чудова вісімка

Певно, цьогоріч відбірники Одеського міжнародного кінофестивалю, розуміючи всі ризики щодо подальшого існування фестивалю і створення додаткової позитивної репутації, вирішили не гратися в повноту і широту, і дати в програму, зокрема, і короткого метру також, лише краще, а не як деякі фестивалі – все, і цілковито без огляду на якість. Тому майже кожен з представлених 8 фільмів в «Національній конкурсній програмі. Короткий метр» викликав професійну радість, в першу чергу задовольняючи вимогу фаховості виконання – практично всі фільми чітко розповідали свої історії, підсилюючи їх драматичними і актуалізованим моментами та художністю. 

Жанрове, видове і стилістичне багатство – це те, що тішило також. Трагікомічні та романтичні, анімаційні та ігрові, однокадрові і статичні та динамічні і складні з режисерської точки зору – всі фільми були різними, разом поєднуючись в строкату, багату на змісти і форму кінематографію. Їх цінність суттєво збільшила їх же прем’єрність – в Одесі вони показувалися вперше. Тому захоплення було цілковитим. І щоб його зберегти програмний директор (напевно) придумав як розставити фільмі, чергуючи важкі і болючі картини з легшими і романтичними.

Слушно програма розпочалася з «Біжи, Таню, біжи» Софії Поліщук, драматичної комедії, яка від перших кадрів – і фактично кожною сценою – захоплювала сміливістю режисерки говорити через героїв саме те і саме такою мовою, про що і як говорить більшість населення, перебуваючи в середовищі без культури, в атмосфері постійних срачів і ненависті через незадоволення і некомфортність життя, бідність і непевність у завтрашньому дні. Головна героїня хоче втекти від батька-алкаша і матері-мегери, матюкаючись при цьому так само, як і її славні батьки. Це і смішно і сумно водночас. Але обсценна лексика тут максимально правдива і відповідає кошмару життя героїні. Як доречною є і стрімка швидкість пересування героїні (і камери) по фільму, назва якого очевидно апелює до знаменитого хіта Тома Тиквера.

Біг «... Тані...» перейшов на спокійну орієнтальну красу «Другої хвилі» Марії Стоянової, і ліричність її так само заколисувала, як і хвилі та автобіографічна історія про діда режисерки... Тим шокуючим був різкий удар «Марії», режисерського дебюту Влада Одуденка, вже визнаного художника-постановника, і то одного з кращих в Україні («Брати», «Дике поле», «Атлантида»). Шок у фільмі про дівчину, якою торгує батько, підкладаючи її під різний «поважних» клієнтів - в реакції героїні і водночас у стриманості камери: героїня відплачує своїм кривдникам на відвертому до жаху середньому плані, де всі рухи видно. Така концепція (одного кадру на всю сцену) впізнавана, відразу викликає спогади про фільми «Рівень чорного» і «Атлантиду», і не дивно, бо у всіх них один оператор - Валентин Васянович. По всьому це був найсильніший фільм програми – від ідеї до постановки, з чіткою і страшною історією, яку так само чітко, різко, лезом по горлу поставили в усіх подробицях. Але фільм навдивовижу був проігнорований і ФІПРЕССІ, і національним журі, що не так дивно, як сардонічно смішно – обидвом структурам з правом голосу (про глядачів, які голосують за «Золотого Дюка», не будемо згадувати, бо вони зорієнтовані на повнометражне кіно, і це зрозуміло) йшлося про більш лагідне кіно, без ударів на відлиг, з позитивним меседжем, чи, принаймні, фіналом. Приємний клімат курортної Одеса вимагав надію. Тому «Папині кросівки» стали фільмом-компромісом.

Прямопротилежні статиці «Марії», «... кросівки» зняті тремтливою «живою» камерою, вдало саме цим передаючи нерв життя загалом і останніх днів героя зокрема, хлопчика, якого хоче всиновити якась американка і от-от збирається приїхати, щоб його забрати. Невідомо як живого в нелюдській системі дитячого дому для сиріт, хлопчика весь час сіпають бездушні вчителі, вимагаючи швидше йти, щось робити і краще вчити привітальні промову англійською мовою. Тут не зрозуміло, яку роль відіграють старі кросівки, колись сховані, потім забрані хлопчиком і, нарешті, викинуті іншими хлопцями-варварами – метафоричну? буквальну? ідейну? Без сумніву щемлива і добре зіграна – добре показане зло таких місць і чудо виживання, - короткометражка все ж залишає питання без відповідей, зіжмаканість певних сцен. І цю незрозумілість незвичним чином підтвердила сама церемонія преміювання. Під час закриття фестивалю і роздачі призів на сцену вийшов не головний герой, і навіть не режисерка фільму, а «поганий хлопець», тобто той, хто у фільмі бив героя. А його промова – в розв’язній манері, з дворовою лексикою, гундосячи під ніс та й ще російською мовою – залишила по собі неприємний осад, ніби перемогла несправедливість.

