Кінорежисеру Феліксу Соболєву – 90

Мій тато працював на Кіностудії ім. О. Довженка, був членом Спілки кінематографістів. Одного разу, коли я вже був старшокласником, він подарував мені абонемент на кінолекторій у Будинку кіно. Заняття відбувалися, здається, раз чи двічі на місяць, у програмі кожного такого заходу були зустрічі з кінематографістами – режисерами чи акторами, які розповідали про свою роботу, демонстрували уривки зі своїх картин, а на закінчення зустрічі якийсь фільм завжди показували повністю.

На один із таких лекторіїв, на відміну від інших занять, я вирушив без ентузіазму. У програмі був документальний фільм. Можливо, взагалі б тоді не пішов, але, мабуть, не мав якихось інших планів. Сталося диво – фільм вразив, раптом виявилося, що документальне кіно може бути не менш цікавим, ніж ігрові стрічки. Фільм називався “Біля витоків людства”, його зняли на кіностудії “Київнаукфільм”. Стрічку представляв режисер Фелікс Соболєв, який пояснив, що це не документальний, а науково-популярний фільм.

За кілька років я закінчив школу, вступив до вишу на кінорежисерський факультет КДІТМ ім. І. К. Карпенка-Карого. В інституті я знову побачив Фелікса Соболєва, він був одним із викладачів кінофакультету, художнім керівником майстерні режисерів науково-популярного кіно.

Згодом більше дізнався про кіностудію “Київнаукфільм”, стрічки якої здобули визнання. Злет студії найперше асоціювався з іменами її директора Бориса Остахновича (він викладав основи кіновиробництва на нашому курсі), головного редактора Євгена Загданського й кінорежисера Фелікса Соболєва. Саме вони вплинули на подальше формування світогляду нових поколінь творців студії, заклавши основи унікальної атмосфери “Київнаукфільму”, яку потім багато хто називав “острівцем свободи”.

Пізніше подивився інші картини Фелікса Соболєва – під час навчання в інституті й у кінотеатрі “Орбіта” на Хрещатику, який спеціалізувався на показах документального й науково-популярного кіно. Стрічки Соболєва вже тоді вважалися класикою, були відзначені нагородами всесоюзних і міжнародних кінофестивалів. Кожний такий перегляд відкривав для мене щось нове, ставав подією.

На початку його фільму “Я і вони” (1971) звучить уривок із вірша “Балада прикмет” французького поета Франсуа Війона: “…Я знаю все, не знаю лиш себе”. Ці рядки лаконічно формулюють режисерську концепцію: пізнати себе, якомога більше дізнатися про можливості й потенціал людини. Не менш важливі теми підіймалися в інших стрічках. Наприклад, у кінодилогії “Мова тварин” (1967) та “Чи думають тварини” (1970) йшлося про зв’язок людини з природою, необхідність усвідомити, що люди і тварини – нерозривні ланки ланцюга природи, тож людина конче мусить знайти шляхи гармонійного співіснування з іншими живими створіннями.

Фільми Соболєва не просто подавали глядачам наукові факти чи сміливі гіпотези, вони емоційно впливали, пробуджували цікавість, жагу пізнання, ставали відкриттям. Фелікс Соболєв майстерно використовував увесь можливий на ті часи арсенал режисерських прийомів і засобів: нестандартні й гострі ракурси, несподівані деталі, надзвичайно виразні крупні плани, широке застосування комбінованих зйомок (так тоді називали спецефекти), асоціативний динамічний монтаж і звукове оформлення. 

Кінокритики й ті, хто добре знав Фелікса Михайловича чи працював із ним, неодмінно зазначали, що він повністю перевернув уявлення багатьох про науково-популярне кіно, навіть говорили про особливий різновид кіномистецтва – “кіно Соболєва”. В основі його стрічок завжди були науково обґрунтовані експерименти, що не залишали глядачів байдужими, перетворюючи їх на свідків, навіть учасників того, що відбувалося на екрані.

Цьогоріч 25 липня Феліксу Соболєву виповнилося б 90. На жаль, він передчасно пішов із життя в 1984-му, йому було всього 52. Поза сумнівами, він був реалізованим митцем: здобув визнання влади, багато нагород, зокрема й Державну премію СРСР, залишив після себе значний кіноспадок.

Попри це, його життя не можна назвати легким. Він рано залишився без батька, якого репресували в 1938-му – упродовж багатьох років про його долю не було нічого відомо. Родина жила вкрай бідно, мама працювала в школі, отримуючи мізерну зарплатню, і сама виховувала сина. Фелікс мріяв стати актором, вступив до Київського театрального інституту, після закінчення якого влаштувався в театр у Миколаєві. Згодом закінчив кінорежисерський факультет і все життя працював на кіностудії “Київнаукфільм”.

На честь режисера назвали астероїд; його учень Віктор Олендер зняв телевізійний документальний фільм “Фелікс Соболєв. Увірвана місія” (1997); Національна спілка кінематографістів України заснувала премію імені Фелікса Соболєва за найкращий неігровий фільм. Пам’ятна дошка Феліксу Соболєву висить на будівлі кіностудії “Київнаукфільм”. Ще одну дошку в 1990 році встановили й на його помешканні, будинку в центрі Києва, на вулиці Івана Франка, 17, неподалік від Міністерства культури та інформаційної політики. Однак після реставрації будівлі вона зникла.

Проте кіноспадщина Фелікса Соболєва не забута: він заслужено вважається класиком українського неігрового кіно, а його стрічки входили до експозицій виставок Центру Довженка. Багато його фільмів тепер можна вільно знайти в інтернеті, і вони так само, як і колись, викликають захоплення і стають відкриттям уже для нових поколінь кіноглядачів.