Новий рівень українського кіно

Центральною секцією 12-го Одеського кінофестивалю стала «Національна конкурсна програма. Повний метр». І це було серйозно. Із шести фільмів конкурсу вибір щодо найкращого було зробити справді непросто — всі мали амбіції на перемогу, і то цілком обґрунтовані серйозністю змісту, покладеними зусиллями і наявним результатом. Причому змагання відбувалося між п’ятьма ігровими й одним документальними фільмами, чого, в принципі, не мало би бути, бо формат зйомки вимагає розподіляти все по своїх поличках. І світові конкурси в цьому одностайні, преміюючи фільми за форматом, чи це американський «Оскар», європейський «Фелікс» чи українська «Золота дзиґа». Інакше буде не зрозуміло, на що глядачеві спиратися у виборі, маючи перед собою два різні, паралельні підходи до відображення життя: одні вважають, що ігрове глядачеві більш пасує, бо ж не даремно є термін homo ludens, інші ж скажуть, що в самій основі людини лежить необхідність документальності як потреба збереження пережитого, а отже живого, не вигаданого, душевного, бо ж humans sint animata. Власне, всі представлені в конкурсі фільми так чи так поєднували документ із грою, фактично інтерпретували життя, беручи за основу навколишню дійсність, і дійсність саме українську.

Німецький режисер Маркус Ленц, представляючи свого «Суперника», сказав зі сцени Фестивального центру Музкомедії, що писав сценарій 5 років, і вже не сподівався його екранізувати, коли з’явився український копродуцент, компанія Belka Strelka. Таким чином Україна стала тією країною, від якої несе конфліктами — відгуками війни, корупцією на кордоні, двомовним конфліктом і пошуком кращого місця. Де це краще місце? Для головного героя, 9-річного хлопчика Романа, — там, де мама, а мама поїхала по заробітки на чужину, до Німеччини, куди Романа, врешті, доставляють як контрабанду серед ящиків, лахів та банок. Перші хвилини радості з мамою змінюються на пересторогу щодо появи іншого чоловіка поруч, і що характерно — великого, гладкого і відштовхуючого пана. Наступні дні — це ламання дитячої картини світу, примус життя ділити те, що хлопчик від народження вважав лише своїм, і небажання пристосовуватися до нових обставин.

Власне, драматична й навіть трагічна доля Романа сюжетно є доволі поширеною історією, і не тільки в Україні, а й у світі, в сенсі перших психологічних травм від втрати свого батька до «отримання» «чужого», плюс травма втрати домівки і, зрештою, травма вже рідкісна — від зустрічі зі смертю обличчям до обличчя, травма, подібна до психопатології з «Країни припливів» (на жаль, українські відбірники одеської програми «На пошану Террі Ґілліама» цей фільм не взяли). Все вкупі – це не про переселенців, не про стосунки матері-дитини, а про дитину без нагляду, про покинуту дитину, дитину без культури, такого собі Мауглі, на якого головний герой і перетворюється. У нього все в житті було суперником, і виживання є викликом, кинутим йому, як тварині. Його недолюбили, його залишили, а коли знайшли й почали любити, то робили це надто мало, аби виробити в ньому людяність. Без освіти, без підтримки — сам на сам із загрозами — він приречений. Хоча відкритий фінал і його сльози, як це не дивно, викликають надію на можливе майбутнє.

