«Через кіно відбувається дуже потужна культурна дипломатія», − Валентин Васянович

Про героя: Валентин Васянович – український режисер, сценарист, оператор та продюсер. За останні 9 років створив 5 повнометражних фільмів («Звичайна справа», 2012, «Креденс», 2013, «Рівень чорного», 2017, «Атлантида», 2019, «Відблиск», 2021), кожен з яких був відзначений на українських та міжнародних кінофестивалях. За фільм «Атлантида» у 2019 році режисер став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Для ряду своїх фільмів режисер є водночас оператором, сценаристом, продюсером та монтажером. Цього року новий фільм «Відблиск» (англ. Reflection) вперше за роки Незалежності представлятиме українське кіно в основній програмі 78-го Венеційського кінофестивалю і боротиметься за головну нагороду.

У межах спецпроєкту «Про кіно без меж» Валентин Васянович розповів про відродження української кіноіндустрії, процес створення фільмів та теми, на які неможливо не знімати.

Валентине, в українському кіно ви ще з кінця 90-х рр., відтоді як зняли свої перші короткометражки. Будучи учасником та очевидцем процесу становлення кіно Незалежної України, як наразі ви оцінюєте розвиток індустрії? Чого, можливо, не вистачає нашому кінематографу?

Я вступив до театрального інституту (зараз КНУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого – ред.) на кінофакультет в 1990 році. Двічі вступав і двічі закінчував – спочатку з дипломом оператора (1995), потім – як режисер (2000). В 1998 році я зняв свій перший короткий метр − «На згадку». Мені пощастило, що тоді Олександр Коваль − видатний український режисер та оператор, був директором кіностудії «Укркінохроніки». Завдяки йому в мене була можливість з якимось мінімальним фінансуванням, на плівочці, зняти два коротких метра. Саме фільм «Проти сонця» (2004) здобув приз міжнародного журі фестивалю у Клермон-Ферані у Франції, що потім дало мені змогу навчатися в Школі режисерської майстерності Анджея Вайди в Польщі та отримати бюджет вже на свій повний метр.

На той момент кіноіндустрія фактично була відсутня, знімалось вкрай мало фільмів, можливо один на рік. Зародження індустрії, її розвиток, продовження якого ми бачимо зараз, все це почалось з моменту створення в 2011 році Державного агентство України з питань кіно. Саме з того часу починається епоха нового українського кіно, яка триває вже більше 10 років, і це велике досягнення. Адже локальне кіно не може існувати без державної підтримки, так відбувається у всьому світі, в країнах з розвиненою кіноіндустрією завжди є підтримка фондів – державних чи недержавних. Потрібно чітко розуміти, що без такої підтримки авторське кіно просто не зможе існувати. Справа в тому, що навіть найуспішніше авторське кіно, яке представлене на фестивалях класу А і продається у різні країни, не може себе окупити. А саме воно продукує сенси і на майданчиках міжнародних кінофестивалів транслює національні меседжі у світ.

З моменту утвердження державної інституції став зрозумілим конкурс, умови пітчингу фільмів. Молоді режисери почали складати аплікації своїх проєктів, загалом розпочався рух в кіно. Тоді у нас щороку виходило по 15-20 повнометражних фільмів, майже щотижня в кінотеатрах відбувались прем’єри фільмів власного виробництва. Фактично до нас став повертатись глядач, який був втрачений за період відсутності кіно, а це приблизно 20 років. У той період зникла культура споживання саме локального продукту. Ми й досі по-трохи намагаємось відроджувати цю культуру і зараз важливо не переривати цей процес, інакше знову ризикуємо втратити глядача. Тим паче, на тлі пандемії і локдаунів, коли все переходить в онлайн, втрачається культура спільного перегляду фільмів. Але криза кінотеатрів – світова проблема, і це болісно, адже перед великими екранами ти можеш отримати масовий емоційний досвід, який в рази яскравіший.

У період стагнації українського кіно наш глядач звик до типово американських форматів – легкого, розважального кіно, яке не потребує обтяжливих роздумів. Можливо, зараз нашому кіно не вистачає певних жанрів, напрямів, аби глядач більш масово повертався до вітчизняного кіноконтенту?

