“Несеться як вода з гір”, — Ася Баздирєва про фестиваль “Фантазери” на горі Драгобрат

“Фантазери” — нішевий мистецький та музичний фестиваль, який відбувається щорічно із 2017 року на високогірному курорті Драгобрат. За підтримки Українського культурного фонду подія розширилася до дослідницьких, мистецьких та музичних резиденцій і була орієнтована на локальний контекст селища Ясіня. Дослідження та резиденції проходили в кілька етапів і фокусувалися на старому угорському готелі “Будапешт”, який у радянський час був перейменований в “Едельвейс” і слугував базою відпочинку на шляху одного з найбільших всесоюзних туристичних маршрутів. Тут працювали художники й музиканти, була змонтована фінальна виставка, а також частково відбувалися події фестивалю, який тривав з 9 по 11 липня і завершився вечіркою біля колиби “У Федора” на горі. Дослідниця візуальної культури Ася Баздирєва розповідає про фестиваль спеціально для BURO.

Цьогоріч я агітувала друзів їхати на “Фантазерів”, бо це мав бути, як мені сказали, “останній фестиваль і його точно не можна було пропустити”. Сама я жодного разу не була, але довкола події, що мала зовсім невелику історію, вже утворився міф, частиною якого хотілося стати. Фестиваль, головними акторками якого є всього дві людини — художниця Жанна Кадирова та засновниця кафе “На Станіславського” Оксана Усачова, — був справді крихким задумом. Спочатку через пандемію та як наслідок — прекарне становище організаторок; далі — гучні пертурбації з УКФ та негарантованим фінансуванням. Дати змінювалися кілька разів і переносилися з квітня на серпень, а потім — на липень. Зрештою, знайомі кола збираються на пероні Київського вокзалу перед мандрівкою в сімнадцять годин. Кажуть, “Фантазери” починаються з поїзда № 357 “Київ — Рахів”.

Готель “Гранд-Будапешт”

Центральним персонажем цьогорічної історії був старий готель “Будапешт”, побудований в 1939-1942 роках, коли ця територія належала до Австро-Угорщини. Організаторки помітили його на околицях селища Ясіня — майже незмінену оригінальну споруду, що колись була зведена як місце відпочинку та оздоровлення для угорських військових офіцерів. Пізніше, коли Закарпаття опинилося у складі СРСР, а спортивний туризм набув домінуючої ідеологічної функції як колективний вид дозвілля, спрямований на оздоровлення робітничого класу та пропагування здорового способу життя, з готелю зробили туристичну базу “Едельвейс”.

Вибір локації був інтригуючим: готель здавався місцем не зовсім справжнім — перетин історій, з часів якого він походить, також означав нашарування географій. В місці, де зливаються річки Лазещина та Чорна Тиса, була намита земля, яку наносили на різні мапи, різними державними мовами, різними назвами та різною пам’яттю. Нерівне минуле тут створює реальність, що існує лише в книжках, тільки в нашому випадку ці книжки — не написані. Присутнє, але не оприявнене місце готелю мало стати багатим тлом для резидентів та відвідувачів, серед яких мене, зокрема, вабив вінтажний й дещо меланхолійний шарм, притаманний літературним та кінообразам Богемії, в шлейфі якого опинилися і Українські Карпати.

Перед резиденціями місцевість досліджували учасниці колективу “Де-Не-Де” Женя Моляр та Наталка Дяченко, які збирали усну та архівну історію. За словами дослдниць, готель “Будапешт” був прикладом “елітарного туризму” в першій половині ХХ століття — індивідуалізації послуг для окремих верств населення. В 1949 році спортивний туризм в СРСР був визнаний видом спорту. На момент відкриття туристична база “Едельвейс” була однією з найбільших у регіоні й обслуговувала п’ять всесоюзних туристичних маршрутів. Туристів на базу направляли за профспілковими путівками з усіх куточків СРСР, зазвичай це були працівники підприємств та/або студенти. До 1970 року популярність бази зросла настільки, що постало питання її розширення: на протилежному березі річки з’явилася спеціальна територія для наметового кемпінгу, там же встановили кілька десятків літніх дерев’яних будиночків, побудували кафе “Ведмедик” та кілька допоміжних господарських приміщень. В 1993 році турбаза перейшла у приватну власність. Будівля поступово втрачала інфраструктурні нашарування радянського періоду і тепер повернулася до оригінального формату готелю.

