Безпорадність української влади під час анексії Криму дала поштовх Росії окупувати Донбас

Росія планувала анексію Криму ще за часів Радянського Союзу. Часто вважають, що РФ почала будувати плани щодо Криму останні 10 років. Це помилка. Ще за часів СРСР Олександр Солженіцин написав статтю "Как нам обустроить Россию?", де вперше прозвучала теза про створення так званої Новоросії. Тоді й були озвучені територіальні претензії до України щодо Криму та Донбасу. А на момент підписання Біловезької угоди про припинення існування СРСР спецслужби РФ почали дестабілізаційні процеси в Україні.

В 1990-х роках підняли питання щодо статусу Криму. Тоді з'являється одіозний проросійський політик Юрій Мєшков, який стає президентом Республіки Крим і створює підвалини для його анексії. Друга спроба Росії забрати півострів була в 2003-му. Тоді Україну змусили підписати невигідні для нас угоди, які закріплюють статус Азовського моря як внутрішнього для двох держав.

На жаль, на восьмому році війни Україна так і не денонсувала цей договір, що не дозволяє іноземним партнерам в повному обсязі надавати військово-технічну допомогу у момент присутності кораблів НАТО в акваторії Азовського моря.

Це були дзвіночки до того, що РФ виношує план щодо розчленування України. Українські спецслужби їх проігнорували.Через пасивність України РФ змогла втілити план в життя. Проте якби українські військові зброєю стали на захист півострова, то вдалося не лише б захистити Крим, а й не пустити російських військових на Донбас.

Майдан 2014 року в Києві став підставою для подій, що розвинулися в Криму і на Донбасі. Він допоміг російським ЗМІ створити інформаційну картинку державного заколоту, приходу націоналістичних сил до влади і проведення етнічних чисток в російськомовних регіонах. Москва почала нарощувати напругу.

Утім, якби був реальний спротив від України, то Росія не пішла б на пряму військову агресію. На мою думку, якби був реальний спротив від України, а саме арешти заколотників та збройний захист військових частин, то Росія не пішла б на пряму військову агресію.

Нагадаю хронологію подій березня 2014 року.

5 березня 2014 року Шевченківський районний суд Києва виніс постанову про затримання спікера кримського парламенту Константинова і "прем'єр-міністра" автономії Сергія Аксьонова. Їх вимагали доставити в суд для обрання запобіжного заходу.

Відносно Аксьонова та Константинова правоохоронні органи України розпочали кримінальне провадження за частиною 1 статті 109 КК республіки ("дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади").

А вже 7 березня делегація з Криму на чолі з Володимиром Константиновим зустрілася з депутатами Держдуми РФ, а потім поспілкувалася з сенаторами з Ради Федерації. Під час зустрічей спікер кримського парламенту пообіцяв зробити все можливе щоби півострів приєднався до Росії. Повітряний коридор літака з кримською делегацією на чолі з Константиновим пролягав над територією України і забезпечувався українською стороною. Підняти в повітря винищувачі і посадити на український аеродром літак з сепаратистами - це справа суто технічна.

Незважаючи на те, що Шевченківський районний суд Києва виніс постанову про затримання Константинова, наші військові жодним чином не реагують. Більше того - вони дають коридор як в Москву, так і в зворотньому, з Москви, напрямку. Рішення або команду про невтручання у цю справу військові могли отримати тільки від вищого політичного керівництва країни. Відповідно, тоді постає питання, що вже 7 березня 2014 року, доля українського Криму була вирішена не на користь України.Тепер стає зрозумілою і позиція керівництва ЗСУ, яким треба було зберегти обличчя при поганій грі.

Лише 17 березня, віддається наказ про застосування зброї українськими військовими при спробі штурму українських частин. Цей наказ йде всупереч з попередніми наказами не піддаватися на провокації і не відкривати вогонь. У підсумку ми мали повну деморалізацію особового складу, який вже просто не розумів, які накази йому виконувати.

Тут не останню роль відіграв тодішній міністр оборони України Ігор Тенюх. Останній давав на загал відверто дурнуваті заяви, що дестабілізували і нашу армію, і суспільство в момент спротиву. Взагалі його поведінка показала відсутність політичної волі та проукраїнських інтересів, що теж заважало відстояти Крим. Це, на моє переконання, зрада, бо людина, яка мала б захищати територіальну цілісність своєї країни, фактично самоусунулася.

