Хороших хлопчиків не люблять. Як кінематографісти шукають національного героя

Є версія, що образ Володимира Путіна будували на радянських кіношних героях. Зробили соцопитування: «За кого з кіногероїв ви би проголосували на президентських виборах?» За даними двох дослідницьких центрів — Всеросійського центру вивчення громадської думки і Romir — з’ясувалося: росіяни обрали б Гліба Жиглова, Штірліца, маршала Жукова та Петра Першого. Два останні хоч і історичні персонажі, але й кіногерої теж. Що ж — ось вам і образ справжнього крутого мужика по-російськи.

Україна, 2019 рік, 73% громадян голосують за Василя Голобородька. Перепрошую, за Володимира Зеленського. Хоча ні, за Голобородька, так. На відміну від росіян, нашого національного героя створили саме кіношники. Хтозна, чи вдавалися вони до соцопитувань, проте у ціль влучили точно. Багато наших політтехнологів традиційно легковажили таким потужним інструментом як фільми, бо ж воно культурка і все таке. Тим часом як у кіношній спільноті розмови про національного героя велися роками. Але все ніяк не складалося.

Тому до тридцятої річниці Незалежності спробуємо розібратися в цих потугах і зрозуміти, який наш ідеальний кіногерой. І чому його пошуки зазвичай безплідні.

Десять років тому після прем’єри фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» я сіла писати сюжет. Прийшла до режисерки монтажу, і ми почали роботу. В монтажну програму вона затягла синхрон виконавця головної ролі Дмитра Лінартовича і задоволено мугикнула: «Оу, який симпатичний!». Але після того, як почула головне, — як він говорить — мугикнула вже розчаровано: «Оу, а шо це він говорить, мов старий дідо?». Ось так національний герой трагічно загинув у мене на очах. Хоча, чесно сказати, сконав він трохи раніше — на етапі кастингу.

Лінартович молодший грав військового льотчика і героя Радянського Союзу Івана Додоку, який потрапляє в полон до нацистів, але, врятувавшись, опиняється вже у совєцькому таборі як «ворожий шпигун». Бо ж радянський воїн у полон не здається. Згодом Додока тікає до Канади та стає вождем індіанського племені. Крута історія. І любовна лінія є. Чого вам ще треба? Але ні. Національним кіногероєм він не стає. А все тому, що симпатичний, звісно, але говорить «мов старий дідо».

Переважно саме до такого образу наших кіношників тягло і далі. Сміливі та збіса нудні чоловіки на екрані чимдуж доводили, як вони люблять Україну. Дивилися вдалечінь та проголошували пафосні промови, навіть коли їли борщ. Говорили вони це або меланхолійно-романтично, або експресивно-патетично. Актори старалися, сценаристи старалися, режисери старалися.

Але не вистаралися. З екранів на глядачів щоразу виливали тонни ура-патріотизму, в якому не було ані справжніх почуттів, ані гумору, ані привабливості. Однією з найяскравіших характеристик цих персонажів була цілковита асексуальність. Бо сексу в нашому героїчному кіні бути не може.

Що ж, поки кіношники вправлялися у пишномовності, українці шукали свого кіногероя «на стороні». В найкращому випадку вони знаходили когось на кшталт Джона Маклейна, персонажа циклу «Міцний горішок». Він за обрій не дивився, а бігав у брудній майці та рятував американців від усіляких негараздів в особі терористів. Замість фраз про любов до рідної квітучої Америки Джон вигукував: «Хо-хо-хо, покидьку!» та «Хто там, в біса, за кермом? Стіві Вандер?»