Я не можу сказати, що на цьому етапі нам чогось бракує. Кіно – це досить довгий шлях і якщо ще 10-20 років воно буде підтримуватись, то аудиторія збільшуватиметься. Це відбуватиметься природним шляхом. Тим паче, вже зараз аудиторія не лише глядацького чи розважального, але й арт-хаузного кіно помалу, але зростає. І цей процес дуже помітний. Вже з’являються молоді, фантастичні режисери, їх буде більшати, розростатиметься сама індустрія, куди буде приходити все більше профі. Раніше схема була проста та доволі сумна: щоб прожити, не можна було займатися кіно. Тепер ситуація покращується, але потрібен сталий розвиток. Саме в таких умовах кіноіндустрія ставатиме багатшою і наповнюватиметься людьми й командами, які і будуть її розбудовувати.

Щодо жанрів кіно, то всі вони мусять розвиватися одночасно і залучати максимальну кількість людей. А для цього потрібно багато проєктів, аби вони генерували попит. Жанри розвиваються в рівній мірі, як на мене, і це нормально. На тому ж пітчингу, до прикладу, є сегменти для кожного напряму: патріотичне кіно, анімація, документалістика, авторське кіно, глядацьке, ко-продукційне та ін. У кожному сегменті відбувається свій конкурс і, що дуже тішить, там на сьогодні досить висока конкуренція, порівняно з тим, як було раніше. Адже ще років 10 тому, якщо ти мав більш-менш зрозумілий проєкт, то міг отримати фінансування. Зараз, щоб виграти пітчинг Держкіно, підготовка має відбуватись на дуже серйозному рівні, адже з’являються молоді режисери − надивлені, інтелектуально підковані, з ними непросто конкурувати. І це чудово.

Валентине, ви напевно один з небагатьох українських режисерів, чиї фільми так часто потрапляють на знакові міжнародні фестивалі. Чи задумувались, аналізували, чому саме ваші кінострічки стають переможними? Адже це кіно на дуже непрості теми, навіть для нас, хоч це історії з наших реалій…

Для мене як для автора, що працює з темою війни – найболючіше те, про що я не можу не говорити. Тому зараз багато знімається фільмів, дотичних до війни – про посттравматичний синдром, самі події війни, про персональні історії. Це надактуально для нас зараз. Ми мусимо донести до всіх своє бачення і те, що відбувається у нас. Адже через кіно здійснюється дуже потужна культурна дипломатія.

Ваша стрічка «Атлантида» у 2020 році була висунута на премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою від України. Напевно ви, як ніхто інший, відкрили для себе внутрішню кухню участі. Чи дійсно, як часто можна почути, аби українському кіно в майбутньому виграти, то це обов’язково має бути фільм на складну емоційну тему?

Ні, нічого такого немає. Асоціація, що Україна – це одразу складна тема, то звичайні балачки. Кінематограф багатьох країн світу теж піднімає складні теми, і це нормально, тут немає якоїсь закономірності. Єдине, що зі зміною правил, за яким Оскарівський комітет обирає фільми, тепер буде важче отримати нагороду саме арт-хаузному кіно. Якщо раніше члени комітету могли на власний розсуд внести в шорт-лист номінації два фільми, у них була така квота. То тепер все вирішується загальним голосуванням. Але переважна більшість американських кіноакадеміків виросла на американському кіно і вони краще приймають більш жанрові історії. А тому з драмою, тим паче важкою драмою, туди, як мені здається, майже неможливо буде потрапити. Але головне – не припиняти рух, тоді, можливо, пощастить.

Ролі в фільмі «Атлантида» виконували ветерани АТО, волонтери, солдати ЗСУ. Як працювалось з непрофесійними акторами? І яка різниця з роботою над вашим новим фільмом «Відблиск»?