Свого часу екс-начальник Генштабу і головнокомандувач Збройними силами України (2012-2014 рр.)генерал-полковник Володимир Замана заявив, що відмова ввести воєнний стан у Криму в лютому 2014 року було "стратегічною помилкою нової влади".

На думку генерал-полковника першопричина проблем України не в імперських амбіціях Путіна. Він всього лише стерв'ятник, який захопив те, що безгосподарно валялося. А валялося саме тому, що ніхто в офіційному Києві не збирався захищати Крим, нова влада з ранку до ночі портфелі ділила. Люди попіарилися на Майдані, прийшли до бюджетного корита, почали дерибан і бійку за міністерські пости.

Відкритим залишається питання, чому співробітники кримських управлінь правоохоронних органів і спеціальних служб не боронили півострів.

А справа утім, що не було кому боронити. 90 відсотків співробітників спецслужб виявилися зрадниками. Україна в цьому напрямку ніяк не діє, зробили вигляд, що просто так сталося. Хоча саме вони мали протидіяти російській агресії, придушувати антидержавні мітинги. Не робили цього, бо самі були причетними до дій Росії. Їх фактично купили. Служба безпеки весь час не блокувала вплив іноземних спецслужб, а кришувала нелегальний та легальний бізнес. Усі працівники СБУ мали нерухомість, гроші. Росія прекрасно про це знала і дала можливість продовжити свої справи, вступивши в лави ФСБ. Така ж ситуація була під час захоплення Донбасу.

Саме відсутність рішучості в діях центральної влади дала Росії можливість легко реалізувати свої плани.

А насправді усе, що ми мали б зробити, то це чітко показати, що готові захищати країну. Результат був би позитивний для нас. Якби ми вийшли на збройне протистояння, то російський наступ вважали б актом зовнішнього вторгнення із усіма наслідками. Йшлося б уже не про санкції іноземних партнерів, які не діють, а про дійсно жорстку реакцію. Крім того, нам би вдалося зупинити агресію РФ. Натомість вона побачила, що Україна коливається, не зважується на радикальніші дій. Відповідно почала розгортати в Криму свої сценарії, заперечуючи присутність там своїх солдат.

Утім, на жаль, діяли неорганізовано. Навіть не вивезли готівку із установ держбанку. Чому про це не подумали, ми настільки багата країна? Події розвивалися не за одну ніч, час діяти мали. Складається враження, що були якісь домовленості. Така ж ситуація і на Донбасі. Фактично тодішнє політичне керівництво країни само профінансувало створення квазіутворень на своїй території. Збитки, які понесла Україна через анексію Криму, становлять сотні мільярдів доларів. Це стосується об'єктів соціально-економічної інфраструктури, які лишилися на півострові.

Як повернути півострів в Україну?

Процес буде дуже важкий. Німеччина об'єдналася після 50 років радянської окупації. Франція повернула землі Ельзас-Лотарингії після 40 років німецької окупації. Україна має діяти не лише дипломатично, а й розглядати військову участь. Тішить те, що під час останніх навчаннях Sea Breeze легендою було проведення десантних операцій для звільнення окупованого Криму. Щодо кроків на політичній арені, то на мою думку, треба денонсувати російсько-український договір про розміщення Чорноморського флоту та угоду про спільне використання надр Азовського моря. Дивно воювати з Росією і при цьому разом заробляти на вилові риби.

Центральній владі потрібно зламати стереотипне мислення щодо Криму та східних областей, як анексованих, тимчасових територій в складі України. Кропітка, повсякденна робота в цих регіонах, модернізація і створення нової, практично з нуля, української армії, як гаранта недоторканості наших кордонів.Так ми зможемо показати готовність діяти рішуче в питаннях деокупації Криму.

Які висновки з анексії Криму маємо зробити?

Найперше маємо зрозуміти, що Росія - ворог. Вона ніколи не змириться із фактом існування незалежної України. По-друге, треба заборонити діяльність будь-яких проросійських організацій в Україні. Це стосується і засобів масової інформації. Вони створюють основу для подальших проявів сепаратизму. Обов'язково маємо реформувати спецслужби, в першу чергу СБУ. Якщо повторяться події 2014-го, то надії, що співробітники спецслужб знову масово не підуть на бік ворога, немає.

Росія намагається довести, що кримське питання є закритим. Проте це відбудеться лише тоді, коли Україна поверне контроль над півостровом.