Приблизно з таким саме перетіканням від позитиву до негативу — з легким натяком на зміни до кращого — зроблені й «Королі репу» Мирослава Латика, трагікомедія про життя у провінції. Парадоксальним тут є те, що головний герой, на відміну від свого друга, не хоче їхати зі свого села. Він хоче тут досягнути вершин своїм умінням читати реп і дати своїй норовливій любові те, чого вона хоче, — краще життя, і йому байдуже на примітивність її вимог (любов зла, полюбиш і ось таку). Безвихідь оточення героя може надати лише інший, катастрофічний варіант: якщо хочеш грошей і їх нема де законно заробити, зароби будь-як. На що герой і підписується, а підпис кров’ю, як відомо, дає тільки короткочасне матеріальне задоволення, забираючи всю решту. Драматична історія з яскравими комедійними моментами карколомно і, треба сказати, дуже життєво змінюється на трилер із похмурою атмосферою чорної діри. Те, що герой виживає й у фіналі, побитий, мов пес, отримує примарний шанс — це шанс сценаристів і режисера, шанс задля моралі — мовляв, у житті так рідно буває, тому, глядачу, подивись, до чого можеш скотитися!

Шанс на останній хвилині, зміна героя після драматичних випробувань, на загал — це класична драматургія. Нічого нового з часів грецької цивілізації не відбулося. Карл Густав Юнг у деталях розписав психологічний портрет людини, з усіма можливими її мотиваціями й діями, падіннями і злетами. Джозеф Кемпеблл це все переробив у «драматургію героя», красиво змальовуючи тисячі його облич. Новітні українські фільми добрі в тому, що показують дефіле цікаво придуманих масок, навіть якщо вони не надто добре прилаштовані і з-під них видно інші лиця. З цієї серії фільм Тараса Дроня «Із зав’язаними очима», лауреат головного призу минулорічного Варшавського кінофестивалю.

У центрі сюжету — драма дівчини, чий хлопець не повернувся з фронту. Вона не просто цим засмучена, вона цим розчавлена. Російсько-українська війна скінчилася, ми перемогли, але героїні це не допомагає, бо вона програла. І важливий бій — теж: будучи спортсменкою в змішаних бойових мистецтвах, вона, посеред раунду, вже майже виграючи, зненацька бачить у натовпі обличчя нібито її хлопця, що вводить у сум’яття й розфокусовує її бійцівську увагу. На жаль, технічні моменти — бої й рухи актриси — настільки далекі від потрібного переконання глядача у правдивому професіоналізмі героїні, що розчарування переноситься й на весь фільм. Втім даремно, бо фільм, власне, його драматична хода від першого рвучкого й сумного тренування до фінального впевненого підйому голови тієї, яка відпустила свою проблему і взяла себе в руки, — добре вибудована хода, і вибудувана вона за всіма канонами Кемпбелла, з масою поворотів, стрибків, кульбітів, із намаганням прожити не своє життя, а від свого відмовитися, і, врешті, з віднайденням заповітного рішення — як жити далі. Цим «... очі» добрі, що рятують важливу й наразі відчайдушно потрібну тему, в якій війна, що триває проти навали Росії, поєднана з кожним українцем чарівною невидимою ниткою. І треба мати мужність це прийняти. Як героїня приймає свою долю, бо від неї не втечеш. 

Перетин реальності й вигадки також присутній у фільмі Катерини Горностай «Стоп-Земля», ще одного нашого тріумфатора на фестивалях світу, в даному випадку в Берліні, де він виграв «Кришталевого ведмедя» у програмі Generation. І виграв якраз не за гостроту буденності, а за змалювання цілком мирного існування підлітків. (Попри те, що в душі будь-кого з тінейджерів, немов на Юпітері, вирують сто п’ятсот ураганів). Це кіно – поліваріантний приклад, бо, будучи ігровим, він містить елемент документальності: в героїв, ніби як у звичайних людей, беруть інтерв’ю, розпитуючи їх про життя й переживання, таким чином роблячи фільм мок’юментарі. І це лише додає оригінальності «Стоп-Землі», ледь не першій «молодіжній драмі-мелодрамі» в новітній Україні, і то драмі настільки заглибленій у душу молодої дівчини з її прихованим коханням до однокласника, що, як в алхімії, утворює такий собі філософський камінь. І це заслуга Горностай, яка провела виняткову роботу в спілкуванні зі своїми акторами, і з простого акторства вивела справжню органіку — життя!