Так, у «Відблиску», на противагу «Атлантиді» були всі професійні актори, проте історія цієї стрічки інакше збудована. Вона більш важка, драматична і тому непрофесійному актору було б досить важко показати всі зміни настрою під час сцени. В «Атлантиді» було інакше – там було більше самограючих сцен – атракціони, куди я інтегрував героя. Там він сам себе показував і йому не треба було виходити за межі свого амплуа. Але завжди в основі процесу − безкінечна кількість репетицій, які дають змогу все це якісно відзняти.

Не важливо – професійний актор, чи ні, головне, щоб людина просто розуміла, навіщо вона знаходиться в кадрі та що від неї хочуть, а це досягається кількістю репетицій. Просто з професійними акторами, у яких більший досвід та гнучкіші техніки, знімальний процес відбувається швидше – от і вся різниця. У випадку з непрофесійним актором – важливо потрапити в типаж, після чого достатньо репетицій та приблизно 20 дублів для кожної сцени.

Запити та уподобання глядачів постійно змінюються. Чи намагаєтесь ви відслідковувати це і якось спрогнозувати реакцію глядача в процесі роботи над фільмом?

Поки знімаю, не задумуюсь над цим, лише відзначаю для себе окремі моменти. Аудиторія моїх фільмів в Україні зростає повільно, я навіть приблизно знаю її чисельність − це 10 тисяч глядачів. Для такої досить жорсткої, але якісної драми, в Україні це цілком прийнятно. Адже людей, які хочуть співчувати, котрі готові страждати разом з героєм – таких небагато. Переважна більшість ходить в кіно розважатись, відпочити, забутись – така реальність. А якщо говорити про світову аудиторію, то навіть важко приблизно порахувати, адже це і фестивалі, і онлайн-платформи, і покази в інших країнах.

Знімаючи не розважальне кіно, напевно важче залучити молодіжний сегмент, підлітків?

Якраз є доволі багато молодих людей, які цікавляться кіно на важкі теми – і це чудово. А от для тінейджерів цікавіше розважальне кіно, що цілком закономірно, адже вони перебувають на шляху до зрілої, дорослої людини.

А як прививати смак, культуру перегляду якісного, складного кіно? 

Це потрібно робити, починаючи зі школи. Я за те, аби в наших школах викладався предмет «Історія кіно». Як у Франції, до прикладу, де школярі вивчають фільми, переглядають, навчаються аналізувати кінокартини. І згодом, подорослішавши, вони вже готові сприймати сучасне складне кіно. Вони не просто його розуміють і можуть сприймати структуру, а й готові отримати невеличку травму. Бо такі серйозні фільми – це травма. Я пам’ятаю себе в 20 років, я приходив на таке кіно і тікав звідти. Я міг просидіти експозицію, отримати всі ці травми, болючі місця – і утікав. Просто фізично не міг витримувати, тому що був неготовий це сприйняти – я був інфантильний, молодий, ще якийсь. І це нормально. Потрібно просто набратись своїх переживань, власного досвіду і травматичного в тому числі, щоб могти комусь співпереживати в таких непростих історіях.

Процес створення фільму, від ідеї до перших кадрів на екрані під час прем’єри – це надзвичайно довгий шлях і окремий період життя. Фільми в будь-якому випадку залишають на вас слід...

Кіно – це фантастичний інструмент дослідження світу. Наприклад, ти знімаєш фільм про смерть і особисто такого досвіду не маєш. Але ти фокусуєшся, збираєш інформацію, переживаєш і знаходиш відповіді на свої питання. І це унікальний досвід, який не може не вплинути на тебе. Адже в звичному житті ти не будеш так довго – рік, півтора фокусуватись на одній темі. А тут ти переживаєш повне занурення: безліч матеріалів, спілкування, інтерв’ю – заглиблюєшся і на рівні емоцій отримуєш щось подібне, як ніби ти пережив це насправді.

Яку основну думку, емоцію винесе глядач після перегляду «Відблиску»?

На щойно зроблене кіно мені важко чітко вирізнити, що саме емоційно має винести глядач. Адже у мене ще не було контакту з аудиторією, не було відгуків і я не розумію, як сприймуть фільм. Зараз я перебуваю в певному вакуумі і мені важко взагалі зрозуміти, як все спрацює. Бо якщо з «Атлантидою» я вже розібрався, то тут ще рано про щось говорити. З «Атлантидою» просто – любов перемагає смерть − все, що залишається наостанок.

