В українському кіно народився новий метод роботи з акторами - кінокритик

100 тисяч глядацьких переглядів становила загальна аудиторія 12-го Одеського міжнародного кінофестивалю. Проходив 14-21 серпня. Показали 65 фільмів – українські та закордонні новинки, а також ретроспективи. Вперше в історії заходу єдиною конкурсною програмою була національна.Лауреатом головної нагороди гран-прі за підсумком глядацького голосування стала драма режисерки Катерини Горностай "Стоп-Земля". Міжнародне журі також відзначило стрічку як найкращий повнометражний фільм і за найкращу акторську роботу ансамблю непрофесійних виконавців.Картина розповідає про одинадцятикласницю Машу. Готується до іспитів, ділиться з батьками страхом не вступити до університету, свариться з молодшим братом. Майже не спілкується з однолітками, крім двох найкращих друзів. Переписується з анонімним прихильником в інстаграмі. Закохується в однокласника Сашу. Протягом сюжету герої дають інтерв'ю режисерці, розповідаючи про свої життя та переживання.Своїми враженнями від фільму-переможця та Одеського кінофестивалю з Gazeta.ua поділився кінокритик Юрій Самусенко.

Чому перемогла "Стоп-Земля"?‒ Це щось радикально нове для українського кіно. Фільм, який точно має режисерське бачення. Виглядає найбільш оригінальною та креативною прем'єрою конкурсної програми. І досить непередбачуваною. При тому, що Катерина Горностай будує свої роботи навколо не сюжету, а відчуття людей, з якими працює. Каже, що акторська лабораторія, яку придумала і провела перед зйомками, була для неї якоюсь мірою важливіша за саме кіно.Які почуття домінують у фільмі?‒ Це історія про школярів. Для тих глядачів, хто вже не навчається – випробовує ностальгію за спогадами про школу. А для однолітків героїв це буде близький, зрозумілий контент. Надіюся, впізнають себе на екрані. За дві години хронометражу Катерина Горностай поділила персонажів на різні типи. Кожен з них – абсолютно окрема особистість. Режисерка підкреслює їхню відмінність та індивідуальність за допомогою псевдодокументальних інтерв'ю. Вони відрізняють стрічку від усього, що я дивився раніше у фільмографії Горностай і на цьому фестивалі взагалі.Для глядачів старшого віку, крім ностальгії, може бути відчуття, що "в мене не було такої класної атмосфери"?‒ Таке теж може бути. Читав пости режисерів, які бачили стрічку. Наприклад, Наталка Ворожбит хвалила й казала, що впізнала свою школу. Але навіть якщо кіно викликає якісь протилежні відчуття, це зрозуміло. Тому що зображує сучасну школу. Наприклад, має багато посилань на соціальні мережі, як вони інтегруються в життя школярів. І що найцікавіше, на відміну від багатьох американських фільмів про дорослішання, у "Стоп-Землі" немає засудження персонажів. В жодному вигляді. Вони можуть ставити банку, багато пити, різати руки, але ти відчуваєш, чому вчиняють саме такі дії. Тонально та інтонаційно зроблено так, що спонукає зрозуміти підлітків, а не засуджувати або оцінювати.У чому новаторство стрічки?‒ У роботі з непрофесійними акторами - як зробила їх органічними в кадрі. Не тільки їхню мову, яку багато хвалили на показі, а сам їхній вигляд. За час підготовки у творчій лабораторії підлітки звикли до того, що зніматимуться у фільмі, що камера перебуватиме перед ними. У кадрі виглядають як справжній клас. Це приклад того, як в українському кіно народився новий метод роботи. Коли впродовж двох місяців із виконавцями пропрацьовують не так майбутню стрічку, як їхню можливість долучитися до кінопроєкту.

