"Брама" переосмислює Чорнобильську катастрофу. Пригадуємо українське кіно 2010-х

Спецтема: 30 років Незалежності"Українське кіно останнього десятиліття схоже на нескінченне road movie – персонажі рухаються з точки "А" в точку "Б", і ця подорож не тільки зовнішня, але і внутрішня" - каже кінокритик Юрій Самусенко. – Це пошук своєї ідентичності та звернення до своїх коренів. Рухаємося уперед та досліджуємо те, що було з нами до того, як ми вирушили у дорогу". До 30-річчя незалежності України пригадуємо 10 найзнаковіших стрічок кожного десятиліття. Завершуємо 2010-ми. "Присмерк", реж. Валентин Васянович, 2014 рікДокументальний фільм, де режисер знімає Марію, свою тітку похилого віку, і її сина Сашка. Чоловік втрачає зір, а матір намагається його підтримувати. Але через те, що вони живуть вдвох дуже довго, у них на буденному ґрунті виникають конфлікти. Цей фільм запам'ятовується з самих титрів - там герой намагається прочитати назву фільму на прийомі у офтальмолога, але йому не вдається. Цей елемент дуже вдало поєднує документальне та ігрове кіно.Назва фільму символічна, бо герої і буквально втрачають зір, і не бачать цінності один в одному протягом тривалого часу.Драматична, душевна і дуже жива історія про родинні цінності та українське село. Взагалі, це дуже хороша рекомендація для молодих кінематографістів: знімати своїх родичів. Коли ті помирають, то продовжують жити на плівці. "Присмерк" яскраво втілює цю думку.2014-го фільм переміг у секції документального кіно на Одеському міжнародному кінофестивалі.

"Майдан", реж. Сергій Лозниця, 2014 рікЦей фільм – документальна хроніка подій, що відбувалися на Майдані взимку 2013 – 2014-го. Під час Революції Гідності в центрі Києва працювало багато кінематографістів, зокрема, об'єднання "Вавилон-13". Але порівняно з іншими стрічками "Майдан" складає враження цілісного полотна. У ньому є початок, середина, кульмінація та фінал. Як фільм-документ "Майдан" не потребував контексту.Тут Лозниця досить холодно та скрупульозно проявляє не авторське бачення,а просто показує те, що відбувається.Після показу фільму "Бабин Яр. Контекст" на цьогорічному Каннському кінофестивалі, режисер сприймається як доволі контраверсійна особистість. Він не завжди повністю відображає контекст подій, про які знімає. Але з "Майданом" склалася інша ситуація. Як фільм-документ він не потребував контексту. Тут Лозниця досить холодно та скрупульозно проявляє не авторське бачення, а просто показує те, що відбувається.

"Головна роль", реж. Сергій Буковський, 2016 рікЯк і у випадку з "Присмерком" Васяновича, це документальний фільм про родичів. Режисер знімає свою матір, акторку Ніну Антонову. Вона почала зніматися в кіно у 1958-му, мала епізодичні ролі в стрічках "Поема про море" за сценарієм Олександра Довженка та "За двома зайцями". 1969-го знялася у "Варчиному житті" – першому багатосерійному радянському фільмі, знятому на кольорову плівку. Оповідає про дівчину з колгоспу, в якої гине коханий. Тут Ніна Антонова зіграла головну героїню, це була її найвідоміша роль.Буковський знімає матір у відкриту та на приховану камеру. Вона, як акторка, вважає, що може скласти якесь враження у глядача, тож грає роль іншої людини. Режисер часто гнівається - навіть в камеру говорить, щоб вона була собою, не грала. І на цьому будується конфлікт у фільмі.Ніну Антонову знімають у непередбачених ситуаціях. Наприклад, є епізод, коли вона йде на могилу свого чоловіка, режисера Анатолія Буковського. І син каже, що їй потрібно перестати грати роль. Він бачить, що матір почала плакати, але зазвичай вона цього на могилі свого чоловіка не робить.На Одеському кінофестивалі у національному конкурсі Ніна Антонова отримала нагороду за найкращу акторську роботу. А сама стрічка стала Найкращим європейським документальним фільмом.

