Задовго до Роналду та Мессі. Мануель Сеоане: Марадона аматорського футболу

Задовго до Роналду та Мессі.

Мануель Сеоане: Марадона аматорського футболу.

ua продовжує цикл, присвячений найбільш вбивчим форвардам в історії.“La nuestra” – “наш стиль” зародився в Аргентині у 1920-і.

Він чудово характеризує ранню філософію місцевого футболу.

Тоді всі клуби срібної країни танцювали від атаки.

Навіть через 10 років нічого не змінилося.

Так, в період з вересня 1936 до квітня 1938 в чемпіонаті Аргентини жоден з матчів не закінчився всуху.

Але не м’ячами єдиними.

Часто аргентинці отримували набагато більше задоволення від ефектного фінта, ніж від стандартного гола.

Цей факт підкреслив письменник Ернесто Сабато в своєму фундаментальному романі “Про героїв і могили”.

Персонаж твору УмбертоД’Арканхело, характеризуючи наш стиль, розповідає байку про двох смертоносних форвардів Індепендьєнте Альберто Лаліна та Мануеля Сеоане.

“Якось після першого тайму Мануель сказав Альберто: “Давай, навішуй на мене, а я вже там щось придумаю і заб’ю”.

Лалін навісив, а Мануель відзначився.

Після забитого гола Сеоане побіг до Лаліна з розкритими обіймами та закричав: “Бачиш Альберто, я ж казав!” На що той відповів: “Бачив, але знаєш, цей гол такий собі, я від нього не кайфанув”.

Це я би назвав головною проблемою аргентинського футболу”.

Мануель ж ніколи не переймався подібними дурницями.

Він просто любив забивати.

І не важливо як: пройшовши з м’ячем від центра поля чи з метра у порожні ворота.

Коли подивитися на старі фотографії, з яких на нас дивиться Сеоане, то він видається занадто товстим для атлета.

Навіть тоді надмірна вага форварда кидалася в очі експертам та вболівальникам.

За це він і отримав прізвисько La Chancha (Свиня).

Батько форварда працював ливарником, який колись емігрував до Аргентини з іспанської Галісії, де спершу поселився в Росаріо, а згодом переїхав у Авельянеду.

Щоправда, як це часто буває з легендарними латиноамериканськими зірками сивої давнини, достеменно невідомо, де і коли народився Мануель.

Якщо вірити офіційним біографіям форварда, він з’явився на світ у березні 1902 року в Авельянеді.

А ось сам нападник стверджував, що народився на три місяці раніше в Росаріо.

Маленький Мануель мріяв стати зіркою екрана, він часто імітував, щоправда, не надто переконливо, Чарлі Чапліна.

Коли ж друзі стверджували, що в нього немає акторського хисту, хлопчина зовсім не розчаровувався: “Ну тоді я створюватиму чудові фільми, як Негро Феррейра”.

Однак до цих слів Сеоане товариші ставилися не менш скептично.

А ось про кар’єру футболіста хлопчина аж ніяк не думав.

У 14-річному віці Мануель вже важив 82 кілограми при зрості у 170 сантиметрів.

Така вага не надто сприяла грі в футбол.

Один з друзів Мануеля жартував: “Ти швидше станеш аргентинським Чарлі Чапліном, аніж футболістом”.

Однак Мануель не звик швидко здаватися.

Він усвідомив, що товариші не дурили, коли казали, що він ніякий актор.

У режисерському майбутньому Сеоане також невдовзі розчарувався.

Тож залишився лише футбол.

Спершу в дворових баталіях ніхто не хотів брати Мануеля собі в команду.

А якщо Сеоане і вибирали, то хіба останнім і, як правило, ставили на ворота.

Тоді ж хлопчина й отримав своє перше відоме прізвисько La Chancha.

Якось на один з матчів Сеоане, котрий припав на день народження Мануеля, прийшов тато нашого героя та попросив хлопців зробити йому подарунок та поставити сина в напад.