Де ще вдалося знайти режисерське бачення?‒ З усіх фільмів національного конкурсу, окрім "Стоп-Землі", режисерське бачення знайшов тільки у документалці "Національний музей" Андрія Загданського. Стрічку про Національний художній музей України треба дивитися на великому екрані. Потребує масштабу для отримання повноцінного ефекту. Режисер спостерігає за монтажем і відкриттям виставок ікон, що врятувалися після знищення більшовиками Братського монастиря в Києві, та робіт генія авангарду Олександра Богомазова. Показує реконструкцію та деконструкцію об'єктів мистецтва. Багато вдивляється в деталі. На ноутбуці їх просто не помітиш або не надаси такого значення."Національний музей" - це не якесь геніальне кіно. Але гідний зразок споглядальної документалістики, якою займається, наприклад, Фредерік Вайзман у США. Досвід, який варто пережити в кінотеатрі. Це найкращий спосіб долучитися до процесу мандрівки залами культурного закладу. Особливо для тих українців, які не живуть у Києві й не мають змоги відвідати музей. А завдяки фільму не лише побачать виставки, а й побувають там вночі. Є класна сцена, де автомобілі проїжджають повз установу, й картини освітлюються фарами.Подібного рівня документалістики у вітчизняному кіно я ще не бачив. Хоча вже набридло формулювання – такого у нас ніколи не було, і от трапилося.Нині вживається часто. На нинішньому етапі розвитку національного кінематографа виправдано?‒ Ми ж тільки народжуємося. Хвалимо Ворожбит за те, як вона працює з діалогами, а Горностай – з акторами. Це нормальний процес. Просто тепер нарешті кіно з'являється більше, ніж п'ять років тому, коли все називали першим. Зараз стає якісним. Для когось – навіть улюбленим.

Що варто додати про інші конкурсні роботи?‒ Неоднорідний за якістю конкурс. Із шести повнометражних картин подивився чотири. Інші дві не настільки міцні."Королі репу" Мирослава Латика – більш жанрове, глядацьке, масове кіно (17-річний випускник сільської школи на прізвисько Казан прагне стати відомим репером і підкорити серце дівчини Свєти. Заради здійснення мрій готовий ризикнути. Разом із другом погоджуються приєднатися до бандитів, за сюжетом. – Gazeta.ua). Трохи дивно бачити в конкурсі цього заходу. Але таке трапляється.

У стрічці "Із зав'язаними очима" Тараса Дроня мені сподобався задум (бійчиня змішаних єдиноборств 25-річна Юля втратила нареченого на Донбасі. Кидає спорт і починає нові стосунки, щоб звільнитися від ролі вдови героя війни, за сюжетом. – Gazeta.ua). Коли прочитав синопсис, здалося, що буде крута історія. Але коли дивився, ледве її розгледів. Було образливо через втрачений потенціал. Виконавиця головної ролі Марина Кошкіна розповідає, що в неї було три тренери, з якими займалася шість днів на тиждень. Але вихлоп вийшов нульовий.

Що на фестивалі запам'яталося найбільше?‒ Зустріч із Даніелем Брюлем (німецький актор на Одеському кінофестивалі представив свій режисерський дебют – трагікомедію "Поганий сусід", де зіграв гіперболізовану версію себе. – Gazeta.ua). Він вже 20 років живе в Берліні й розповів мені про різні бари та клуби, які відвідує. У нас була невимушена розмова, де він здає точки, які радить у своєму місті.Які позаконкурсні прем'єри найбільше вразили?‒ Виділю три найсильніші – "Титан" французької режисерки Джулії Дюкорно, "Легенда про Зеленого лицаря" американця Девіда Лоурі та "Пам'ять" тайця Апічатпонга Вірасетакула. Відчутно, що їх хотіли випустити саме на великому екрані, а пандемія відсунула, тому просто чекали свого часу.