Насправді це цілий процес: фідбек глядача, твоє розуміння матеріалу – все це кристалізує меседжі, котрі закладені, котрі сприймаються, котрі закладені, але не сприймаються – і тут відбувається спільна робота. Трансформація відбувається і під час зйомок, і всередині тебе, і вже після виходу фільму. По-іншому все сприймається після спілкування і навіть після чергового перегляду, ти заново для себе щось знаходиш. Наприклад, читаєш критику і думаєш: «Дійсно, я це зняв? – Окей. Але думка цікава, дійсно». І от якісь такі речі теж для себе відкриваєш.

Все це копання в собі і спостереження за оточенням, яке я дуже люблю − і на стадії створення фільму, і після його виходу. Все це видається мені неймовірно цікавим.

А що вас надихає в кіно, вводить в потрібний стан?

На початковому етапі мене дуже часто надихають виразні локації. Інколи вони самі підказують: «Чувак, зроби тут кіно, ну подивись, ми ж вже таку потужну енергію даємо, просто потрібно інтегрувати її».

У вас стається таке поєднання операторського і режисерського...

Так, я завжди йду саме від зображення. Для мене це надважливо. І часто, оглядаючи локацію, я можу змінювати сцени – одну викидаю і вигадую нову, тому що саме місце мені пропонує рішення. Пропонує людей, акторів, обличчя – все. Я від локації, від фактур, від масштабності, від ось цього усього йду, працюючи над фільмами. І для мене важлива енергія сцени, а не драматургія, загальна драматургія літературної основи. Я намагаюсь працювати з цими енергіями, котрі породжують саме локації. Якось так і знімаємо.

Які ваші подальші плани, можливо, ви вже знаєте, про що буде наступний фільм?

Що далі знімати – ще не знаю. Зараз взяв невеличку паузу – півроку, мені треба подумати, оскільки є досить багато тем, до яких я придивляюся і зараз не до кінця розумію, за яку взятися. І мені потрібно самому зрозуміти, куди розвиватися, в який бік. А для цього треба трошки спокою після прем’єри.

Так, тим паче після такої гучної − прем’єра «Відблиску» відбудеться вже зовсім скоро, саме на Венеційському кінофестивалі…

Так, а потім буде ще безкінечна кількість фестивалів – і це також добряче з’їдає час. І це досить напружена, активна робота. Звісно, ти розумієш, що краще я б сів і написав сценарій, нову історію, але мусиш їхати на фестиваль (Сміється). Це дуже важливо, адже журналісти хочуть знати деталі, а ти як автор маєш просувати свою історію. Це частина роботи. Є знімальний період, а є період фестивалів і промо фільму. І це важливо для sales-агентів, для прокатників, для людей, для країн, зрештою.

Ваші стрічки і ваша діяльність уже увійдуть в історію українського кіно. Чи ви відмежовуєтесь часом і аналізуєте з такого боку вашу діяльність?

Та ні, я просто кайфую, отримую від всього процесу задоволення. Те, що мені щастить інколи – це добре, але можливо наступний фільм не буде таким вдалим, як попередній – і це теж нормально.

Просто мене заворожує цей непростий шлях, який ніколи не набридне. Тому що ти щоразу перевідкриваєш заново – себе, кіно, свій шлях. Це фантастично і дуже непросто, це важко, це травматично. Все це тебе просто знищує іноді, а іноді пропонує якесь таке щастя, таку радість, яку ти ні від чого іншого не отримаєш. Радість творчості, радість пошуку, відкриття – кінорежисер це просто найчудовіша професія. Вона ніколи тобі не набридне, бо ти починаєш щоразу, як вперше і не знаєш, який фільм зробиш далі. Ми живемо в світі, серед різних подій – драматичних, веселих, трагічних, ми частина цього і про це ми мусимо розповідати.

За підтримки Київстар ТБ