Художник Роман Мінін: "90 відсотків музейних робіт — це побічний ефект любові до життя"

Всі мають уявлення про те, як виглядають герої скандинавських і давньогрецьких міфів. А от як виглядали би герої міфу про Донбас? Як потрібно, і чи потрібно взагалі зображувати такий міф?

Український художник Роман Мінін вже понад десять років розробляє тему шахтарів і створює свого роду "антологію шахтарської міфології". Нещодавно в його кар'єрі стався черговий прорив: монументальне панно "Руки вічності" випередило 131 проєкт і виграло в конкурсі OFAM WALL Одеського художнього музею.

Роман Мінін (1981 р. н.) народився в Донецькій області, живе і працює в Харкові. Монументаліст, стріт-арт художник, графік, фотограф, автор інсталяцій і об'єктів. Засновник харківського Minin Art Hub.

3 вересня 2021 року роботу "Руки вічності" презентували в постійній експозиції музею — тепер вона відкриватиме нещодавно оновлений другий поверх, присвячений мистецтву 1920-2020-х. Так сталося, що це останній проєкт, який директор музею Олександр Ройтбурд встиг втілити за життя.

Спеціально для BURO. Олександр Михед — письменник, куратор, автор книги "Я змішаю твою кров із вугіллям", — зустрівся з Романом Мініним і поговорив про його роботу, шахтарську міфологію і символи, наповнення музею в сучасному суспільстві і про багато інших речей.

Почнемо з головного: розкажи про роботу, яка перемогла в конкурсі.

Цю роботу я створив кілька років тому для себе, аби попрактикуватися як монументаліст. Випробувати себе: чи можу я ще працювати як монументаліст? Ну ось, за два дні, як я вмію і люблю, зробив цю роботу. Ескіз до неї намалював давно, 2005 року, на пляжі на Азовському морі.

Ми живемо в християнському просторі: в цій роботі він теж є, оскільки простір формує менталітет. Зліва-направо: шахтар несе свій хрест крізь вогонь; млин, який все перемелює; головка комбайну - шахтарі її не бояться. За їхніми спинами — двері, що виростають одна з одної.

Посередині композиції палає вогонь, там хрест. Ці два світи наче прибивають один до одного цвяхами. Чотири сторони світу — чотири двері. Ці світи переплетені. Шахтар тримає місяць, збиває докупи матеріальний і духовний світи. Вони в голові у себе об'єднують усе в одне. Це нагадує оформлення масонських лож. Вільні каменярі і архітектори створюють цей світ.

Про що "Руки вічності" для тебе?

Це робота про містифікацію праці. Як масони і полюбляють. Руки в цій роботі — це руки творців, не одного творця. Всі вони — одне ціле, що створює нові смисли, конструює буття. Всі ці символи формують світогляд людини з Донбасу, Донецької області. Сам я родом з Донбасу, це мої переживання, переживання людини, яка виросла біля шахтарів. Напевне, мої роботи — це така казка про шахтарів: "Хочу, щоби було ось так".

От задля чого вони працюють? Щоби бути спів-творцями світу. Ми не знайдемо відповіді, задля чого шахтарі працюють практично за так. З цих екзистенційних переживань я створюю монумент. Не містифікувати і не надати їхній роботі над-ідею я просто не міг.

Але в твоєму символічному потрактуванні шахтарської праці є також і інша складова - видобуток інформації.

Так, у шахтарській праці на символічному рівні присутня ідея майнінгу, видобутку інформації. Люди, котрі щось видобуватимуть на Марсі, або вже видобувають нові смисли, — це майнери, добувачі. Професія шахтаря ніколи не зникне, цей пласт невичерпний. А я й надалі працюватиму з цією темою.

А що означає зашифрований напис на картині?

Це чотиривірш, записаний моїм власним алфавітом:

Я з року в рік спостерігаю за розвитком твоїх проєктів про шахтарів, і мені стає все більш очевидною твоя робота з категорією часу. Це справді так?

Днями я спіймав таке одкровення. Стою, вирізаю скло для вітража. Як у пісні Nautilus Pompilius: "Я ломал стекло, как шоколад в руке". Ламаю це скло, ріжу і думаю: як же ж добре займатися такою справою, адже якщо хтось натисне на Паузу Вічності, я готовий займатися різанням скла вічність, і не буду через це страждати. Я намагаюся займатися такою справою в житті: якщо Супер Пауза раптом трапиться, я готовий.

У моєму оточенні чимало людей, які вірять, що ми живемо не одне життя, а багато-багато життів. Якщо уявити, що це так, то я — просто зодчий. Це я розписував єгипетські піраміди, це я робив розписи майя. Їхній час я розумію. У мене немає запитань до майя, чому вони це робили, я розумію.

