Наука бути казкарем

Другого вересня в український прокат вийшов документальний фільм Уляни Осовської й Дениса Страшного «Казка про коника». Завдяки таким стрічкам відбувається переосмислення російсько-української війни — Україна не одна протистоїть агресії Росії. І хоч як у це важко повірити, зважаючи на вже 8-й (!!!) рік війни, треба дякувати за будь-яку підтримку.

Якщо говорити про підтримку українцям, то у фільмі «Казка про коника» вона надходить від Естонії, «не надто багатої країни, але і не бідної», каже герой фільму. Власне, герой, Анатолій Лютюк — це ідейний, душевний, вселенський центр фільму, фільму значно більшого, ніж просто про війну. І саме через це й відбувається переосмислення війни. Війна не є єдиною темою фільму, як і ми не є самотні в цьому світі, є світи поруч, і ми з ними поєднані. «Казка...» — не зовсім казка, це реальність, і вона позитивна, допоки є такі люди, як пан Анатолій.

Голомозий, сивобородий і мовчазний дід на початку фільму, Анатолій Лютюк «обростає» словами-визначеннями із тривалістю «Казки...». Майстер по дереву, волонтер, голова Українського центру культури в Таллінні, любитель тварин і більше — монах у миру, якого, як ще й настоятеля (?) церкви Матері Божої Триручиці, кардинал Гузар колись благословив на щоденну молитву за довкілля, — він піклується про життям, і Життя тут цілком може бути написане з великої літери. Бо крім збирання ікон святих — покровителів різних тварючок, вичісування песика, сусідства з котиком, його місією є привезення в Сіру зону продуктів харчування для сімей, спортінвентаря для шкіл, обладнання для лікарень і записування історій про співіснування і рятування людьми тварин і тваринами — людей.

Якщо Лютюк є зв’язком України зі світом, і це — перша лінія, то другою є світовий зв’язок усякої живності, і переплетення загалом життя, де людина — «одна з», а не «лише вона». І в цьому сенсі фільм набуває особливого значення, стаючи відмінним від військової документалістики, хоча вона була вихідною, початковою для розвитку сюжету: саме з перегляду Анатолієм на своєму комп’ютері фільму War Note Романа Любого розпочинається «Казка...», зачіпаючи героя настільки, що він бере свого коника й вирушає з мирної Естонії на російсько-українську війну. І тут коник стає буквальною третьою складовою фільму, здається, з’єднуючи все до купи. Справа в тому, що з нього почалася історія вже не фільму, а самого героя — в Таллінні, коли почали будувати церкву, викопали древній скелет коня, й відтоді до героя почали приходити коники у вигляді різноманітних іграшок, із тисячолітнім віком і сучасні дизайнерські, шведські і з острова Муху. А будучи монахом, людиною Божою, людиною, що піклується про інших людей, герой захотів поділитися своїм коником, який прийшов до нього, й пустив його (чи пішов за ним) у світ, власне, в Україну, де коник став символом приходу життя, передачею життя, дароносцем.

Певно, фільм дуже довго перетворювався на цілісний твір. Зйомки протягом тривалого часу, запис десятків, якщо не сотень, історій про людей і тварин, поєднання локацій естонських і українських, історій групових-багатослівних зі соло-історіями, де герой відданий собі та своїй діяльності, перебуваючи в компанії песика та котика, які все розуміють без зайвих слів. І врешті віднайдення того, що зможе йти червоною ниткою крізь весь сюжет, від його прологу до епілогу. Але що це за нитка — кожен із глядачів вибере сам, адже «Казка про коника» тим чудова, що має ціле прядиво, товсту вервечку з’єднаних в одне ціле багатьох ниточок, із самотніх і крихких формуючих тепер канат життєдайних зав’язків. Історії тут ідуть із минулого героя в сьогодення, з однієї країни в іншу, переплітаються між Авдієвкою і Попасною, а в Таллінні — між героєм і його паствою. Ще й документалістика надбудовується ігровою чорно-білою анімацією, створеною на основі малюнків Анатолія Лютюка: малюнки про песиків, які своїм гавканням попереджали наших воїнів про обстріл сепарів; про зайчика, який робив те ж саме; про загибель під час обстрілу корівки тощо. Проста, примітивна анімація додає фільму того життєвого елементу, про який ідеться самому герою, — трохи любові і ніжності, простої людяності й елементарного в побуті, що, власне, складає і мистецький напрямок «примітивізм», широко знаний і цінований за рахунок творчості Марії Примаченко.

Любов, відчуття болю інших і допомога — цим керується герой, коли розпитує на нашому фронті про їхні потреби, як вони живуть і що їм болить. Фактично саме це є основою фільму. Від цього «танцює коник». І це передається глядачеві, де б не перебувала камера, фільмуючи чи покинуті та знівечені багатоповерхівки, чи лікарні з нашими воїнами, чи школи, місця роздачі допомоги. Звісно, фільм ширший, багатший на деталі, повний цікавезних кадрів, які несуть масу інформації, от тільки їх багато, а тривають на екрані вони лічені секунди. Втім, підказкою буде придивлятися, розглядати кадри по сторонах, бо можна побачити більше і серйозніше. Як кадр із військовою в момент приготування їжі: вона сидить у колись дорогущому приватному будинку поруч із каміном, колони якого майстерно вирізьблені з каменю; він більше не живий, цей будинок, його покинули багаті хазяї, як тільки почався наступ «русского міра»; і єдине, що уможливлює життя в ньому зараз, — це дитячі малюнки, прикріплені до стін. В іншому кадрі ми розглядаємо багатоповерховий будинок, на якому розбиті шибки, тріщини в стінах і заглиблення від попадання снарядів-куль знаходяться посеред величезного і колись прекрасного муралу, обличчя літньої жінки...

Любов і життя — як єдине ціле — починають і завершують фільм, як народження і смерть, як передня і задня палітурки книжки. І ця метафора буквалізується в «Конику...» фантастично добре придуманою і насправді зафільмованою історією: в перших кадрах герой ходить узбережжям і попід очеретом знаходить викинуті кимось дерев’яні віконниці, які протягом фільму в певних сценах-вставках обтесує і виструнчує, аби у фіналі зробити з них обкладинку для книжки форматом ледь не А3, книжки зі своїми мальованими історіями про нашу війну, з історіями про тих, хто віддав своє життя за оборону України, з фотографіями звичайних людей, розстріляних сепаратистами за годування наших бійців, фотографіями самих бійців, загиблих у боях, фотографіями півня і котиків, песиків і гусей, корівки і зайця, теж жертв війни і все ж помічників. І коник у цій книжці займає головне місце, як символ волонтерів, яким і присвячений фільм... Чудове кіно!