Нині готель поєднує автентичний та маргінальний вайби. Директор закладу поділився, що планує розбудовувати готель: додати VIP-номери та змонтувати у дворі басейн. На щастя, відтермінування його планів дозволяє побути в аурі “міжчасів’я”, з якої виринають украй різні досвіди. Наприклад, під час нашого перебування в готелі там мешкали будівельники, що проводять дорожні роботи в регіоні. Серед їхніх форм дозвілля було відкривати вікна кімнат та стріляти холостими в повітря.

Резиденції

Двотижневі резиденції, як мені розповіли, проходили у якості неформальних досліджень місця в колаборації з ГО “Нові Ясіня” й з допомогою місцевої активістки Світлани Джунжик. Звісно, такі польові роботи, починаючись із цікавості до контексту, продовжувалися спільним проведенням часу у форматі стихійних вечірок, музичних джемів та відкриттів неочікуваних локацій. Я побачила вже фінальні результати — виставку, яка частково базувалася на території готелю.

Можу відмітити кілька робіт, які були особливо цікавими для мене, зокрема через обраний авторський підхід до роботи з контекстом. Скульптура Рамана Трацюка “Серпи. Горизонтальний пам’ятник” на перший погляд здавалася абстрактною фігурою, вирізаною з листів металу, якого вже торкнулася іржа. Доклавши зусиль, можна було розгледіти, що це — два симетричних серпи. Ці фігури органічно лежали, виблискуючи, в траві, організовуючи ландшафт і стаючи доріжками, по яких можна прогулятися. У такий спосіб автор критично переосмислив прийоми водночас і ленд-арту, і монументального мистецтва. Перше — з деіндустріалізацією самої ідеї землі, друге — з перевертанням пафосу радянської монументалізованої пропаганди. Важливо, що від серпа і молота автор залишив тільки серп як натяк на жіночу працю, що у поєднанні з самою ідеєю горизонтальності, зменшеності і, зрештою, злиттям із землею стало певним квіруванням засобів радянського художнього вираження.

Даніїл Галкін представив роботу “Товариші під знаком "Едельвейса” — продовження тривалого дослідження виникнення праворадикальних рухів в Україні. Автор простежував зв’язок візуальної символіки, пов’язаної з квіткою едельвейс, яку використовувала дивізія німецьких гірських стрільців часів Другої світової війни, і яка нещодавно була запозичена Закарпатською бригадою сухопутних військ України. Останні не тільки змінили свою емблему на зображення квітки, вони також виготовили почесну бригадну відзнаку “Срібний едельвейс”, яка за формою та змістом відсилає до “Чорного сонця” й естетики нацизму. Галкін відшукував медійні, символічні та побутові артефакти, а також наративи сходження та підкорення гірських вершин — ними послуговувалися обидва військові угрупування. У такий спосіб художник міг показати тяглість та неочевидність мілітаризованих історій, зокрема тих, що містять в собі ознаки фашизму.

Окремо я б виділила роботи, які мали аспект структурних інтервенцій. Група Commercial Public Art за мотивами резиденцій зробила відео, в якому виділила та анімувала візуальні об’єкти й структури, що притаманні Ясіня та ландшафтам Драгобрату. Вони також розробили додаток, який дозволяв накладати ці об’єкти на обрану наведену локацію. Наприкінці фестивалю вони зайшли у Ясінянський історико-краєзнавчий музей та “заплейсили” “Фантазерів” (цитую Женю Моляр): додали характерні символи фестивалю — великі білі кулі — в експозиційний простір і таким чином музеєфікували фестиваль. З цим же музеєм домовився Вася Дмитрик і позичив один з експонатів — опудало вовка, з яким влаштував прогулянку селищем. Крім очевидного перформативного і міфотворчого аспекту цієї роботи, як звернула увагу Женя Моляр, важливо те, що такий процес “оренди” опудала відбувся з порушенням усіх посадових інструкцій музею — і через музейний статус експонатів, і через токсичні речовини в таксидермічних об’єктах. Це оприявнює напівсамовільний формат функціонування локальних музеїв і дозволяє почати ширшу розмову про положення музеїв у пострадянській Україні.

