«И вырвал грешный мой язык». Чи будуть «російські» театри в Україні виконувати мовний закон?

Як відомо, з 16 липня в Україні почали діяти нові норми закону «Про забезпечення функціонування української мови як державноі», прийнятого Верховною Радою ще 25 липня 2019 року. Раніше закон регламентував обов’язкове використання української мови у сфері обслуговування (в кафе, магазинах, ресторанах з відвідувачами повинні спілкуватися тільки українською мовою), а надалі закон передбачає, що державна має поширитися і на культурну сферу. І не тільки на телебаченні, а й в театрах.

Зокрема, закон передбачає, що всі вистави державної і комунальної форми власності повинні йти українською мовою, або у перекладі українською мовою – «за допомогою субтитрів, звукового перекладу або іншим способом».

Наївно твердити, що теперішні мовні норми стали несподіванкою для театрів, вистави у яких йшли переважно російською. Враховуючи, що від для прийняття закону до його реалізації минуло майже два роки. Тому цього чекали, це передбачали і подекуди до цього мовчки готувалися.

Спілкуючись з представниками деяких театрів в Одесі (де репертуар, зрозуміло, – переважно російськомовний), «Главком» виявив, що театральної паніки на Півдні Украіни нема. Одеський театр музичної комедії імені Михайла Водяного та Одеський російський драматичний театр завчасно підготувались до «судного дня» і планують вдатися до використання необхідних технічних засобів, аби не порушувати норми мовного закону. У двох одеських театрах на виставах російською мовою наразі передбачається «рухливий рядок» («бегущая строка» – рос.), що і оперативний переклад українською мовою.

Якщо розглядати тему «російських» театрів в Україні в широкому історичному аспекті, то сама історія підказує, що театри на Півдні, на Сході та в Центрі України у першій половині 20 століття активно народжувалися за вказівкою «партіі та уряду» – як потужні ідеологічні центри, як важливий аргумент «дружби народів», яка за Тичиною, «не просто слова», а правда жива».

Яскравий приклад «російського» театру в Україні як історично-політичного явища - Львівський театр ПриКво (нині – Театр Лесі Украінки). Цей військовий театр у різні епохи базувався і в Києві, і в Одесі (як Театр Армії), допоки партія та уряд до чергової річниці дружби народів не вирішили «перекинути» цей театр з Одеси на Захід України, у Львів - з метою поліпшення політичної свідомості галицького культурного електорату.

Історія свідчить, що в репертуарі Львівського ПриКво (на вулиці Городоцька) у різні сезони репертуар був вишукано ідеологічний: драматургічний агітпроп про суцільні перемоги Червоної Армії і в тилу, і на війні (де п’єси Олександра Корнійчука – то ще далеко не найгірший варіант).

Водночас, саме цей військовий львівський театр у свої кращі часи не сприймався місцевими театралами виключно, як театр агітпропу. В репертуарі були і видатні постановки. Такі, як «Барабанщиця» Опанаса Салинського з Зінаідою Дехтярьовою у ролі Ніли Сніжко. Про цю виставу захоплено говорили такі видатні львів'яни, як Богдан Ступка та Роман Віктюк.

Зірковий період Львівського театру ПриКво – постановки режисера Анатолія Ротенштейна з видатною актрисою Зінаідою Дехтярьовою у центральних ролях. Тоді Театр ПриКво міг бути гідним конкурентом навіть легендарного Львівського театру імені Марії Заньковецькоі.

Напочатку 90-х років львіський військовий російський театр почав занепадати – це був період руйнації та постійних реорганізацій. Міністерство оборони України відмовилося від патронату над російським театром, згодом театр перейшов під опіку міста. Тріумфів вже не було. Як свідчать легенди, артистка Дехтярьова «прокляла» цей театр за те, що укоротив вік її чоловікові, прекрасному режисерові. Анатолія Ротенштейна, за деякими версіями, «вичавили» з цього театру, дорікаючи йому єврейським походженням та російським репертуаром. Закони життя: в епохи великих метаморфоз руйнуються не тільки театри, руйнуються долі людей.

Тепер колишній львівський військовий театр ПриКво отримав дзвінке ім'я Лесі Украінки, перетворився на експериментальний творчий майданчик, долучаючи до роботи здібних молодих українських режисерів, драматургів, акторів.

Наразі в Україні налічується 10 «російських» театрів. Не всі з них є чемпіонами з художніх та касових досягнень, але всі вони, без сумніву, мають свою аудиторію (має значення і певний регіон з його мовною специфікою та культурними запитами).

Один з таких десяти театрів активно функціонує на Півдні України – Миколаївський академічний російський драматичний художній театр. Автор цих рядків жартома називає цей театр «українським МХТ (Миколаївський Художній Театр) без Бузової».

В коментарі для «Главкома» директор-художній керівник цього театру – Артем Свистун – каже, що вистави театру російською мовою і залишаться в репертуарі, але будуть дублюватися українською мовою, згідно чинного законодавства. Для вистав на Малій сцені будуть передбачені навушники і, відповідно, переклад.

