"Машина диміла. Треба було вилазити, а я не могла поворухнутися"

— Мій чоловік — дзюдоїст. Його друзі постійно кажуть про мене: "Хоч вона й бігунка, але характер має бійцівський", — говорить дніпропет­ровська легкоатлетка 36-річна Оксана БОТУРЧУК. У 13 років після автомобільної аварії майже повністю втратила зір. 2008-го здобула "золото" на дистанції 100 м у Пара­олімпійських іграх у Пекіні. Нещодавно про неї зняли драму "Пульс".— Моя мати — кандидатка в майстри спорту з легкої атлетики. Коли я вчилася в третьому класі, відвела мене з молодшою сестрою до своєї тренерки — Марини Цицарикової, — розповідає Ботурчук. — Зазвичай беруть з п'ятого класу. Але мама попросила, щоб для нас зробили виняток. Ми з сестрою були активні дівчата. Постійно займалися на шведській стінці. У 5 років я підтягувалася 15–20 разів, часто залізала на дерева. На першому ж занятті я закохалася в біг.У 13 років Оксана Ботурчук потрапила в аварію.— Ми з батьками й сестрою поверталися від бабусі. По зустрічній легковик обганяв авто і врізався в наше. Для мене це був наче сон. Пам'ятаю, як щось говорили, а потім я наче задрімала. Отямилася і почула, як батько кричить, що машина димить. Треба було вилазити, а я не могла поворухнутися. Тато допоміг вибратися.Майже рік провели в лікарнях. Не відвідувала заняття, не ходила до школи. Ми із сестрою навчалися в одному класі. Тому я просила, щоб залишили з нею. Домовилися, що я наздожену все за літо. Багато займалася з репетиторами. У школі навіть з першої парти не бачила написане на дошці. Під час контрольних підходила до неї ближче та переписувала завдання. Або вчителі заздалегідь готували мені листок з питаннями.Рік потому батьки відправили нас у літній спортивний табір, — продовжує. — Коли поринула в атмосферу спорту, захотіла бігати знову. Рідні підтримали. Лікарі казали, що нам треба оформляти інвалідність. Але мама відповіла: "У нашій родині інвалідів немає. Повертатимемося до того ритму життя, який був до аварії".Медики не дозволяли займатися спортом. Лякали негативними наслідками. Мовляв, може розвинутися епілепсія, слабоумство. Але не могла відмовитися від бігу, бо це — моє життя. Завдяки Марині Панасівні я поверталася у форму. Незабаром стала тренуватися, як здорові спорстменки. Коли в 11-му класі виграла чемпіонат Дніпропетровської області з легкої атлетики, тренерка сказала дівчатам: "Вона прийшла з інвалідністю, слабшою за вас усіх. А тепер усіх вас випередила". Після випуску пішла тренуватися до Віталія Сорочана. Бувало, що тренер рукою махає чи кричить "Біжи", а за секунду його відволікають, і він не засікає час. А я ж цього не бачу. На фініші він каже: "Ксюха, я ж не засік". І я бігла знову.2008 року Оксана взяла участь у Параолімпійських іграх.— Коли здобула "золото" на стометрівці, відчула, наче неможливе стало реальністю. Навіть не вірила спочатку. Тренер був поруч. На фініші обійнялися з ним. А як дісталася до тренувального табору, написала рідним повідомлення: "Я перемогла". Хоч вони й дивилися по телевізору трансляцію, та мені хотілося поділитися з ними радістю, — говорить Ботурчук. — На Батьківщині зустрічали круто. Батьків і нареченого пустили на злітну смугу. Приїхала Юлія Тимошенко, яка була тоді прем'єр-міністеркою.Це була перша і єдина Параолімпіада, коли призові були нарівні з тими, що отримують медалісти на Олімпійських іграх. За перемогу мені дали близько 100 тисяч доларів. На ці гроші купили квартиру в Дніпрі й авто.Ботурчук готується до Параолімпійських ігор у Токіо. 24 серпня пройде церемонія відкриття.— Щодня тренуюся по 3,5–4 годин. Наприкінці тижня влаштовую вихідний. На тренувальних зборах займаюся двічі на день.Легкоатлетка заміжня за майстром спорту міжнародного класу з боротьби самбо та дзюдо Сергієм Балабаном. Виховують доньку Софію та сина Михайла.— Сергія вперше побачила, коли навчалася в 10-му класі. На дискотеці нас познайомив його найкращий друг і на той момент — хлопець, з яким я зустрічалася. Згодом Сергій зізнався, що я одразу йому сподобалася. Тепер виховуємо двох дітей.Поєднувати спорт і родину — складно. Коли народила первістка, говорила мамі: "Мені себе так шкода. Якби я знала, наскільки буде важко, то ще кілька років почекала б і побігала".Чоловік у всьому допомагає. Раніше пилососила на колінах — так краще бачила, в яких місцях брудно. Згодом ми придбали робота-пилососа. Зараз я повністю пристосувалася. Лише коли хтось у гостях і переставляє речі, то я дратуюся. Знаю ж, куди поклала. А потім доводиться шукати.Сім'я мене підтримує. Перед стартом обов'язково треба почути коханого. Тоді мені спокійно й комфортно. Маю багато від­ряджень, тому дітей намагаюся брати з собою. Коли закінчилося важке тренування, а Михасик біжить назустріч, усміхається й обіймає, втома зникає. Це відновлює та мотивує.