Наостанок, іронічні інтервенції: одна — від Євгена Коршунова, що зробив стенд, на якому за допомогою випалювання зобразив готель “Едельвейс” і розмістив фото усіх “фантазерів” з їхніми автографами. Робота поєднувала відголосок радянської традиції (випалення — одне з найбільш поширених хобі) та пострадянського маркетингу місцевого рівня (портрети знаменитостей як реклама місця). Інша — спонтанна інтервенція Жені Моляр та Даниїла Галкіна, які на печі в колибі “У Федора”, на вершині гори Драгобрат, зробили легендарний напис “Пічник 0631697762”. В минулому Пічник був мешканцем Дніпропетровська і рекламував свої послуги такими графіті по всьому місту. Після його затримання та нападів за пошкодження комунального майна ця фігура стала міською легендою, а графіті, які тепер міг робити будь-хто, стали характерним дніпровським культом.

Фестиваль “несеться як вода з гір”

Сам фестиваль тривав три дні та закінчився раніше, ніж я встигла ухопити логіку ентропії, за якою, здалося мені, він оперував. Значну частину заявлених подій я не побачила чи не помітила, бо вони відбувалися спорадично, переносилися в невизначені місце та час або змінювалися на щось інше. Відвідувачі фестивалів попередніх років розповідали, що в минулому, коли “Фантазери” базувалися на Драгобраті, усі жили в одному кемпінгу, який водночас був тлом для художніх та музичних взаємодій. Це співбуття синхронізувало час, щось постійно грало, створювалося, було почутим та побаченим. Нинішній формат, що, згідно з пресрелізом, був покликаний “сприяти децентралізації”, передбачав кілька локацій, координація між якими виявилася неочевидною. Учасники й відвідувачі жили в різних місцях Ясенів і здебільшого перетиналися під час блукань між локаціями, відвідувань місцевих барів та наряджань у секонд-хендах в очікуванні подій.

Зрештою, головна з них сталася поза планом, але визначила хід речей. На другий день фестивалю долину накрило кількагодинною зливою — річки Тиса і Лазещина наповнилися гірськими потоками за участі тонн продуктів людської життєдіяльності: пластикових пляшок та каністр, дощок та меблів і навіть одного авто, яке сіло на міль прямо перед нашою турбазою. Іронічно, фестиваль був покликаний поширювати екосвідомість: квитки можна було отримати в обмін на зібране у смт сміття. Але повінь несла його з гір, стаючи нагадуванням про незначущість наших фестивальних амбіцій.

Струм у будівлях зникав, невизначеність розкладу зростала. На місцевому стадіоні в цей час зіграло кілька запрошених та місцевих груп. Я успішно пропустила перший свій highlight — одеський гурт Chillera. Другий — нічний рейв у спортзалі поруч — відмінили в останню мить. За офіційною версією, мер Ясіня приїхав та повідомив про загибель внаслідок повені двох мешканців громади — проводити вечірку під час скорботи йому здавалося недоречним. Мене ж не полишала думка, що для місцевого керівництва збільшення кількості “фантазерів” — обмазаних глітером перевдягнених чоловіків та жінок — на вулицях селища було надмірним викликом. Можливо, повінь була лише приводом відмінити рейв: аби чого не було. Я також думала про те, що децентралізація і локальний культурний контекст у подібних проєктах мають передбачати не лише зміну географій, але і якусь фундаментальну роботу з місцевими чиновниками — якраз для того, щоб щось відбулося.

Наостанок була гора, яка, як завжди, була самодостатнім тлом для будь-яких фантазій. Один працюючий підйомник, відносний спокій поки що не розбудованого гірського курорту, мандрівки до вершин і озер — тут все починалося біля колиби “У Федора”, а далі розходилося по горах та лісах.

На наступний день після повернення в Київ я зустріла майже всіх “фантазерів” на даху “Квітів України”, під час акції протесту проти руйнування будівлі. Я багато говорила з Наталкою Дяченко — постійною “фантазеркою” та головною документалісткою фестивалю. “Фестиваль несеться як вода з гір, — сказала вона, — це простір для магічного: ніколи не знаєш, що станеться”. Я під кінець зрозуміла, що “Фантазери” — це простір, відкритий до створення розкладу, а не його очікування. А далі все залежить якраз від фантазії.

Читайте також: Украина отказалась от использования полиэтиленовых пакетов. Как научиться обходиться без них?