Сеоане тоді просто розірвав суперників, відвантаживши близько десятка м’ячів.

Тепер Мануеля вибирали першим, адже знали, що команда з ним непереможна.

Досить швидко прізвисько La Chancha змінить більш престижне El Negro.

А вже через якийсь десяток років Мануель стане справжнім демоном, який знищуватиме опонентів червоних дияволів.

Символічно, що свої перші матчі Мануель зіграв неподалік від болота Пантано де Оако, на місці якого у 1928 відкриють “Лібертадорес де Америка”, стадіон Індепендьєнте.

Вже у 14-річному віці хлопець працював на фабриці скла “Крісталерія Папіні”, згодом він почав трудитися на текстильній фабриці Кампомар, в команді якої й зробив свої перші серйозні кроки в футболі.

У 1918 юнак одягнув форму клубу Прогресіста, де знищував суперників, завдяки феноменальному дриблінгу та неймовірній грі на другому поверсі.

Вже тоді він виділявся по-справжньому світлою головою.

Мануель, наче гросмейстер, передбачав усі ходи захисників і постійно залишав їх в дурнях.

Вже на схилі кар’єри, коли форвард щоразу більше нагадував Чанчу, Мануель компенсовував кепську фізичну форму інтелектом.

У Прогресісті хлопець потрапив на олівець скауту Червоних дияволів Сантьяго Гарсії.

Той недарма їв свій хліб.

Нюх вкотре не підвів старого лиса Сантьяго.

Вже з першого матчу Мануель показав, що відтепер Червоні дияволи можуть не турбуватися про забиті голи.

У дебютному поєдинку молодіжних команд La Chancha відвантажив суперникам з Естудіантеса три м’ячі.

Після товариських матчів з Рівером та Сан-Лоренсо, Мануель офіційно дебютує в червоних кольорах 3 квітня 1921 в поєдинку з Расінгом.

Щоправда, прем’єра Ла Чанчі тривала лише 45 хвилин.

В той день лило, мов з відра, і суддя вирішив припинити матч.

А ось через тиждень на Ель Негро чекав повноцінний дебют.

І цього разу форвард не пішов з поля без гола.

Першою жертвою нападника став Ланус.

Свій дебютний сезон Мануель завершив з 18 м’ячами, однак цього виявилося недостатньо щоб поїхати на чемпіонат Південної Америки (тодішня назва Копа Америка).

Як показав час, відповідальні за формування команди не помилилися, адже альбіселесте виграли усі матчі і взяли своє перше чемпіонство.

Хоча Сеоане обожнював їсти, через що страждав від зайвої ваги, це спершу аж ніяк не позначалося на його бомбардирській формі.

Він примудрився зробити власну тушу своєю потаємною зброєю.

Звісно, що в спринтерському забігу Сеоане не мав жодного шансу, а ось в силовій боротьбі опоненти, розліталися від нього, наче кеглі від кулі.

Мануель мав вбивчий удар з обох ніг, та невимушено обігрував суперників на клаптику поля, завбільшки з хустинку.

Як справжній пібе, Мануель часто брав своє хитрістю.

Він заводив розмови з захисниками і коли ті давали запудрити собі мізки, то отямлювалися лише тоді, коли форвард залишав черговий автограф у їх воротах.

За це Сеоане нерідко діставалося ліктями.

А інколи й кулаками.

Тоді телебаченням і не пахло, тож костоломам головне було не потрапити на очі арбітру.

Часто після матчів Мануель кілька днів не міг ходити.

Ці травми також стали одним з ключових факторів того, що Ель Негро настільки швидко завершив кар’єру.

У сезоні 1922 року його 55 голів у 40 матчах допомогли Індепендьєнте здобути чемпіонство.

Тоді Мануель встановив, мабуть, вічний рекорд чемпіонатів Аргентини.

Найближчий переслідувач Сеоане, Арсеніо Еріко, який стане головним кілером Червоних наприкінці 1930-х, у своєму піковому сезоні заб’є “лише” 47.

