти гриму і костюму задіяні слабо, а фантазію в такому форматі не проявиш і поготів. Тому вже в Катеринополі Черкаської області було вирішено знімати ігрове кіно. І сценарист Денис Замрій писав із дітьми ігровий фільм... А на знімальному майданчику цей сценарій коротили, і всесильною рукою куратора, Пілунського, його було зменшено вдвічі.

Власне, зі сценарієм робота в дітей кожного міста відбувалася в комедійно-драматичний спосіб, хоч окрему драмедію знімай. Наприклад, у Ладижині Вінницької області діти запропонували 16 ідей, дві навіть прописані, а одна — втілена у вигляді справжнього сценарію. І за ту чи іншу ідею йшла боротьба між усіма учасниками курсів, і боротьба йшла з муками і зі згризеними нігтями — за кого ж голосувати?

Діти в Ладижині загалом жвавіше реагували. (Причиною, ймовірно, є більший статок у людей і кращий благоустрій міста, де містоутворючою силою є Ладижинська ТЕС і Вінницька птахофабрика, які, певно, через закон про децентралізацію дають місту добрий власний бюджет, виділений, зокрема, на чудові дороги в місті, не бачені за межами трас ніде в Україні.) Сценарій із робочою назвою «Цінуєш, коли втрачаєш» писався динамічно, і вже за дві години був готовий перший драфт... відправлений у смітник, бо ідею про героїню-наркоманку забракували, як це часто буває зі сценаріями в реальному житті. Довелося мерщій перероблювати все, й це нагадувало театр із пантомімою, реготом і протестами, настільки руками, мімікою і голосом діти-сценаристи виявляли, виголошували й показувати своє обурення й бачення нового сюжету. Але нова ідея з потужною назвою «Ціна грошей» дала другий, кращий драфт із точнішими деталями та можливістю для їх експресивнішого втілення.

Локацією-декорацією стала одна з машин «Жовтого автобуса», а куратора проєкту залучили як виконавця ролі дідуся (приклеєні Пілунському вуса і зроблений грим стариганя особливо смішили дітей у моменти, коли він, дуркуючи, по-молодецьки стрибав, викидаючи ноги вбік). Утім, підлітки, про яких, власне, у фільмі йшлося — ось головний двигун фільму: одна зі сцен мала таке напруження, а двоє дівчат так вжилися в драматичні ролі, що вже на екрані під час показу в актовій залі місцевої школи, попри швидкий і ще недосконалий монтаж, виявили акторський потенціал, гідний продовження через подальше навчання. Про що і говорять творці проєкту: аби не розчинилася в повітрі концепція майстер-класів, отримане знання дітям треба помножувати шляхом продовження отриманого досвіду і йти у світ, здобуваючи освіту професійну.

Робота в наступному містечку, Тульчині, підтвердила правильність і цінність, закладені в майстер-класи «Grandparents очима дітей». Проявився розвиток проєкту, який із кожним своїм новим кроком покращував задум, як художник бачить зміну ескізу, готового до повноцінної картини. Якщо в перших двох містах говорилося про документальну форму, 2-3-сторінковий сценарій і 3-хвилинний хронометраж фільму, то потім стало зрозуміло, що краще для дітей залучати ігрову систему кіно, сценарій писати на 1-2 сторінки і так само, на 1-2 хвилини, робити тривалість фільму. Відповідно дітям показувалися для прикладу різні фільми. Дорогі та якісні американські, на 5–7 хвилин — якими вони можуть бути за міцної ідейної, фінансової і виробничої підтримки, коли за твоєю спиною такі гіганти, як Netflix. Фільми на 3-4 хвилини, з чіткою ідеєю і прозорою структурою, як українське «Паперове серце» Олеся Саніна. І, нарешті, короткі тизери ще невідзнятих фільмів, де можна побачити мислення режисера, здатного навіть без зйомок проявити свої здібності та зачарувати можливою атмосферу (як у випадку «Танку» Максима Ксьонди).

