Я готова повернутися: Сахра Карімі про захоплення талібами Кабула та свою втечу до України

17 серпня всесвітньо відому афганську режисерку Сахру Карімі евакуювали до Києва. В ексклюзивному інтерв’ю вона згадала в подробицях день, коли угруповання Талібан захопило Кабул, а також розповіла про свою втечу та перебування в Україні.

– Що відбувалося 15 серпня в Кабулі?

– Це був початок тижня – у нас він починається з суботи. У неділю рано-вранці я пішла до банку, де хотіла отримати гроші. Я побачила там багато людей. Мені сказали почекати, поки купюри надійдуть із центрального банку. Я прочекала майже три години.

Почалася стрілянина і менеджер банку мені сказав, що Талібан увійшов у місто й оточив Кабул. Я кажу – це неправда, але у відповідь чую: Ні, вони в місті й оточили його, ми їх бачили, бери таксі й їдь додому, ти повинна бути в безпеці.

Після цього мене провели через чорний хід банку, вулиці були переповнені людьми. Ніхто не знав, правда це чи ні, чи увійшли вони в місто.

– Таксі висадило мене за декілька метрів, оскільки водій відмовився їхати далі. Я бігла з банку додому майже п’ять кілометрів.

Люди на вулицях мене впізнавали, в Афганістані я доволі відома, тому просто натягнула маску й почала тікати. Довкола сміялися, особливо чоловіки – подивіться, директор Афганфільму біжить.

– Я людина, яка робить кіно. Для мене кожен момент і ситуація дуже важливі, щоб щось сказати людям. Моя комунікація зі світом відбувається саме через соцмережі, що б не трапилося, всю правду публікую саме там. Наприклад, я почала боротьбу з Талібаном саме через соцмережі, запускала хештеги тощо. Навіть тоді, коли я працювала на керівництво країни, все одно запевняла населення, що це неправильні люди, які прийшли в Афганістан.

Я почала вести пряму трансляцію в Instagram і інформувати людей про те, що Талібан увійшов у місто. Потім прийшла додому і розповіла своїй подрузі, президенту Словацької кіноакадемії Ванді Грицевій про те, що відбувається. Вона знає Андрія Єрмака. Саме Ванда розповіла йому все і передала інформацію до Офісу президента України. Вони почали спілкуватися про те, як мені допомогти.

– Мені повідомили, що виліт о 4.30 і я повинна поїхати до аеропорту. Я взяла свою сім’ю, колег і ми виїхали. Там все було дуже хаотично. Люди досі не знали, правда чи ні, що Талібан увійшов. Ми зайшли до аеропорту, зареєструвалися та чекали на літак.

Через три години аеропорт закрили, тому що величезні натовпи туди йшли. Ми побачили в соцмережах, що вони увійшли в адміністрацію президента, яка розташована поруч із Афганфільмом – моїм офісом, і окупували ще кілька інших місць. Все це відбувалося протягом декількох годин – з двох до п’яти все розвалилося.

– Разом зі мною було 11 осіб, я чекала та була на зв’язку з українським представником, який відправив нас на літак. Ми пішли туди й уже були в зоні відправлення. Але величезний натовп побіг у літак, і ми так і не змогли в нього зайти.

Вирішили піти на американську військову базу, може, вони нас візьмуть, тому що у них є військовий літак. Але армія зі 100-200 чоловік почала нас відштовхувати. І ще три години ми боролися з ними.

Незабаром із нами зв’язалися з Офісу президента України і сказали, що поговорили з урядом Туреччини й вони заберуть нас. Однак ми були в самому серці натовпу і не розуміли, як вони зможуть нам допомогти.

– Нас покликали і повідомили, що в Туреччини є інструкція від України, як нас звідси забрати. В цей момент я знімала все навколо, оскільки це моя робота і я не забувала, що повинна інформувати людей про все. Представники Туреччини мені повідомили, що мені необхідно знайти безпечне місце – це вже було чотири години.

Ми вийшли з аеропорту, знайшли невелику будівлю, яка належала іншому авіа-агентству. Сиділи там і чекали. Згодом нас забрали в більш безпечне місце, де ми очікували на літак, потім доставили в Стамбул, а звідти до Києва.