"Брама", реж. Володимир Тихий, 2017 рікУ Чорнобильській зоні відчуження живе 86-річна баба Пріся зі своєю дочкою та онуком. У цьому місці відбуваються дивні містичні події. Баба Пріся отримує звістку про те, що насувається катастрофа, якій треба запобігти.Це містичний sci-fi – жанр, який раніше не був представлений в Україні. Там відбуваються речі, що важко пояснити. Під час перегляду виникає багато питань, але глядач дуже швидко "проникає" у цей фільм.Сама Чорнобильська катастрофа – це тло у фільмі, в кадрі не показують ЧАЕС. Стрічка може здатися досить екзотичною. Підживлювати уявлення про те, що там радіація, яка начебто викликає страшні мутації. Але вважаю, що після перегляду у глядача має скластися більш адекватне уявлення про це місце. В підсумку "Брама" переосмислює Чорнобильську катастрофу. "Брама" може здатися досить екзотичною. Підживлювати уявлення про те, що там радіація, яка начебто викликає страшні мутації. Але вважаю, що після перегляду у глядача має скластися більш адекватне уявлення про це місцеМіліціонер з фільму – образ, подібного до якого раніше не було в українському кіно. Спочатку він здається навіть трохи симпатичним персонажем, але дуже швидко стає злом. Спершу містичним, яке у нього проникає. Але коли воно йде з нього, стає зрозуміло, що він завжди був таким.Фільм за п'єсою Павла Ар'є "На початку і наприкінці часів" 2013-го. Ірма Вітовська грає бабу Прісю. Цю роль вона також грала і на сцені. За втілення образу 2016-го отримала театральну премію "Золота пектораль" як найкраща акторка, а 2019-го стала лауреаткою кінопремії "Золота Дзиґа". У Вітовської тут складний грим і доводиться дуже серйозно грати голосом, адже баба Пріся за сюжетом удвічі від неї старша.

"Вулкан", реж. Роман Бондарчук, 2018 рікФільм який яскраво підкреслює цю українську національну ідею в кіно – пошук мети. Це таке нескінченне road movie без автомобілю, адже той ламається у головного героя на самому початку фільму. Киянин Лукас працює перекладачем в ОБСЄ, опиняється в маленькому містечку Берислав на Херсонщині. Розуміє, що він там чужий серед своїх, здається істотою з паралельного всесвіту. Його б'ють, грабують, він переживає багато різних нещасть, але наприкінці фільму буквально знаходить себе.Я бачу у цьому фільмі трагедію, після перегляду якої хочеться щось змінити."Вулкан" – художній повнометражний дебют режисера Романа Бондарчука, який раніше займався документалістикою. І все це тло з "Вулкану" для нього теж документальне. Він сам з Берислава, йому там все знайоме. Але він робить це середовище чужим для головного героя. Його грає Сергій Степанський – звукорежисер, що працює над всіма проектами Романа Бондарчука, включно з "Вулканом".Я бачу у цьому фільмі трагедію, після перегляду якої хочеться щось змінитиФільм "Херсонщина на Вулкані" від телеканалу "Суспільне" я би назвав постскриптумом до цієї стрічки. Його знімав Влад Васильченко разом Романом Бондарчуком. Це фактично занурення у власне Берислав, доповнення про те, хто був прототипами героїв, яким є місто зараз, чи дійсно воно таке небезпечне, як його бачить Лукас.

"Мої думки тихі", реж. Антоніо Лукіч, 2019 рікІсторія хлопця, який мріє переїхати до Канади. Збирає на це гроші, записуючи голоси закарпатських тварин. Бере з собою маму, їде з нею на кордон з Румунією. Там переживає різні пригоди, які видаються і смішними, і мелодраматичними. Кіно присвячене мамам, і дуже вдало справляється і з дитячими травмами, і з травмами батьків. Як каже Антоніо Лукіч, це кіно по-різному дивляться в Україні та за кордоном. В Україні більше співпереживають мамам, а за кордоном – головному герою. Він гадав, що буде навпаки.Спочатку специфічна закарпатська говірка, що звучить у фільмі, здавалася карикатурною. Але поспілкувавшись із режисером, що сам із Закарпаття, зрозумів, що це таке загострення персонажів. Вони схожі на реальних, але для фільму мають бути драматичнішими. Життя не можна на 100% перекласти у кіно, і тому тут персонажі виглядають трохи неоковирними, незграбними. Саме цю незграбність Лукіч ставить у центр своєї фільмографії.Коли у "Мої думки тихі" герой їде шукати голоси тварин – він їде шукати свій власний голос. Він думає, що хоче переїхати до Канади, але насправді цінним для нього у процесі мандрівки стає не це, а його власна родина. Незважаючи на те, що багато глядачів дивиться фільм як комедію, режисер не іронічно вважає "Мої думки тихі" драмою. У перший раз картина і мені здалася комедією. Але з наступними переглядами став розуміти, наскільки велика драма у матері, яка хоче, щоб її син був десь поблизу.

"Додому", реж. Наріман Алієв, 2019 рікІсторія батька та сина, етнічних кримських татар, що їдуть ховати свого загиблого в АТО старшого сина та брата. На них чекає важкий шлях з Києва до окупованого Криму.Фільм дебютував на Каннському кінофестивалі в програмі "Особливий погляд". Це стало історичною подією для України та кримських татар. Тоді вперше в Каннах показали фільм, де звучить кримсько-татарська мова.Як і "Мої думки тихі", блискуче ставить конфлікт батьків та дітей. Але робить це у більш серйозному тоні.Постановник добре відчуває своїх героїв – на рівні мови, тіла. Наріман Алієв наслідує турецького режисера Нурі Бельгі Джейлана, одного зі своїх улюблених авторів. Той отримав "Золоту пальмову гілку" Канн у 2014-му за драму "Зимова сплячка" про родину, що опиняється відрізаною від решти світу під час снігопаду.До речі, Нурі Бельгі Джейлан часто знімає у фільмах своїх родичів та розповідає якісь близькі, може навіть автобіографічні історії. А у "Додому" знявся двоюрідний брат Нарімана Алієва – Ремзі Білялов.

