Керівниця чернівецького ательє: Після карантину люди стали дуже ощадливими

Коли почали діяти карантинні обмеження, доводилося тимчасово згортати діяльність.

- Загалом, зо чотири місяці були без роботи і це пригнічувало навіть більше, аніж хвилювання про ймовірне інфікування вірусом, - пригадує пані Юлія. – Працівники у той час, як і я, залишилися без засобів для існування. Кожен викручувався, як міг. Мені було дуже важко. До таких випробувань була не готова, адже всі кошти спрямовувала на лікування мами після інсульту. Добре, що моїй сім’ї допомогла фінансами та продуктами тітка з Рівненщини.

Незважаючи на те, що зараз місто ожило, власна справа відновлюється дуже повільними темпами.

- Відчули сильний спад, - констатує факт керівниця ательє. - До карантину попит був значно ліпшим. Працівники приходять через день: одних беру на роботу, інших відпустила уже. Виходить, що зараз з теперішньою кількістю замовлень, достатньо мати в ательє одну працівницю. Але ми сподіваємося, що з часом все стане на круги своя. Дуже очікуємо збільшення клієнтів перед вереснем. Однак прогнозувати щось вкрай складно, адже немає 100-відсоткової впевненості у тому, що цієї осені точно буде очне навчання.

- Пані Юліє, як у цей період змінилися вподобання чернівчан, що вони тепер замовляють?

- Після карантину люди стали дуже ощадливими. А вподобання – надають перевагу простішому одягу. Навіть випускники не замовляли чогось надзвичайного, обмежувалися лаконічними нарядами, все йде до спрощення. Також менше маємо замовлень на вшивання одягу, люди вже не прагнуть приталених речей. Все якось стало так, що більше цінується просторість та комфортність.

- Бувають замовники, які приносять свою тканину і просять пошити щось з «нуля»?

- Зрідка бувають замовлення на пошиття з тканини, але є. Однак обійдеться таке значно дорожче, бо це індивідуальне пошиття. Дешевше купити на базарі готову річ і в ательє підшити під себе. Але, звісно, якщо людина хоче щось таке, як на картинці, і ніде це не може знайти, тоді вже точно доводиться шити індивідуально.

Обновки лялькам шила з татових сорочок та шкарпеток

- Юліє, а з чого розпочалося Ваше захоплення шиттям?

– Усе розпочалося з дитинства. Через це у дошкільний період мала єдину проблему: після шиття губила по хаті голки, на які випадково сідали і ступали батьки. Мені казали, щоб я не займалася шиттям, бо ще замала для цього заняття, мала лише 4-5 років. Але мої ляльки вимагали нових нарядів і я далі їх обшивала, використовуючи як тканину татові сорочки, шкарпетки. Він ніколи мене не сварив за це. А ось мама була строгою, то я до її суконь навіть не наближалася (усміхається, – авт.).

«Батьки передали мені любов до праці, навчали не залишати справу на півдорозі»

– Розкажіть, будь ласка, більше про своїх батьків, які риси від них успадкували?

– Мій батько був музикантом, педагогом та керівником оркестру духових інструментів. Мама – бібліотекар. До мого народження вона працювала в обласній дитячій бібліотеці. Ніщо не передвіщало нам змін. Батько, будучи дуже трудолюбивим, багато працював. У своїй професії він здобув визнання, про це свідчать численні грамоти і нагороди. Та 1992 року (думаю, що ці часи для багатьох сімей стали переломними) до мого батька звернувся колега з проханням допомогти з документами щодо оренди приміщення та розвинути бізнес. Мій батько одразу погодився, адже від народження у нього була явно виражена комерційна жила. Приміщення виявилось стареньким підвалом з нехитрим обладнанням – кілька швейних машин і оверлок. Ще з повоєнних часів у ньому шили чоловічі штани (як потім стало відомо). Батько допоміг з документами та згодом його товариш відмовився від цієї затії, взявши інше приміщення. Пішов зі словами: «Хочеш – бери. Мені це не потрібно». І тато взявся. Це був переломний період для нашої сім’ї. В усьому татові допомагала мама. І як жінка, маючи уяву про шиття, всіляко підказувала та радила.