– Нам вдалося вилетіти останнім літаком у понеділок, і все, що відбувалося після нас – це катастрофа. Люди падали з літаків, у них стріляли. Наразі тисячі людей досі чекають, щоб вибратися з того аеропорту.

Я хочу подякувати Україні, оскільки великі європейські країни, які говорять, що вони більш розвинені, не допомогли нам. Саме Україна змогла нас перевезти, дати візу та розмістити в готель. Це дуже важливий меседж, оскільки саме країни Східної Європи готові дати людям достатню кількість віз. Тоді як у Данії нам запропонували тільки одну.

– Країни Східної Європи, такі як Україна, Польща та Словаччина, можуть собою пишатися. Це означає, що тут є людяність, і йдеться про порятунок життів. Я дуже вдячна.

– Чи був у вас план Б, на випадок, якщо б втекти не вдалося?

– Не було жодного, оскільки протягом кількох годин нам просто сказали тікати. Тому я покинула свій будинок, не взяла ніяких грошей, тільки кинула у валізу кілька суконь і побігла.

Ця історія не про мене, а про людей, яких я змогла вивезти з собою. Я громадянка Словаччини і могла поїхати туди, оскільки вчилася там 10 років. Але для мене було важливо врятувати п’ятьох дітей, своїх колег і асистентів. Врятувати їхнє життя. Я вірю, що вони не заслуговують рости або жити під режимом Талібану.

Мені здається, що медіа дуже тихо говорять про Талібан зараз. Не знаю, може, Талібан хоче міжнародного визнання. Але все, що вони роблять – це дуже погано. Вони б’ють людей, змушують жінок надягати хіджаби та дуже обмежують права.

20 років ми з цим боролися, кожен вклав частину себе та своєї енергії в цю країну. Це сталося не за один день. Я коли закінчила навчання в 2013 році, переїхала в Афганістан і почала там працювати, то вірила, що зможу розповідати історії цих людей. Зараз усе це розвалилося.

Я не впевнена, чи хочуть вони, щоб я повернулася. Тому що все, що я роблю, це для них дуже важко. Їм навіть важко зрозуміти, як я думаю та про що говорю.

– Сьогодні я вже відчуваю себе краще, але кілька днів тому була сильно налякана, оскільки ніколи не бачила того, що зняла на камеру в аеропорту.

Та ситуація, з якою ми зіткнулися зараз – це результат багатьох помилок, і одна з цих помилок – американська угода з Талібаном. Вона не дало їм легітимність, але дала визнання. У нас було 350 тис. армії, в них – 75 тис. Ми що, не могли їх зупинити?

І друга важлива причина, на мою думку, – наше правління країни було повністю корумповане. Там працює дуже багато корупціонерів, яким байдуже на людей і націю, вони хвилюються тільки за свої кишені, проекти та гроші.

– Як довго ви збираєтеся залишатися в Україні?

– Правління України дало нам 15 днів, але я домовилася, щоб частина з нас поїхали в Словаччину і до своїх родин в інші європейські країни. Двоє з нас поїдуть до Польщі, там їм дадуть візи.

Хочу, щоб моя сім’я та родина мого брата вирушили до Канади до моєї мами та сестри. А я зостанусь і почекаю, оскільки досі залишаюся директором Афганфільму.

Почекаю, що скажуть там, оскільки в нас новий міністр культури та інформації і він був спікером із Талібаном всі ці роки. Поки невідомо, чи хоче він, щоб я повернулася і працювала без будь-яких обмежень, або зовсім не чекає мого повернення.

– Ви вірите в те, що ви там будете в безпеці?

– Розумієте, це ілюзія. Я знаю, що я їм там не потрібна, але я думаю, що якщо вони запропонують, то повернуся і буду працювати. Якщо скажуть – ми не будемо вас вбивати або саджати в тюрму. Я дійсно повернуся, оскільки несу відповідальність за Афганфільм.

– Якщо мене там не хочуть бачити, то я залишуся тут і буду вигнанкою. Продовжу знімати кіно, але стану найзапеклішим і найсерйознішим, на мою думку, борцем із Талібаном. Я не буду мовчати.

– Від чого ви бігли, за що боялися найбільше?