Радість від декоративно-монументального мистецтва, радість, що їхні творіння дійшли до нас, і я це побачив, і можу знову побачити, ось це цікаве переживання. Припускаю, якщо буде глобальна тотальна війна або метеорит впаде на Землю, все буде даремно, однак чомусь мені здається, що все це недарма. Якщо метеорит упаде і все згорить, то духовний простір нікуди не подінеться, не випарується, не згорить. У цьому просторі літатимуть ідеї, щось вічне.

З такої позиції ставлення до часу — чи цікаво тобі створювати роботи, умовно, про "тут і тепер"?

Я не намагаюся бути програмою новин і рефлексувати на сучасні події. "Ось гримнув коронавірус, і негайно треба щось про це зробити".

Моє завдання — випереджати і говорити про те, що буде завтра, позавтра. Я можу передбачити, що станеться, років за 5-10. Ще п'ять років тому можна було здогадатися, що буде розвиватися генеративний дизайн, що сучасні митці стануть кодерами і будуть, немов чаклуни, прописувати свої цифрові замовляння, а за їхніми заклинаннями генеруватиметься мистецтво. Я років п'ять тому говорив: давайте терміново займатися доповненою реальністю — і почав цим займатися. Лише зараз прийшов хайп. Але такі прогнози — це більше від розуму.

Картини про війну, які я зробив 2007 року, — це вже було не від розуму. Це була тривожність у душі.

Над чим працюєш наразі?

Наразі мені треба зрозуміти, що я можу зробити для майбутнього. Я можу навчити штучний інтелект створювати декоративні картини на шахтарські теми. Щоби кожного дня була нова композиція, і вона оновлювалася, як-от вазопис.

Наприклад, можна взяти хмарочос, над яким обертатиметься фризова композиція, і після кожного повороту на 360 градусів вона буде оновлюватися. Ось це я можу зробити. Я можу безкінечно придумувати нові композиції, але моє життя має свій кінець. Я хотів би, щоби можливість придумувати нове фіксувалася з допомогою штучного інтелекту. Хочеться продовжити собі творче життя, і не лише собі. Таланту створювати композиції навряд чи можна навчити людину, а от комп'ютер — цілком.

Мені подобається робота, яку придбав Одеський художній музей, — через композицію і музику. Я просто композитор, який придумує композиції. Якщо у мене вийде навчити комп'ютер, це буде цікаво.

Чи є, на твою думку, якась особлива формула — чому певні роботи потрапляють у музейні колекції? Що робить їх вартими цього?

До музею потрапляють роботи, на створення яких людину спонукали не гроші, а, радше, екзистенційні переживання того часу. 90 відсотків музейних творів — це побічні ефекти любові до життя. До прикладу, я недавно побував у Одеському художньому музеї, і пережив катарсис від окремих робіт. Дивлюся на портрет, стільки в ньому повноти і життя, підхожу — ну, звісно, це Серебрякова!

Ще один банальний критерій, який робить твір винятковим, — унікальність.

Давай поговоримо про цю властивість, унікальність. Як це співвідноситься з твоєю практикою?

Минулого року я зробив картин 30 живопису. Шахтарі, тополі — душа відпочиває. Не всі роботи бувають вдалими. Щоби народити два ідеальних ескізи, потрібно зафарбувати штук 15. Для мене вони класні, тому що випадкові. Я перебуваю у стані потоку, щоби самому себе здивувати.

Коли я працюю над ескізами декоративних панно, в цьому — зусилля розуму, коли працюю над живописом, — це душа. Це можна порівняти з грою в кості. Якщо кілька разів поспіль випадає дві шістки, це таке сакральне задоволення і радість. Потрібно практикувати живопис, щоби самому себе здивувати.

Що для тебе означає музей?

Музей — це зібрання своєрідних дзеркал, в яких ми бачимо себе відносно інших людей, котрі створили їх 200 років тому. Ми дивимося і порівнюємо себе з ними, пізнаємо предмети гордості, цінності того часу відносно нашого. Наш менталітет формують предмети гордості: чим ми пишаємося, тим ми і є. У музеї зазвичай саме і представлена виставка предметів гордості, що визначають певний народ.

Твоє ставлення до Одеського художнього музею якось змінилося після участі в конкурсі?

Одеський художній музей дав гарний приклад. Олександр Ройтбурд завжди дивував мене своєю працездатністю, а тут ще й поставив на ноги музей. Це гідне поваги. Якщо дати правильним людям можливості, вони все зроблять правильно. Ройтбурд — приклад людини на своєму місці, чого хотілося б побажати і всім іншим.

Раджу просто родинами їхати в Одеський художній музей. Завітайте подивитися одну-дві картини, а потім приходьте знову.

Побачити "Руки вічності" наживо можна щодня з 11 до 17 години в Одеському художньому музеї. Дізнайтеся більше про експозицію музею за посиланням.

Дивіться також: "Усі ми жили колись": 5 причин відвідати виставку Олександра Чекменьова в The Naked Room.