В той же час, за словами Артема Свистуна, в репертуарі театру останнім часом з’являється все більше і більше вистав українською мовою. Це і українська класика, і сучасні українські автори - Неда Неждана, Павло Ар’э.

Тому мовний закон для цього театру не став якимось шоком чи несподіванкою. Адже процес «лагідноі украінізаціі» у Миколаєві триває вже не один сезон.

«Лагідна українізація» визначає репертуарні пошуки і деяких столичних театрів, де раніше переважав російський репертуар. Наразі Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра, Театр на Подолі, Театр «Актор» органічно і лагідно переходять на репертуар українською мовою з долученням як сучасних авторів, так і класиків.

Наприклад, столичний Театр на Подолі має в своєму репертуарі сильні вистави російською мовою за класичними п’єсами Горького, Чехова, Розова, а останнім часом з’явилися видатні постановки українською мовою за творами Лесі Украінки, Івана Франка, Михайла Булгакова. «В репертуарі Театру на Подолі сьогодні маємо майже 90% вистав українською мовою!», – каже «Главкому» Віталій Малахов, художній керівник і батько-засновник подільського театру.

Процес «лагідноі украінізаціі» певним чином визначає і репертуарні пошуки останніх сезонів Київського Національного театру російської драми імені Лесі Украінки. Українська мова звучить у виставах про життя Тараса Шевченка, Лесі Украінки, є ідеї поставити на сцені театру шедеври Ольги Кобилянської («У неділю рано зілля копала»), Івана Франка («Украдене щастя»).

Про життя Київського Національного Театру російської драми імені Лесі Украінки за умов нових реалій мовного законодавства в коментарі «Главкому» розповів завідувач літературно-драматичної частини Національного театру Борис Олександрович Куріцин:

Що змінилось в роботі театру з 16 липня, з моменту вступу в дію нових норм?

П4. Статті 23 Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» звучить так: «Публічне виконання та/або публічний показ театральної вистави іншою мовою, ніж державна, в державному чи комунальному театрі супроводжуються перекладом державною мовою за допомогою субтитрів, звукового перекладу чи в інший спосіб». Фраза «чи в інший спосіб» дає нам можливість для маневрування. Драматичний театр, драматичне мистецтво не є оперним, це не музичне мистецтво, де є музика і голос.

Виставу драматичного театру потрібно дивитися повністю. Тобто не тільки дивитися, не тільки слухати потрібно, як можна зробити, до прикладу, з оперним співом. У драматичному театрі є сценографія, акторські очі, акторська міміка, акторська пластика і текст. Звичайно, супроводжувати це все субтитрами, тобто відволікати глядачів від сцени – це ненормально…

Інший момент – дубляж. Але вибачте, один текст будуть актори мовити на сцені, а зовсім інший бубонітимуть вам у вуха. Ті люди, які потребують перекладу, мають на нього право і отримують переказ змісту вистави у друкованому вигляді. До речі, дуже мало людей беруть ці друковані тексти. Хоча останнім часом української мови серед глядачів в театрі можна почути все більше і більше.

Чи є у театрі технічні можливості для субтитрування вистав?

Немає ані технічних, ані фінансових можливостей. За два останні роки у нас було кілька локдаунів. Були як офіційні, так і не офіційні, коли театр взагалі не працював, не отримував грошей з вистав. Держава лише сплачувала зарплату. Від облаштування субтитрів ми відмовилися відразу і не через гроші, а через те, що це не дозволяє отримувати повне враження від вистави.

Ви ж зрозумійте, це ж не кіно, де одного разу зафіксували текст і на цьому це закінчилося. Щоби був синхронний переклад щонайменше потрібно два перекладачі на кожну сцену, а у нас три сцени. Потрібно три комплекти навушників, потрібна комп’ютерна техніка, звукова техніка. Зрозуміло, що все це – не три копійки. Це саме із субтитрами, які потрібно встановлювати на три сцени.

Будемо говорити відверто, на сцені під дахом це практично неможливо у нас встановити, якщо говорити про технічний аспект. Займатися марнотратом тоді, коли можемо глядачеві створити комфортні умови для перегляду вистави, ми не будемо.

Які творчі плани театру на новий сезон 2021-2022 рр., і чи передбачають подальші плани узгодження з відповідним законом?

На творче замовлення самого театру в його репертуарі ідуть кілька вистав українською мовою. Іде вистава двома мовами «Всюди один (Свічка на вітрі)», присвячена творчості Тараса Шевченка, іде вистава «Три кохання» про Лесю Українку і йде вистава молодих акторів майстерні Михайла Резніковича «Ігри на задньому подвір’ї». Всі ці вистави користуються попитом. Якщо буде буде творча пропозиція і на інші вистави, то чому б і ні? Зрозумійте, проблема мови є у політиків, у творчих людей проблеми мови не існує.

Олег Вергеліс, для «Главкома»