– Чесно кажучи, я не дуже хвилююся за себе. Я вирішила повернутися в Афганістан у 2013 році, оскільки прийняла рішення, що хочу розповідати історії моєї рідної країни, хочу змінювати її. Наша історія була дуже темною, хоч у нас неймовірно красива країна. Була, тому що наразі вона окупована Талібаном. Коли я почула, що він наступає, то подумала про свого брата і його дітей. Бо якщо я втечу, вони завдадуть йому шкоди, тому краще було його вивезти.

Саме через це я вирішила ризикувати. Це було дуже непросто – чекати літак, пропустити його, чекати інший.

– Я думаю, що світ не повинен мовчати та залишати цю проблему тільки в Афганістані. Ви знаєте, це мовчання було під час операції Америки з Талібаном, майже всі мовчали і не задавали запитань. Але зараз так не можна, оскільки це дуже небезпечно.

Зараз це виглядає як ситуація, яку досі можна контролювати. Але якщо сотні людей просто окупували все правління та почали встановлювати свої правила, то Афганістан може назавжди зруйнуватися.

Усі ці 20 років наших досягнень, ви знаєте, як багато грошей світ вклав в Афганістан – трильйони доларів. На розвиток країни, права жінок, розвиток освіти, вдосконалення системи, інфраструктури. Вони не цінують свій власний внесок і свої власні сили? Я думаю, що люди повинні запитувати це у своїх керівників держав і тих, хто ухвалює рішення. Американці повинні запитувати про це рішення, оскільки те, що наразі відбувається в Афганістані – велике нещастя.

– Це злочин. Я навіть думаю, що можу назвати це геноцидом афганців, але не за якоюсь конкретною ознакою етнічної приналежності або релігії. Це в цілому. Але Байдену до цього немає діла. Його тільки хвилюють люди, які з ним працювали.

В Афганістані майже 33 млн осіб. 70% усього населення – це люди молодше 30 років. Це величезний потенціал, який може принести зміни. Кабул – це не те місто, яке було 20 років тому, це розвинене сучасне місто. І в нього є потенціал стати найкрашим містом у своєму регіоні, але чомусь світ мовчить і просто спостерігає за нами.

– Ви думаєте, справа в Байдені? До нього були Трамп та інші президенти.

– Так, але Трамп через вибори ухвалив це рішення, щоб стати президентом. Але чому Байден продовжив це рішення і не розібрався в ситуації?

– Кілька речей я хочу також сказати іншим країнам. Сором тим, хто підтримує і визнає Талібан. Сором Росії, Китаю, Пакистану та Ірану.

– Як багато людей в Афганістані поділяють ваші погладять на свободу та демократію?

– Молоде покоління, ми всі маємо демократичні цінності. Ми всі хочемо, щоб Афганістан був вільним, без конфліктів, обмежень, бомбардувань і вибухів, без етнічних конфліктів і всієї цієї ганьби, що відбувається. Нам плювати на політику, тому що афганська політика – це політика лузерів, злодіїв і брехунів.

– Наші справи йшли дуже добре, ми вчилися в чудових університетах, спілкувалися рідною і ще багатьма мовами, відновили наше місто і зробили його сучасним, комунікували зі світом і обмінювалися нашими думками. І різко це все вбили.

– Як таліби ставляться до прав жінок?

Вони наразі дуже м’яко поводяться щодо прав жінок, але я розумію, що це задля того, щоб отримати визнання світової спільноти. Вони не показують свого справжнього обличчя. Але ми знаємо, що це, в нас був досвід життя під режимом.

Ви знаєте, Талібан – він про ненависть до жінок. Вони терпіти не можуть освічених жінок і тих, хто вміє думати і голосно говорити. Вони хочуть бачити ще одну версію Ірану в Афганістані, щоб усі були мовчазні й покриті одягом. Але ми не хочемо з голови до ніг закриватися одягом.

– На власні очі ми бачимо світ, головою ми можемо думати і аналізувати, а ротом – говорити. Але коли вони закривають нам очі, ми не можемо побачити світ, а бачимо тільки тут і тут.

То як ми можемо почати думати? Як ми можемо щось критикувати, аналізувати або обговорювати? Коли рот і очі закриті. Бурка саме для цього, щоб обмежити тебе від світу.

Дівчата і жінки в Афганістані просто в найбільшій небезпеці, тому що бути невидимими – це найжахливіше. Ми 20 років намагалися заявити про себе.