Тульчинські діти отримали більше, ніж можна було уявити на початку — чіткіше спрямовану енергію і краще обкатану систему. Може тому після лекції про сценарій було вже понад 20 ідей. А у четвірки хлопців-друзів із першого ряду, немов налаштованої на будь-які випробування групи сценаристів, був готовий, здається, до подачі на конкурс Держкіно зграбно, об’ємно і значимо написаний сценарій. Причому в основі лежав залізобетонний факт (і буквально також, бо стосувався колони, поставленої посеред міста наприкінці XVIII сторіччя графом Потоцьким, і звільнення від кріпацтва селян на відстані милі від колони). А для локації обрали палац Потоцького, перлину Тульчина. В якості музичного тла просився славетний «Щедрик», хоча б тому, що саме в цьому місті він був написаний Миколою Леонтовичем. Але він не пасував за настроєм і часом — все ж таки писався в першій половині ХХ століття. Тому підібрали класику — для початку «Місячну сонату» Бетховена, а під фінал бетховенську 5-ту симфонія Сі-мінор.

Прикметно, що режисерами захотіли стати двоє з четвірки-авторів сценарію. А ще один — акторським чином втілив графа Потоцького.

Важливо й те, що саме в Тульчині дітям запропонували знімати одночасно двома камерами. І треба було бачити, наскільки збільшилося творче завзяття в новоявлених режисерів — вони говорили з акторами, а операторам казали, як знімати, і загалом бігали майданчиком, повною мірою відчуваючи його своїм і свою відповідальність за процес (те, що сварилися з операторкою, ще більше підкреслювало ступінь їхнього зацікавлення й подібність до великого кіно).

Переїзд у Петриківку Дніпропетровського району став повноцінною кульмінацією всього туру.

Можливо, село міського типу й не могло конкурувати з Ладижиним за виглядом, втім точно стояло в рівень і з Каневом, відомим за Тарасовою горою, і з Тульчином, батьківщиною різдвяного гімну всього світу — з Петриківки походить знаменитий однойменний розпис, розквітлий — в усіх смислах — на зламі XVIII-XIX віків. Але поза тим, саме тут можна було шокуватися новою школою, Петриківським опорним закладом освіти I-III ступенів, побудованим за канонами XXI сторіччя. В певному сенсі, зібрані на майстер-класи діти, охочі до кіно, цілком відповідали вимогам сучасності — були креативними, вбирали, мов губка, проговорене, й показували свою енергійність на майданчику. 23 хлопців і дівчат дали 16 ідей для сценарію. Шестеро виказали бажання брати участь у його написанні. І сценарій писався на основі старовинної монети, як елементу реквізиту, наданого однією з учасниць студій. Власне, ідея витікала з образу: датована 1817 роком, монета належала Російській імперії, вже тоді країни-агресорки по відношенню до України, й тому «добре» корелювалася з теперішнім часом, у якому Росія веде вже справжню війну проти нас. Історія про дівчину, що втікає від садистів донських казаків, перетікає в наші дні, коли діти, знаходячи монету, регочуть із витисненої на ній двоголової курки, і при цьому залишаються дітьми, яким не загрожує в’язниця через сміх, а навпаки — надається підтримка через відчуття свого, незалежного. І музика, використана для фіналу, чудово підкреслює ідею фільму, названого «Крізь час» — пісня ТНМК «Історія України за 5 хвилин».

Фільм із хронометражем 1 хв 24 с, змонтований режисеркою Оксаною Войтенко («Схрон»), покликаною в Петриківку як монтажерка й майстер-лекторка з монтажу, виявився найкращим серед зроблених у п’яти містах туру Кінематографічних майстер-класів «Grandparents очима дітей». І цим, власне, кульмінація закріпилася. Звісно, всі відзняті короткометражки будуть дороблюватися до презентабельного рівня і, цілком можливо, заживуть фестивальним життям, у разі позитивного проходження відбіркових конкурсів. Втім, сам тур, сама лабораторія «Жовтого автобуса» випрацювала достеменно добру форму для масштабування її на всю Україну — це реально й потрібно робити по всій країні, саме в невеликих містах, де діти позбавлені змоги навіть уявити, як кіно робиться і що його можуть робити й вони.

Так само експериментальним чином було доведено, що найефективнішим терміном для представлення, науки і створення дітьми фільму є сім днів на одне місто, бо три дні не вистачає ні для самих учнів, ані для їхніх учителів, якої б маститості вони не були. Але, на противагу цьому, довели й потрібність самих майстер-класів — і це з огляду на пожвавлення життя в містечках із приїздом «Жовтого автобуса», на пожвавлення життя самих підлітків і на очевидний захват, що формував у головах учасників проєкту доріжки для доброго майбуття.