"Погані дороги", реж. Наталя Ворожбит, 2020 рікЦе п'ять новел з життя "червоної зони", що зараз знаходиться на Сході України. Війна, блокпости, підвали: кіно досить болюче, інколи навіть провокативне. Але насправді це реальність, в якій немає явного поділу на добро і зло. І тоді виявляється, що свій може бути чужим і навпаки.Це кіно народилося від дебютантки, яка ніколи не знімала короткого метру і ніколи не працювала з документальними наративами. Наталка Ворожбит вийшла як драматургиня із театру – як вона сама себе називає, "драматичка". Це фільм дуже потужний, зважаючи на те, що у неї не було жодного режисерського бекграунду. Фактично, навчившись на серіалі "Спіймати Кайдаша", вона екранізувала власну п'єсу "Погані дороги". Вперше цю виставу поставили у лондонському театрі Royal Court у 2017-му. Театральна версія налічує шість епізодів, але в кіно екранізували лише п'ять. У фільм не потрапив епізод-монолог, який надто стилістично відрізняється на фоні інших п'яти новел."Погані дороги" отримали нагороду "Verona Film Club Award" на минулорічному Венеційському кінофестивалі.

"Цей дощ ніколи не скінчиться" реж. Аліна Горлова, 2020 рікДокументальний фільм про 23-річного Андрія Сулеймана. Він переїхав із родиною з охопленої війною Сирії до Лисичанська на Луганщині. Але і там починаються бойові дії. Хлопець стає волонтером Червоного хреста. Коли помирає його батько, Андрій змушений поховати його у Сирії, куди приїхав з іншим візитом. У документалістиці гостро стоїть дилема: чи мусить автор порушувати етичні норми заради вдалого кадру? Аліна Горлова не порушувала – їй був дорожчий герой, ніж кіно про нього."Цей дощ ніколи не скінчиться" – дуже жива та особистісна історія з обережним ставленням до героя. Відчуваючи горе Андрія, вона не знімала сам похорон, але їй вдалося зняти підготовку до нього. У документалістиці гостро стоїть дилема: чи мусить автор порушувати етичні норми заради вдалого кадру? Аліна Горлова не порушувала – їй був дорожчий герой, ніж кіно про нього.Мандрівка Андрія розділена на 10 частин. Фактично на наших очах проходить оновлення героя.В фільмі є епізод, в якому Сулейман бачить, як діти у Сирії грають у футбол. Але при монтажі використані голоси дітей, які записали у Лисичанську. Це символізує, що у героя вже дві домівки, і він в Сирії сумує за Луганщиною.Фільм отримав нагороду за найкращий повнометражний фільм в секції "Перша Поява" міжнародного фестивалю документального кіно IDFA.

"Сумні портрети", реж. Віталій Кікоть, 2021 рік30-хвилинні "Сумні портрети" показували на Київському міжнародному кінофестивалі короткометражних фільмів. Там стрічка отримала Гран-прі Національного конкурсу. На мій погляд, це один з найкращих коротких метрів останнього десятиліття.Фільм про любовний трикутник між двома охоронцями та касиркою провінційного супермаркету. Починається як комедія, але потім несподівано перетворюється на драму про те, як на нас впливають наші страхи. У стрічці задіяні Роман Ясіновський, якого ми раніше бачили у "Кіборгах" та "Спіймати Кайдаша" і Олександр Рудинський з серіалу "Перші ластівки". Жіночі ролі виконали Крістіна Люба та Наталія Нешва, що більш відомі як театральні акторки.

Trailer "Sad Portraits" from ZET PICTURES on Vimeo. "Наріман Алієв та Антоніо Лукіч вчилися на одному курсі, але у них дуже різні дороги", - продовжує Юрій Самусенко. – Навіть не тому, що перший народився в Криму, а другий на Закарпатті. Вони дуже різні особистості. Лукіч не соромиться знімати рекламу, став режисером серіалу "Секс, інста і ЗНО". А Наріман Алієв дуже скрупульозний. Його наступний фільм скоро братиме участь у пітчингу Держкіно. Це теж історія про кримських татар. Чоловік, повернувшись після війни додому, бачить, що його рідних депортували, і він починає їх шукати.І в Алієва, і в Лукіча пошуки – це лейтмотив у творчості. У новому фільмі Антоніо "Люксембург, Люксембург" двоє братів шукають батька.Українське кіно у сьогоднішньому вигляді – це не результат, не точка, а процес знаходження – свого голосу, стилю, теми. І на прикладі Нарімана Алієва і Антоніо Лукіча, що народилися вже у незалежній Україні, це особливо добре помітно".