У гіршому ж випадку українці захоплювалися Данилою Багровим. Небагатослівний, сміливий русский мужик, який не лише перестріляє всіх місцевих бандюганів, але й поїде до Америки і всім їм там покаже. У нього закохуватимуться жінки — від попзірки Ірини до водійки трамваю Світлани. Щоправда, остання обере свого бойфренда-алкаша, який її лупцює. «Брат 2» заборонений в Україні через антиукраїнські епізоди, але кого це цікавить? Режисер та сценарист Олексій Балабанов зробив збіса талановите кіно, яке розлетілося на цитати. «Не брат ти мені, гнида чорно***па», «Скажи мені, американцю, в чому сила?», «Ви мені ще за Севастополь відповісте» і «Одне слово — румин».

Данила Багров — не надто освічений расист, антисеміт і ні разу не питає в жінок активної згоди на секс. Чого вам ще треба? Ідеальний. У «Браті» та його продовженні є багато ну вже зовсім не цивілізованих посилів, м’яко кажучи. Але попри їхню, здавалося б, очевидність, вони не так уже і «б’ють у лоб». Відомий російський ліберал Михайло Козирєв збирав до цього фільму саундтрек, у якому були пісні наших груп «Океан Ельзи» та «Ла-Манш». Тим часом як Юрій Шевчук відмовився давати свій трек, бо не погоджувався зі змістом стрічки.

Національний герой завжди резонує з настроями та бажаннями суспільства, хоч які вони є. І головна помилка українських авторів у тому, що більшості з них нафіг не потрібно ці бажання вгадувати. А тим паче скеровувати їх у світле та конструктивне русло. А ще — кон’юнктурність і катастрофічна відсутність сміливості. І таланту, що вже там.

Винна в цьому погано відрегульована система державного фінансування кінематографа. Важливо: не його наявність, а саме недосконалість. Багато людей вважає, що держава не має виділяти гроші на кіно — хай, мовляв, ці розумахи шукають фінансування деінде. Особливо ці розмови посилюються, коли у прокат виходить чергова кінопоробка, яка бісить глядачів відсутністю якості та багатомільйонним бюджетом. Проте кіно лише на комерційних засадах може існувати хіба в Голлівуді, Китаї чи Індії. Всім іншим державна підтримка необхідна, бо просто неможливо буде зняти необхідну кількість фільмів саме про локальні проблеми. Воно просто не окупиться на нашому маленькому ринку, якщо коштуватиме більше 25 мільйонів гривень.

Тим часом система пітчингів у тому ж Держкіно постійно зазнає репутаційних втрат. Чому? Підемо від зворотного. Щоби зняти жахливу «патріотичну» стрічку з нудним героєм, продюсери із самого початку мають налаштуватися на те, що в разі успіху їм дадуть грошей, які не треба буде віддавати. Відсутність ризиків розслабляє. Провалимося так провалимося.

Розв’язати цю проблему можна — бодай частково. Люди, які визначають переможців пітчингів, мусять стежити за минулими успіхами конкурсантів, вміти аналізувати їх та робити це чесно. Без урахування своїх дружніх зв’язків, симпатій та інших факторів. Про конфлікт інтересів навіть не пишу. Як і про те, що серед експертів не має бути випадкових людей, які мало що тямлять у кіноіндустрії. Легко сказати — важко втілити.

На одному заході кінодистриб’ютор Богдан Батрух влаштував міністендап. Мовляв, які в нас є патріотичні та щедрі продюсери. Отримують половину бюджету фільму на пітчингу, роблять фільм, він провалюється, продюсери втрачають мільйони. Але не здаються, знову приходять на конкурс, виграють, провалюються, втрачають мільйони. Але приходять знову, виграють. І так десятки разів. У залі сарказм оцінили.

Йдемо далі за нашим рецептом жахливої «патріотичної» стрічки з нудним героєм. Автори повинні бути переляканими. Боятися, що не дадуть грошей у Держкіно і що публіка нападе з критикою. Тому не можна допускати жодних гострих кутів. Жодних сумнівних моментів у сценарії: фільм має бути про наше героїчне минуле чи майбутнє. А в героя не може бути вад. Бо він, як той радянський солдат, який помре, але уникне полону. Цього вимагає держзамовлення. Петлюра, Стус, головні персонажі фільмів «Червоний», «Чорний ворон», «Крути 1918» і навіть успішного у прокаті «Поводиря» явно створювалися з претензією на нацгероїв. Утім, їх неможливо полюбити, бо неможливо навіть описати.