Які покази були найвідвідуваніші?‒ Серед українських прем'єр найбільшу аудиторію протягом заходу зібрала "Стоп-Земля". Приїхало багато знайомих і колег Каті Горностай. Було відчуття, наче дивишся кіно про друзів у компанії друзів. Це сприяло додатковому ефекту від фільму.Глядачі схвально реагували на стрічку. Складалося враження, ніби потрапив на сеанс блокбастера Marvel у Сполучених Штатах. Люди кричать, сміються, аплодують.Серед іноземних новинок найгучнішою став "Титан" (Алексія 10-річною отримала травму голови в автокатастрофі. У череп вставили титанову пластину. Дорослою виступає на автошоу з танцями на капотах. Має спалахи агресії. Вбиває всіх, хто хоче з нею переспати. Її збуджують лише машини, за сюжетом. – Gazeta.ua). Змусив мене знову полюбити кіно, тому що воно нарешті може бути непередбачуваним.На сеансі зібралася більш бомондна тусовка, яка прийшла подивитися переможця цьогорічного Каннського кінофестивалю. І швидко почала виходити через жорстокість на екрані. Глядачі хлопали тим, хто покидав залу. П'ять років катаюся сюди. Ніколи не бачив в Одесі, щоб виходило так багато людей, як на "Титані".Цікаво, що стрічка отримала гроші, зокрема, від європейського фонду підтримки кіно "Єврімаж". Який також долучився до фінансування вітчизняних проєктів "Носоріг" Олега Сенцова, "Редакція" Романа Бондарчука та "Спас" Максима Наконечного. Національним представником України там є продюсер Володимир Яценко. Хочу в нього запитати, чи був одним із тих людей, хто приймав рішення профінансувати "Титан". Це класно, якщо Україна долучилася до процесу випуску фільму-володаря "Золотої пальмової гілки".

Який тренд у сучасному вітчизняному кіно варто виділити?‒ Один хлопець на обговоренні після показу "Стоп-Землі" сказав, що нарешті українське кіно піднімається з колін. Думаєш – скільки можна таке казати? Воно вже встало з колін. Тренду на першість, мабуть, вже немає. Є тренд того, що перестало кудись тягнутися. Наприклад, до європейських стандартів. Натомість стало їх продукувати. І це оцінюють на міжнародному рівні. Зокрема, як Катю Горностай відзначили в Німеччині ("Стоп-Земля" отримала "Кришталевого ведмедя" за найкращий фільм у конкурсній програмі підліткового кіно Generation 14plus на Берлінському кінофестивалі. – Gazeta.ua).За кордоном вже помічають, що наша якість стає вищою. На жаль, цього не помічають ще Держкіно та Рада з держпідтримки кінематографії, коли дають кошти продюсерам на наступний проєкт.Ті, хто розподіляють фінансування, не завжди розрізняють, де якісний проєкт?‒ Так. Я вперше в Одесі сходив на пітчинги. Були звичайні – проєктів на підготовчому етапі виробництва. А були Work in Progress – проєктів, які вже в розробці, і щось там знято.Відвідав презентацію фільмів, які тільки збирають фінансування. І вразило, наскільки багато готується класних і неординарних стрічок. Наприклад, у яких війна на Донбасі є не просто тлом подій або просять гроші лише через те, що в них згадується війна. А коли бачимо якесь пряме залучення в сюжет або несподіване переосмислення. Наприклад, цікавий погляд пропонує картина "Донбас драм-енд-бейс". Донецьк показуватимуть як субкультурне місто, яким воно начебто досі є.Наталка Ворожбит заінтригувала фільмом "Демони". Зацікавив, тому що це начебто наша сільська реальність, яку режисерка торік показала в серіалі "Спіймати Кайдаша", але показана з іще більшим сарказмом і вплетенням Гоголя. Ворожбит до цього вже давно йшла. Її часто порівнюють із Гоголем. І от нарешті готує проєкт, пов'язаний із письменником і містикою. При цьому ще й заснований на реальних подіях. Це історія про її тітку, яка вийшла заміж за росіянина. Судячи з презентації, буде спроба персоніфікувати в одній людині все, що українці найбільше не люблять і як бачать зло, а потім перевернути це все. Авторка намагається копнути глибше у причини нашого становища. Так само, як зробила в "Поганих дорогах".

13-й Одеський міжнародний кінофестиваль відбудеться влітку 2022 року.