Загалом, батьки передали мені любов до праці, навчали не залишати справу на півдорозі, підтверджуючи це своїм прикладом.

– Маєте освіту модельєра?

– У мене вища освіта. Після закінчення 11 класу вступила до Київського національного університету технологій та дизайну. Про вибір майбутньої професії навіть не йшла мова, все було очевидно. Адже з дитинства була оточена швейним обладнанням, тканинами, нитками, голками. Тому зараз маю професію конструктора-модельєра.

– Чи досліджували свій рід: хто ким був за фахом, яких висот сягали у суспільстві?

– Дослідження роду завжди цікавило мене. При нагоді я розпитувала у бабусь про це (дідусі померли рано). І виявилось, що шиття було у нас у роду. Татів батько любив шити (будучи управителем на цегельному заводі). Він навіть шив бабусі спідниці і фартушки, а потім і латав їх, коли зношувались. Як розповідала бабуся, дідусь робив це дуже акуратно. Інша бабуся, мамина мама, понад усе любила шити! В цьому вона вбачала своє покликання. Але у повоєнні роки власної справи майже ніхто не мав. Переїхавши з Кіровограда, дідусь і бабуся отримали землю, яка і забирала у них всі сили і час. Та все-таки вона вмудрялась шити без швейної машини та сантиметрової стрічки. Розповідають, що шиючи руками, вона рухала ступнею, уявляючи, що шиє на машинці (так їй хотілося мати швейну машину). Мама казала, що за ніч бабуся шила три сукні (мали трьох дочок) і на ранок до церкви всі йшли в обновках. Не маючи сантиметрової стрічки, використовувала просту мотузку, на якій зав’язували вузлики. Всі мірки переносили одразу на тканину без лекал та моделювання. До речі, тканину вимінювали на яйця та інші продукти. Цікаво, що навіть будучи старенькою, вона уміло щось підшивала та латала. Пам’ятаю випадок, коли я приїхала до бабусі у новенькому платтячку. Того ж дня, бігаючи, впала і сильно вдарилася: сукня була брудна і роздерта, я почала плакати. Бабуся лагідно взяла мене за руку, підвела до своєї скрині і витягла з неї дві свої хустки. Уже через годину я кружляла у новенькій спідниці та блузці!

– Розкажіть про шлях від навчання до першої роботи, він був складним?

– Для мене шлях від навчання до роботи не був занадто складним. Я з раннього віку бачила, як у цій справі працювали мої батьки. Згодом, коли навчалась в університеті, на літніх канікулах «підробляла» в ательє, вже підказуючи батькам нові ідеї, бачення. Вони схвалювали мої рішення і допомагали у всьому. Коли була на першому курсі, батьки закупили нове обладнання, зробили ремонт. Справи потроху йшли на лад. Нами почали цікавитися училища, технікуми, направляючи своїх учнів, яких ми могли багато чого навчити і показати те, чого не вчать у жодному університеті.

«Я досі вчуся чогось нового»

– Як стали майстром з пошиття, а пізніше – керівником?

– Майстром з пошиття стала не одразу. Спочатку це був простий ремонт, потім шкіряні вироби, далі – хутряні. Головне – не зупинятись. Я досі вчуся чогось нового. Як кажуть у народі: «Від науки міцніють руки». Немаловажно і те, що тато завжди вбачав у мені послідовницю, казав, що я його надія. Після смерті батька мені було нелегко. Взявши на себе керівництво, розуміла, що це величезна відповідальність. Зараз вважаю, що бути керівником – це бути не над колективом, а бути у колективі, не бути вищим, а бути таким, як він.

- Як гадаєте, буде син Єлисей продовжувати родинну справу?

- Гадаю, що ні. Хіба що невістка (усміхається, - авт.). Але про це ще зарано говорити, бо йому буде лише дев’ять років, зараз навчається у четвертому класі. Його зацікавлення - щось майструвати, тобто така, більш чоловіча справа. Гайки, шурупчики, велосипеди… Може і буде ремонтувати колись швейні машини. Раніше трошки брався до цього, а тепер якось не дуже.

Ольга ШУПЕНЯ