Пройшли точку неповернення: фермер Цокалов про незалежність та революційні зміни

Цього року Україна відзначає 30-річчя незалежності. Рівно 30 років тому українці вперше отримали можливість стати господарями своєї землі та реалізовувати фермерське господарство.

Про фермерство в Україні до та опісля проголошення незалежності, і про вплив революційних подій в ексклюзивному інтерв’ю Фактам ICTV розповів один із перших фермерів незалежної України Олексій Цокалов.

– Олексію, що дала вам незалежність? Як ви почали вести фермерське господарство?

– До незалежності я вже мав хліборобську справу: взимку працював ковалем у кузні, а влітку сідав на комбайн. Однак незалежність дала можливість самостійно ухвалювати рішення – право, але поряд із тим ще й відповідальність.

Я пам’ятаю 2010-ту постанову Верховної Ради від 20 грудня 1991 року (закон України Про селянське (фермерське) господарство. – Ред.). Тоді людям роздавали по 50 гектарів землі для ведення фермерського господарства. От і мені дали можливість розбудовуватись на місці вигону, де пасли корів.

Ця незалежність також дала можливість реалізуватися як господар на землі. І це важливо, адже покоління людей, які були хліборобами, закінчили життя на Соловках (масштабний виправно-трудовий табір на території Соловецьких островів, який діяв у 1920-1930-х роках. – Ред.).

30 років я – фермер, і це велика частина життя. Звісно, для історії 30 років незалежності здаються невеликим проміжком часу, але для людей – навпаки.

– Що можете сказати про сучасну молодь?

– Молоде покоління по-іншому сприймає життя. У чомусь таки ми усі – носії колективного несвідомого “совка”. Та все ж вони на крок попереду від старших у деяких моментах.

Хочу порадити усім людям мого покоління – передавайте досвід молоді якнайшвидше, щоб вони уміли приймати рішення та бути гідними господарями землі.

Століттями закладався стереотип, що людина маленька і від неї нічого не залежить. Казали, що потрібно жити, як усі. Це неправильно, але ми вже прожили своє життя із цим.

– На вашу думку, яка ситуація зараз у селах?

– Є три випадки для села. Перший – соціальний проект: відродимо село. Але на це потрібні гроші, яких у бюджеті не було і немає.

Другий – бізнес. Ти сієш, молотиш та вивозиш урожай. Потім купуєш помешкання десь за кордоном, а у селі маєш сировинну базу для бізнесу.

Третій – спосіб життя. У селі ти постійно живеш, маєш родину, виховуєш дітей та онуків.

Село треба любити, бо ми звикли жити споживчо – багато хочемо, однак нічого не вкладаємо.

На жаль, багато сіл зникне, адже лише приблизно 15% людей живе у них. Уся молодь практично виїхала.

– А що ви скажете про українське суспільство?

– Ми завжди чекаємо швидких для себе змін, але вони – у нас самих. Тоді постає питання: чи готові ми змінюватися? Так, ми хочемо змінити сусіда, когось іще, а самі не робимо цього.

Я не скажу, що, ми, українці, суперпрацелюбні. Десь і ледачі, але ми сформувалися як незалежна держава.

Ми не цінуємо те, що у нас є така земля і така можливість. У нас багаті землі, ми щасливі, однак не посміхаємося. Завжди ходимо напружені через заздрощі, що у когось десь краще.

– Ви були учасником Помаранчевої революції та Революції гідності. Як можете описати ті події?

– Революцію роблять романтики, а користуються нею нехороші люди. У цьому навіть є криза, бо іноді ми до влади приводимо своїм голосуванням і байдужістю не тих людей.

Усе має свою ціну, зокрема й незалежність, за яку люди віддали життя. Я пам’ятаю Революцію на граніті, коли виходили хлопці і протестували. Помаранчеву революцію, коли, здавалось би, зробили крок уперед, але потім пішли назад, бо вибрали не тих людей до влади.

У 1991 році незалежність була декларацією, а зараз – це боротьба. Це війна за нашу незалежність. І вона, я думаю, буде продовжуватися, бо не ті сусіди у нас добрі, і не так все просто, щоб ми відірвалися від того минулого.

– Навіщо їздили на революції, коли у вас вже були і достаток, і господарство?

– Деякі їхали на революцію, сподіваючись заробити, а ми ж із моїм товаришем Віктором Чміленком, навпаки, вкладали туди.

Якщо ми не будемо захищати себе, не займатимемо активну позицію, то до нас прийдуть не ті люди. Тому ми вирішили їхати, бо інакшої дороги немає.

Був страх за те, що до нас прийдуть і заберуть улюблену хліборобську справу, побоювання за дітей, що за кордон потрібно буде відправляти.

Ми розуміли: якщо тут переможе те, що було, наша доля тоді – для тих Соловків. Віктор життя поклав за волю.

Я бачив молодь, сповнену енергії та сили на Помаранчевій революції, де було небезпечно, вони були, як воїни. Так само було й на Революції гідності. Але тоді ми з Віктором зрозуміли, що пройшли точку неповернення.

– Як загинув ваш товариш Віктор? І як ви про це дізнались?

– Я пам’ятаю його слова 20 лютого: ми перемогли. Він бачив ту людську повінь, яка прийшла захищати країну. У той же день він пішов за чаєм, який роздавали на Майдані, і не повернувся. Тоді якраз почали стріляти снайпери. Я телефоную йому – не відповідає.

Але потім мені зателефонували і сказали прийти в готель Україна для впізнання Віктора. Він лежав під сходами накритий, і я зрозумів, що втратив не просто товариша, а людину, яка на п’ять кроків була попереду увесь час.

Ми розуміли небезпеку, і розуміли, що все може бути, але стояли за майбутнє країни. Я все це бачив. І для мене ті люди, які були на Майдані і зараз є на Сході – герої.

Шкодую, що Віктора поряд немає, але він зробив свою справу. Ті події були небезпечні, та люди гуртувались і поважали одне одного.