Через рік Індепендьєнте втратить титул, програвши три очки Сан-Лоренсо.

11 листопада 1923 Сеоане разом з партнерами Ронсоні, Лопесом та Ферро ледь не лінчував арбітра в матчі з Рівер Плейтом, після цього інциденту чиновники Асоціації Аматорського футболу забанили форварда на рік.

Щоправда, гросмейстер швидко знайшов хід конем.

Тодішній аргентинський футбол нагадував класичну латиноамериканську мильну оперу.

Поряд з вже згаданою Аматорською Асоціацією, існувала Асоціація футболу Аргентини (AFA), котра проводила свій чемпіонат.

В ньому за клуб Ель Порвенір і виступатиме Мануель аж до завершення дискваліфікації.

Достовірних даних про результативність Сеоане в цій команді немає.

Але якщо вірити газеті Marca, то форвард забив там не менше 60 голів.

У 1923 році збірна Аргентини проводила товариський матч з шотландським Терд Ланарк.

Закордонні гастролери відмовлялися виходити на поле проти команди без номерів на футболках.

На думку гостей, таким чином господарі принижували їх професійний статус.

Тож аргентинцям довелося від руки намалювати номери.

Щоправда, альбіселесте вивели їх не на спині, а на грудях.

Сеоане дістався десятий номер.

Так Мануель став першим в історії Аргентини власником сакральної десятки.

У 1925 році Бока, на яку чекало прибуткове європейське турне, вирішила підсилитися Сеоане.

І той не підвів.

La Chancha, який забив 11 з 40 м’ячів Генуезців, став головним стрільцем турне.

Ці гастролі нанесли Аргентину на футбольну карту світу.

Саме Бока була першою командою срібної країни, яка виступала в Старому Світі.

За подвигами Генуезців у Європі напружено слідкувала вся країна, а свіжі номери газет розходилися, наче гарячі пиріжки.

Журналіст Уго Маріні назвав Боку: “Наше перше посольство в Європі”.

Спонсорами цієї поїздки виступили найбагатші члени клубу: підприємці Сапатер, Ісасменді та Ібаньєс.

Команда протягом 22 днів добиралася в Іспанію пароплавом “Формоза”.

Щоб не втратити форму, футболісти постійно тренувалися на палубі корабля.

Аргентинці дебютували в Віго, де впевнено здолали Сельту 3:1.

Латиноамериканці зіграють у Старому Світі 19 матчів, з яких виграють 15.

Саме Боці ми завдячуємо появою терміну “12-й гравець”, яким зазвичай називають вболівальників футбольних команд.

Фанат Генуезців Віторіано Каффарена заплатив чималеньку суму, щоб поїхати з командою на гастролі.

Він там не просто відбував номер, а й працював масажистом, вантажником та пральником.

Футболісти чудово розуміли, наскільки вагомий внесок зробив Віторіано у перемоги команди, тому і назвали його дванадцятим гравцем.

Цікава історія трапилася в Мадриді й з нашим героєм.

Один з організаторів матчу Боки з Атлетіко, побачивши монументальну фігуру Мануеля, подумав, що той є шеф-кухарем аргентинської делегації та попросив Сеоане допомогти йому на кухні.

У порту Буенос-Айреса тріумфаторів зустрічали 40 000 глядачів.

AFA проголосила Боку “почесним чемпіоном” сезону 1925 року, а кожен гастролер отримав пам’ятну медаль.

Звичайно, що без Мануеля тріумфи Генуезців не були б такими вражаючими.

Голи La Chancha допомогли золотими літерами вигравіювати в Європі назву країни та клубу.

Тоді ж Мануель удостоївся честі потрапити на обкладинку культового аргентинського журналу El Grafico, де Сеоане охрестили “найнебезпечнішим форвардом останніх років”.

Після туру Мануель приєднався до національної збірної.

Шість м’ячів Сеоане допомогли команді вдруге тріумфувати у чемпіонаті Південної Америки.

