Християнська етика у школах: чи потрібні дітям уроки та в якій формі

Чи потрібно у школах вивчати християнську етику? Регулярно ця тема виникає у суспільстві ще із 2000 року, коли тодішній міністр освіти Василь Кремінь підписав меморандум про поглиблення християнської етики та її вивчення у школах.

Потім різні міністри намагалися повертатися до круглих столів щодо цієї теми. Цього літа про вивчення християнської етики знову почали говорити. Міністр освіти Сергій Шкарлет підписав угоду про співпрацю між Міністерством освіти та науки та Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій.

Документ передбачає створення громадської ради при Міносвіти, яка розроблятиме та формулюватиме питання християнської етики і її викладання у школах.

Ведучий ICTV Вадим Карп’як поспілкувався про це з Костянтином Сіговим, директором видавництва Дух і Літера, викладачем НаУКМА. Наскільки потрібна християнська етика у школах як окремий предмет, як її потрібно викладати та хто це має робити – читайте в інтерв’ю.

– В Україні 84% громадян визнають себе християнами різних конфесій, а найбільші християнські свята – державні. Чому питання викладання християнської етики у школах виникає регулярно та досі не розв’язане?

– Тому що Україна є європейською країною, та оскільки ви почали з цифр, можна навести такий приклад, що в Португалії, Ірландії, Греції показник цей вище – 95%, 96% та 93%. Найнижче – Швеція, Нідерланди та Франція, але у них понад 60%.

– Більшість громадян Європи ставляться дуже серйозно до цього питання. Тому кожен навчальний рік – це дискусія, постійні переговори, парламент. Обговорення того, в який спосіб серйозне ставлення до цієї теми здатне шанувати свободу іншого переконання. Чи мають вони залишатися вдома, чи публічний простір є відкритим до такої дискусії, хто співрозмовники, та як вони формують свої меседжі, думки й позиції.

У цьому напрямі очевидний позитив – запрошення до цієї дискусії у плюральному форматі, тому що структура, яка підписала договір (Всеукраїнська рада церков та релігійних організацій) є плюральною. Там є всі християнські конфесії та люди інших світових релігій.

Потрібно чітко розуміти, що угоду підписала не лише одна УГКЦ, а й усі православні, протестантські, римо-католицькі церкви тощо. Тобто йдеться про плюральну структуру, яка є в Україні 25 років і налагоджує діалог та взаємини.

– Чому не можна обмежитись викладанням етики, де буде, зокрема, християнська або інші релігійні етики?

– Цей документ не сфокусований на викладанні лише цієї теми. Там не про один предмет та його викладання, а про співпрацю – і не лише у середній школі, а й у вищих навчальних закладах. Також йдеться про створення громадської ради, яка буде обговорювати доцільні та недоцільні форми.

На відміну від кращих університетів Німеччини, Великої Британії та США, у нас взагалі немає богословських кафедр, центрів, факультетів чи дослідницьких центрів. Це має вплив на середню освіту.

– У якій формі має відбуватися діалог та чи не буде це суперечити Конституції?

– Кожне слово Конституції є важливим, та має свій контекст і забарвлення. Від початку київських традицій є діалог між буквою закону та конкретними людьми. Конкретними освітянами, які сьогодні пішли на роботу, і батьками, які привели до школи дітей.

Ми тільки починаємо створювати корпус текстів, які давали б нам вільне поле для діалогу вірян і людей, що не вірують. До речі, один розумний киянин сказав: Віруючі допомагають невіруючим, а невіруючі допомагають віруючим. Нам потрібно у цьому питанні бути дуже гостинними, сприймати переконання інших серйозно.

– Як на практиці зробити так, щоб цей діалог не вийшов за межі етики та не перетворився на нав’язування своїх конфесійних переконань?

– Ніякого нав’язування та примусу у таких справах бути не може. Ми знаємо, що у найгірших випадках школа може створювати “алергію” на тих або інших літературних персонажів, класиків літератури тощо.

Тому потрібно чітко розрізняти, по-перше, що абсолютно не йдеться про те, пускати кліриків або ж не пускати. Мова про проявлення талановитих вірян, викладачів, які вміють про це відкрито, толерантно говорити.

– Ви проти того, щоб християнську етику викладали саме священнослужителі?

– Я думаю, що зараз ми не бачимо достатньої кількості кадрів, які могли б цю роль втілити. Не має бути такої ситуації, що якась конкретна конфесія не так вже багато робить для викладання у своїх структурах, але натомість рветься до школи.

– Чому церква не розвиває недільні школи, а хоче входити в державні чи приватні системи Міносвіти?

– Я розумію аргументи, які можна почути з боку людей, яких стосується ця тема. Вони скажуть, що треба розвивати і те, і інше.

Я добре знаю ситуацію у Франції. Три роки, коли я там викладав, наш син ходив до секулярної державної республіканської школи. Кожної середи там був час, коли дитина могла не йти на релігійне заняття.

– Хто там викладав?

– Освічений вірянин. Це, до речі, питання про освіту, ми повертаємось до того, а хто навчить вчителів? На національному рівні має бути програма, яка надає можливість хорошим вчителям отримати належну компетенцію.

Мають бути добре сформовані кадри, які не будуть відштовхувати та створювати ще один негативний досвід у дітей, а навпаки. Мають бути історії успіхів хороших підручників, якісних відеокурсів тощо.

– Чому релігієзнавці, яких готують в Україні, не можуть викладати?

– Вони можуть це робити, і студенти-магістри – теж. Відкриті місця для працевлаштування створюють попит. У документі також йдеться про можливість приватних шкіл. Це означає, що мають бути й якісні вчителі, які можуть забезпечувати таку перспективу у всіх країнах світу, зокрема у Німеччині, Франції тощо.

Ми знаємо, там багато є приватних шкіл, і тут ми порушуємо тему законодавства про благодійність. Щоб ці школи не були кишеньковими або ж залежними від тих чи інших олігархів, церков чи інституцій. Щоб звичайні люди, батьки, середній клас могли створювати зниження податків.