Життю, власне, присвячений і «Простір» Дмитра Томашпольського, світова прем’єра якого відбулася саме на Одеському кінофестивалі. Так само, як і чисельні режисери світу під час карантину не бажали сидіти склавши руки і знімали фільми онлайн, Томашпольський вирішив і собі зробити щось подібне. І треба віддати йому належне — була придумана відмінна (в усіх сенсах) форма, відмінна, скажімо, від британського серіалу «Постановка» (Staged), де структура будувалася на основі поліекрана, а кожний екран був вікном до будинку одного з героїв. У «Просторі» немає поліекрана, натомість він повниться героями, їхніми історіями, будинками, квартирами чи кімнатами. Близько двох десятків українських акторів отримали пропозицію знімати себе на різноманітні ґаджети спершу у звичних обставинах домашнього побуту, від прокидання до лягання спати, але з часом завдання стали нестандартними, доречним тому божевіллю, яке багато хто з людей відчував, несподівано й надовго ізольований у своєму помешканні. Пропоновані акторам обставини — грати не у штучних декораціях, а в лаштунках власного дому — народили цікаві сцени, моменти, епізоди з фантасмагоричної реальності, прожитої ними (й нами всіма) протягом останнього півтора року. Все разом вийшло захопливо оригінальним, утворюючи цільний концепт безумовно ігрового кіно, просто зшитого з документального матеріалу.

А от «Національний музей» Андрія Загданського — це всуціль документальний фільм, втім, так само концептуальний (зроблений ще торік, але через карантин відкладений на поличку часу навмисно, щоб бути показаним в Одесі саме офлайн). Ми спостерігаємо, як усередині музею, протягом як мінімум трьох сезонів — осені, зими й весни — проходять ремонти й підготовка до експозицій українських ікон кінця XVII сторіччя і картин Богомазова початку ХХ століття, де розказується про унікальність і тих, і тих робіт, і про титанічний труд щодо їх реставрації. Але рефреном ідуть екстер’єрні й інтер’єрні кадри-свідчення розвалу самого музею. І цей контраст набагато ширший за контекстом, стосуючись, метафорично, не тільки самого приміщення у столиці на початку вулиці Грушевського, а й, вірогідно, всього суспільства в цілому, адже як ти можеш говорити про високі матерії, якщо ноги в тебе глиняні й от-от завалишся?

Поєднані актуальністю, з темами надзвичайної соціальної важливості, всі шість фільмів конкурсу утворюють прекрасний портрет українського кіно, тим більш значущий, що виглядає він достойно поруч із «портретами» іноземного виробництва. Виокремлення — преміювання — одного з пазлів, звісно, буде суб’єктивним. Але вельми цікавим. Наприклад, погляди на «найкращий український повнометражний фільм» збігся в національного журі з думкою глядачів, чиї голоси за регламентом і визначають володаря Гран-прі «Золотого Дюка» – й ті, й ті назвали одну «Стоп-Землю». Тобто першим і другим було байдуже на відсутність історії, глибокого сюжету, загалом драматургії, а також характерів персонажів, наповнення деталями тощо. Всіх взяла атмосфера життя підлітків, і навіть не життя — а їхні переживання, скуті соромом, неоковирністю почуттів, висловів та рухів. І завершальна премія за «найкращу акторську роботу ансамблю акторів» усе добре пояснює. Тобто внутрішньокадрова драматургія замінила драматургію всього фільму настільки переконливо, що зробила одне важливим, а інше — неважливим. Саме таке резюме можна зробити і щодо фестивалю, позбавленого міжнародного конкурсу, але сила і значущість національного конкурсу, і повнометражного, і короткометражного, і окремо кожного з його кавалків, повністю нівелювали втрату, натомість компенсували її та дали більше, ніж можна було очікувати.     

На фото: кадр із фільму «Стоп-Земля»

Фото: bestin.ua