Натомість «Хороший хлопчик» Марії Пономарьової - єдиний з вісімки конкурсантів, хто показав повну розхристанність ідеї, аж настільки, що не зрозуміло – в чому ж суть фільму? Мандруючи закордонами в робочих справах головний герой говорить по телефону з очевидно хворим батьком, щось пояснюючи примирливим тоном. Потім зустрічається з якимось чоловіком, ледь не топиться в озері-болоті, вилазить... І фільму не допомагає навіть характерний актор Себастіан Антон, такий промовистий в «Чужій молитві» та «Перукарі».

За грайливість та вигадливість в програмі відповідали анімаційні фільми, «Тигр блукає поруч» Анастасії Фалілеєвої та «Непотрібні речі» Дмитра Лісенбарта. Перший очікувано після попереднього мультика Анастасії, минулорічної короткометражки «Поки не стане чорним», забирав усю увагу за рахунок складної – бо дуже кропіткої і довготривалої у виробництві – лялькової техніки. Колись в ній Олег Педан створив справжні шедеври (на кшталт «Двісті першої»), а тепер Фалілеєва показує клас, в складному сюжеті дозволяючи собі політ фантазії, та й ще роблячи героїв носіями японської мови. Друга анімація, Лісенбарта, приваблює вже тим, що є екранізацією оповідання генія наукової-фантастики американського письменника Роберта Шеклі. І тут варта, принаймні, поваги наявність відповідальності мультиплікатора перед автором першоджерела – анімація «... речей» не проста, винахідлива, елементарно приємна для ока, а детективно-фантастичний сюжет послідовно викладений, побудований на флешбеці.

Завершення програми було особливо цікавим – фінальною короткометражкою стали Leopolis Night Нікона Романчинка, так само, як конкурс повного метра завершила «Стоп-Земля» Катерини Горностай. Особливо і цікаво тут те, що два режисери є парою, і обидва їх фільми подібні за настроєм, формою, атмосферою. Власне, Leopolis Night – це і є фільм-настрій, одноактова п’єса про зустріч у Львові хлопця і трьох дівчат-співачок. Вони швендяють львівськими барами і вулицями, цмулять вино, базікають і лаха друть, палять і співають - фантастично гарно співають! - аж поки між хлопцем і однією з дівчат не пробігає іскра, і до ранку вони цю іскру роздмухують з-поміж себе, очікуючи на його потяг до Києва. Атмосфера у фільмі Романченка твориться дивовижною злагодженістю розмов і руху тіл, знятих танцюючою у вирі почуттів камерою. І єдності слів, поглядів та рук вдалося досягти тривалими репетиціями, але в імпровізаційній манері. Так само, як це робила і досягала Горностай у своїй «Стоп-Землі». Але Катерина зробила крок вперед, бо зреалізувала повний метр. А Нікон залишився на місці, фактично повторюючи те, що й так добре вже робив у своїх попередніх короткометражних фільмах, в який «Поза зоною» був вершиною, що просила здобувати вершину наступну. Так чи так, Leopolis Night є майстерним висловом режисера, вже цілком готового до промови більшої, і точно подарував задоволення одеським глядачам і столичним критикам.

Ще менша кількість короткометражок в конкурсі 12-го Одеського фестивалю, аніж 11-го (11) чи 10-го (10), виконала презентацію українського кіно доволі хитро – показала лише добре, або майже добре. Можливо, так і треба часом робити, тобто закрити очі на погане чи навіть не показувати його на очі взагалі. Певно, так треба робити в особливо скрутні часи, як зараз. При цьому все ж не варто забувати, що в скруті ми постійно, а на поганому добре вчитися, аби погано більше не робити. І в такий спосіб вчинила цьогорічна ювілейна, 50-та, «Молодість», відверто демонструючи неприховане дилетантство деяких режисерів, в той самий час, надаючи слово і тим, хто знаходився з протилежної сторони, хто повнився знаннями, ідеями і здатністю їх втілити.

То що ж насправді сталося в Одесі – «у нас все добре» чи «краще вам не знати, як у нас насправді»?.. Так чи так, в Одесі було добре.

На фото – кадр із фільму «Папині кросівки»