"Ми – щасливі люди. Розвалили імперію і започаткували відновлення України"

Знали б ви, скільки сильних чоловіків плакали, коли вперше піднімали український прапор. За такі сльози не буває соромно.Іншої розмови, ніж прямим текстом, не визнаю.Мій дід по батьковій лінії Лука Кендзьор до війни був війтом Солонки. Продав кільканадцять моргів землі й доклався до будівництва церкви. 1938-го її освятив митрополит Андрей Шептицький. А через три роки в ній хрестили мене. Стоїть досі.Мадяр вистрелив у мене – я стояв на ґанку. Куля влучила у стінуМати осиротіла у 12 років. Виховала молодших братів Романа й Володимира Лещаків. Романа арештували за контакти з повстанським рухом. Останнє, що дізнався, – він нібито загинув у Воркуті. А Володимир спричинився до мого становлення. Потім через мою діяльність мав великі проблеми.Міг загинути 1,5-річним. У нашому дворі стояли угорські солдати, союзники Гітлера. Однієї ночі їх роззброїли українські повстанці. Мадяри озлобилися на селян. Один вистрелив у мене – я стояв на ґанку в довгій сорочці-льолі, шмаркля з носа висіла, палець у роті. Куля влучила у стіну. Років 50 тому хату ремонтували, слід від кулі замазали.Коли шкодив, мати сварилась: "Іди шукай того бузька, який тебе приніс. Хай забере назад, бо нечемний". Я зі сльозами на очах відповідав: "А якщо той бузько здох, то куди мені йти?"У старші класи ходив до школи за кілька кілометрів. Помагав матері на колгоспних ланках – сапав, виривав, чистив буряки. Коли згадую цю каторжну працю, спина починає боліти. За старання мені купили ровер."Думай, як чекіст", – повторював Чорновіл. Так і працювалиМати за роботу не отримала ні копійки. Йдучи на тік, взувала великі татові кирзові чоботи й потай насипала в них зерно. Всі свої трудодні записувала в зошит, який у мене вилучили під час обшуку.У Конституції УРСР було написано, що союзна республіка Україна має право на самовизначення, аж до відокремлення. Та якщо хтось цю статтю згадував публічно, отримував мінімум 10 років таборів.В'ячеслав Чорновіл передав мені на друкування рукописи до "Українського вісника". Я заховав їх під матрац у ліжечку доньки. Вранці прийшли з обшуком. Безцеремонно викидали все з книжкових полиць, шаф. Один слідчий сперся об бильця ліжечка і довго розглядав колиску, наче яструб на полюванні. "Ви оподонились уже до краю, якщо й дитину обшукуватимете!" – не витерпів я. Це їх стримало.Ми не вчилися ніякої конспірації. "Думай, як чекіст", – повторював В'ячеслав Чорновіл. Так і працювали: думали, заплутували, вигадували обхідні шляхи.Як усі здорові, повні сил люди уникають розмов про смерть, так і ми уникали розмов про ув'язнення. Хоча розуміли: це на нас чекає.Втраченими стають діти, з якими не говорятьВступати на факультет журналістики прийшов у військовій формі. Там був ще один такий – Петро Горбачов, сирота з Дніпропетровська. Ми здружилися, возив його на свята до родичів. Мати пакувала клунки в дорогу йому й мені. А Пєтя сумлінно фіксував, які ікони в нас у хаті висять, хто в гості приходить, які пісні співають. Уже в часи депутатства почитав його доноси. Страшне відчуття: розуміти, що тебе зрадила людина, якій довіряв.Радянська система "лагідно" карала тих, хто не сповідував її ідеалів – виганяли з навчання і роботи. Розраховували, що безгрошів'я та безнадія на забезпечене майбутнє заженуть людину у відчай. Хтось сяде на чарку, хтось почне красти й сам викине себе із суспільства. Раділи, коли їм це вдавалося.Наївно думав, що в системи немає на мене нічого. Вона завжди могла знайти те, що їй потрібно, на будь-кого.Мати і дружина ніколи не питали й не заперечували того, чим займався. Не дорікали. Хоча страшно переживали.24 червня поховав Любу. Така втрата без сліду не проходить. Ще не нажилися.Я не усамітнений. Маю чотирьох онуків – Олеся, Марка, Устима та Максима. З такою командою опришків можу почуватися впевнено.Я вчився на журналістиці, Люба – на історичному. Познайомилися на спільній лекції з історії КПРС. Через рік мене виключили з університету, тягали на допити ледь не щодня. Не міг знайти роботу – ні вантажником, ні асенізатором. Але навіть думки не мав, що ми скасуємо одруження.Наше весілля – це був наче бал під час чуми. Тривали суди, за нами не припиняли стежити, а ми гуляли. Потім ще довго згадували наше свято.Діти переймають настрої батьків ще в утробі матері. Фундамент чесності, патріотизму мають закладати батьки. Втраченими стають діти, з якими не говорять.Доньку вирішив назвати Соломією. Попросив поета Ігоря Калинця підтримати, якщо дружина буде проти. Він чудово впорався. А за таке завзяття Люба попросила його стати хрещеним.Мені дожити б до моменту, коли державі нічого не загрожуватимеМати щонеділі водила мене до церкви. Був на сповіді, приймав причастя. Коли подорослішав, пішов до армії, став сприймати віру радше як традицію. З віком знову вдався до неї. Мій день починається і завершується молитвою. Це не обов'язок, а потреба.Ковід переніс важко. Місяць – у реанімації. Коли виписали, заново вчився ходити й дихати. За п'ять місяців відновив фізичні кондиції на 60 відсотків. Придумав тест – сходження на Говерлу. Пройшов його минулого тижня.За 23 роки роботи у Верховній Раді не зміг врости у столичне середовище. Київ – прекрасне місто. Але атмосфера там далеко не українська.Теперішня політична ситуація – відгомін геноциду й репресій. Совіти робили все, щоб найкращий генофонд нації зник. Лишилися ті, хто пристосувався, аби вижити. Інакше вони не вміють.Росія – беззаперечний ворог України. Була, є і буде. Хочуть нашого працьовитого люду і наших плодючих земель.Найбільшу перемогу в християнському світі ми поки що не змогли оцінити. Томос – другий акт незалежності України.Якби ж мені цей життєвий досвід та в молодості. Йшов би тією самою дорогою, але з більшою впевненістю і правильнішими рішеннями.У політику йдуть або заради ідеї, або заради збагачення. Останні – небезпечніші за росіян. Спекулюють на патріотичних почуттях задля зиску.Теперішня влада ні в душі, ні в головах, ні у своїх прагматичних намірах не знає, що таке Україна і якою вона повинна бути. Нагадують байстрюків, вихованців дит­будинків, яким не прищепили ні знань, ні культури, ні інтелекту. Не знають історії, мови, традицій, звичаїв, пісень – усього того, що робить Україну явищем у світовому контексті. Оці вагання у виборі внутрішніх і зовнішніх пріоритетів, нехтування Конституцією й законами тривожать і дратують.Україні потрібна потужна правоцентристська національно–­демократична сила на взірець Чорноволового Руху. Формувати її мають люди, для яких українська справа, українська ідея – понад усе.Ми – щасливі люди. Бо нам вдалося розвалити криваву імперію і започаткувати відновлення незалежної демократичної української України.Усі хочуть прожити якомога довше. А мені дожити б до моменту, коли нашій державі нічого не загрожуватиме.