Особливо проблема загострюється, коли йдеться про визначних історичних персонажів або митців. Ще зі шкільних уроків української літератури нас привчають до неадекватного пієтету: «Пантелеймон Куліш був надзвичайною та порядною людиною з високим інтелектом — подивіться лиш на його високе чоло». Вже в університеті я дізналася про складні стосунки Лесі Українки з мамою. На світ вилізла страшна версія: Олена Пчілка не була янголом із чистою душею, а злющим стервом, яке посіяло в доньці безліч комплексів. Але чи може визначна українка робити сумнівні вчинки? Звісно, ні. «Український письменник не може бути поганою людиною», — говорила мені моя вчителька української літератури.

Ця традиція серйозно впливає на нашу свідомість. Вона підкріплюється нескінченними пошуками моральних авторитетів та ідеалізацією. Тому, з одного боку, автори не наважуються робити героїв неоднозначними, бо не заведено. А з іншого — публіка часто не готова сприймати цю неоднозначність. Не вся, звісно, а консервативна її частина, яку образить, приміром, Василь Стус чи Тарас Шевченко без німбу над головою. Пам’ятаєте сцену з «Молодого папи», в якій понтифік переодягається під пісню «Sexy and I Know It»? Щось про нашу православну церкву таке уявляєте? Будь-який експеримент може спровокувати скандал, а нікому він не потрібен. Тому гостроти — менше, єлею — більше. Однаково гроші віддавати не потрібно. Провалимося — так провалимося.

А головне в нашому рецепті: аби зняти жахливу «патріотичну» стрічку з нудним героєм, потрібно просто не додавати талант. Хай сценарій пишуть люди, у яких його немає. І режисер хай теж буде середній. Не потрібно шукати когось іншого, кращого. Не треба роздивлятися здібності в молодих спеціалістів. Просто беріть тих, кого знаєте, — бережіть свою зону комфорту.

А втім є й хороші новини. У нашому кіні вже є непоганий базис для образу кіногероя. І вже сучасні кінематографісти таки почали ним користуватися. Передусім це мультяшний Еней Володимира Дахна та козак Василь Івана Миколайчука із «Пропалої грамоти». Нагадаю, останній фільм через цензуру пролежав на полиці десять років. Головні герої — не лише сміливі та мужні, але часом боязкі та недолугі. Вони смішні, цікаві, красиві та сексуальні. Особливо мультяшний Еней. Обидва фільми можна цитувати, а це дуже важливо.

Вже зараз схожі герої з‘являються у фільмах «Пекельна хоругва, або Різдво козацьке» та «Безславні кріпаки». Такий герой був у першому трейлері фільму за коміксом «Максим Оса». Хитрий, розумний, смішний козак, який кричить ворогам: «Поцілуйте мене в сраку!» Щоправда, його ми не побачимо, бо фільм повністю перезнімають.

Було би круто зняти класне кіно за мультиком про пригоди козаків: три зовсім різні герої, кожен по-своєму цікавий. І хтозна, може, й національна героїня в нас може з’явитися. Принаймні, Римма Зюбіна в ролі заробітчанки в «Гнізді горлиці» була до цього близькою. Але це все лише спроби. Нехай і позитивні.

Першим і поки єдиним справді потужним національним героєм став Василь Голобородько. Усе тому, що авторам було вкрай важливо його створити. На другому місці, як на мене, герой Михайла Хоми (Дзідзя) у двох його повнометражних комедіях і багатьох короткометражних. Його секрет успіху теж у небайдужості. Принаймні, великою мірою.