ПЦУ, Covid-19 та мусульмани-патріоти: як змінилося релігійне життя України за 30 років

За роки незалежності кількість православних церков в Україні постійно змінювалась. Остання з’явилася у грудні 2018 року – Православна церква України (ПЦУ), яку визнав Константинополь.

Як коронавірус став на шляху ПЦУ, про набожність українців і про те, чим наші корінні мусульмани відрізняються від тих, що тікають до Європи, в ексклюзивному інтерв’ю Фактам ICTV розповіла завідувач відділу історії релігії та практичного релігієзнавства Інституту філософії ім. Сковороди НАНУ Людмила Филипович.

– Скільки у нас насправді чинних православних церков – три, дві чи одна?

– (Сміється) Дві! Це офіційних і найбільших. А крім цих, у нас близько десятка православних церков, які або автокефальними вважаються, або мають юрисдикційне підпорядкування іншим церквам у світі.

Тобто у нас головні за кількістю громад Українська православна церква у єдності з Московським патріархатом та Православна церква України у єдності зі Вселенським патріархатом.

– А УПЦ КП продовжує свою діяльність, я так розумію?

– Неофіційно. Фактично, за ним один Володимирський собор зберігається і ще кілька парафій по Україні, які живуть ідеєю необхідності саме Київського патріархату.

Ми теж не заперечуємо необхідність Київського патріархату. На це спрямовані й усі наші очікування і, власне, Томос став таким першим кроком до офіційного легітимізованого статусу Київського патріархату, але не можна перестрибнути в історії певні сходинки та періоди. Тому треба трошки почекати.

– А що відбувається із назвою УПЦ, коли йдеться про приналежність до Московського патріархату? І як відбувається перехід із УПЦ до ПЦУ?

– Вони офіційно називаються УПЦ, але є пропозиція все-таки переназвати їх як Русская православная церковь в Украине. Тобто РПЦ в Україні. Таку позицію і Путін має. Він так і називає, що це РПЦ в Україні – ця церква.

А стосовно переходів, скажу так: кволо. От є таке чудове слово. Спочатку досить активно перейшло близько 600 громад. Власне, це ті люди, ті ієрархи, які підтримали ідею створення незалежної автокефальної церкви і єднання зі Вселенським патріархом, тобто повернення до своєї Церкви–Матері.

Взяти участь у Об’єднавчому соборі зголосилися близько десятка архієпископів церкви. Бачите, як сталося? Когось залякали, когось не пустили. Хтось прагматично подумав: “Що буде з моїми вірянами? Моєю парафією?” Тут, скоріше, суто церковно-політичні були мотиви.

– 600 громад у перший рік перейшло. А потім чому так кволо пішло? Тому що було менше охочих? Чи людям взагалі байдуже, в яку церкву вони ходять?

– По-перше, почався карантин. Фактично, призупинилося традиційне релігійне життя, яке має відбуватися за певними канонами, протоколами та певним порядком. Наприклад, одна з таких популярних форм взаємодії пастви та ієрархії – це такі візити у різні парафії. Півтора року фактично ніхто нікуди не їздив через карантин. І через це спілкування велося у дуже обмеженому режимі.

Треба зустрічатися із людьми, з народом. Пояснювати, що таке ПЦУ, чому вона виникла. І навіть ми, науковці, були обмежені у своїх таких реальних участях у різних заходах.

Я сподіваюся, що якщо ми переживемо так, як обіцяють нам вірусологи, закінчення цього безладу в середині 2022 року, наступить нова хвиля нашого конкретного спілкування з людьми.

Можна наказом взяти і вирішити. От ми взяли і перейшли. Це процес дуже непростий. Тому що це пов’язано з руйнуванням певних традицій. Зі звичками. Якщо люди звикли славити Патріарха Кирила, значить, їм дуже важко почати славити святійшого ієрарха. А от після цього флешмобу, що “Мы тебя не звали, Варфоломей”, взагалі дуже важко уявити, що люди навіть це ім’я будуть виголошувати з таким православним пієтетом.

– Дослідження Центру Разумкова показує, що досить багато українців вважають себе просто православними і не переймаються тим, яку парафію відвідувати. Чому так відбувається?

– Кількість тих людей, які себе конфесійно прив’язують, але не означують щодо якоїсь певної церкви, завжди була сталою в Україні й становила приблизно третину серед православних. І тут є різні причини.

Перша – це просто незнання, неорієнтація. Українцеві що важливо? Знайти прямий зв’язок із Богом. А через кого це влаштовано, через кого це відбувається, для українців не дуже важливо, тому що вони звикли говорити своєю мовою напряму.

Інший момент: українцеві загалом не дуже подобається ось ця поляризація. Радикалів особливо у нас нема ні лівих, ні правих, а всі прагнуть бути між тими і тими, щоб було тихо, спокійно, неконфліктно. А коли уже обставини змушують, тоді вони і прокидаються.

– А які нині відносини між ПЦУ і УГКЦ? Два молодих очільники. Досить часто вони з’являються на спільних молитвах. Звідки оця спорідненість поглядів?

– Це дві церкви, обидві національні і за своїм духом, і за формами вияву. Чи не єдині, крім деяких протестантів, які теж стоять на таких патріотичних позиціях.

– Після анексії Криму багато татар переїхали на материкову частину України. Наскільки це вплине на те, що у нас може збільшитись кількість мусульман із нинішніх близько половини відсотка?

– Різні є дані. Від дуже реалістичних, що їх 500 тис., до таких фантазійних – про 2 мільйона. Наш іслам відрізняється від ісламу в арабських країнах, чи азіатських країнах, чи навіть в Європі. В Європі іслам усе-таки не інкорпорований у культуру західну. А наш іслам “корінний”, як ми кажемо, тобто він притаманний народові, який споконвічно проживає на українській території.

Тому переживати, що у нас збільшиться кількість мусульман, які взагалі не розуміють, що таке Україна, не знають української мови, не співають українських пісень і їм байдуже майбутнє України як незалежної держави, не доводиться.

У нас більшість все-таки кримських татар – це ті люди, які підтримували українську незалежність, а за це зараз страждають. Я – за те, щоб таких побільшало, тому що це люди, які будуть відстоювати незалежність України зі зброєю в руках, тому є мусульмани на фронті. Капелани мусульманські. Ви думаєте, це тільки татари мусульмани? У нас дуже багато є українців, які прийняли іслам. Я багатьох знаю. Вони очолюють громади мусульманські, будучи етнічними українцями.