В 1926 Мануель нарешті одягнув червоні кольори.

Наче й не було тривалої перерви, і Сеоане залишив 29 автографів у воротах суперників та здобув не лише лаври кращого бомбардира, а й своє друге чемпіонство.

В тому сезоні Індепендьєнте жодного разу не покидало поле на щиті.

Головним козирем Червоних дияволів була інфернальна атака.

П’ятірка Соїло Канавері, Альберто Лалін, Луїс Равашино, Раймундо Орсі та Сеоане вважається однією з кращих в історії футболу.

В 1927 році La Chancha знову стане чемпіоном Південної Америки.

На жаль, на два найпрестижніші турніри– Олімпійські ігри 1928 року в Амстердам та чемпіонат світу 1930 в Уругвай форвард не поїде.

Причина відсутності Ель Негро виявилася банальною.

AFA відмовилася підтримувати сім’ю форварда на час його тривалої відсутності.

Можливо, з Мануелем Аргентина повернулася б з цих турнірів не зі сріблом, а з більш дорогоцінним металом.

У 1932 році Сеоане міг зробити чемпіонський хет-трик в чемпіонаті Аргентини, але йому завадив випадок, достойний пера якогось з латиноамериканських представників магічного реалізму.

Напередодні останнього туру Індепендьєнте на очко випереджало Рівер Плейт.

У ті часи результати паралельних матчів “транслювалися” глядачам та футболістам на великих щитах, встановлених газетою Alumni.

Хоча Індепендьєнте поступалося вдома Расінгу, фанати команди не хвилювалися, адже знали, що Рівер також програє Сан-Лоренсо 0:1.

Гадаючи, що титул вже в них в кишені, Червоні не надто старалися відновити статус-кво, оскільки бачили, що на щиті світиться такий бажаний для них рахунок.

1:0 на користь Святих.

Однак ця інформація не відповідала істині.

Справа в тому, що оператор стенду був фанатом Рівера і зумисне на змінював рахунок аж до фінального свистка.

Лише коли гравці Індепендьєнте вже святкували чемпіонство, то з’ясували, що Мільйонери врятувалися в поєдинку з Сан-Лоренсо.

Тепер на Червоних дияволів чекала додаткова гра з Рівером.

У матчі за титул Мільйонери не залишили жодного шансу Індепендьєнте, нокаутувавши Королів кубків з рахунком 1:0.

Так вболівальник Рівера допоміг команді взяти титул.

207 м’ячів Мануеля роблять його найбільш смертоносним кілером в історії допрофесійної ери аргентинського футболу.

Проте з плином років вага зрештою почала брати своє, а внаслідок трагічного збігу обставин Сеоане ледь не віддав богові душу просто на футбольному полі.

Під час чилійського турне Червоних стояла немилосердна спека й Мануель, побачивши пляшку, яка стояла поряд з полем, довго не думаючи, випив її залпом.

Він гадав, що там апельсиновий сік, але там був скипидар.

Перші два дні лікарі радили рідним футболіста кликати священника.

Однак той не збирався так легко капітулювати і невдовзі вийшов на поле, де знову наводив жах на захист суперників.

Фатальним для форварда став поєдинок з Кільмесом у 1932 році.

За однією з версій, Рівер Плейт добряче заплатив захисникам пивоварів, щоб ті виключили з гри Сеоане та Орсі.

Вони “чудово” попрацювали над ногами Мануеля та Раймундо.

Ель Негро ще протягом року намагався повернути бойову форму, але, на жаль, ці спроби зазнали фіаско.

22 серпня 1934 року Індепендьєнте організує прощальний матч Сеоане.

Всі кошти, зібрані від цього поєдинку, клуб передасть форварду.

Їх виявилося достатньо, щоб придбати хороший будинок, в якому La Chancha й проживе аж до смерті.

На післяматчевій конференції Мануель так пояснював, чому вирішив повісити бутси на цвях: “Я виходжу на пенсію зовсім не тому, що старий чи вже не хочу грати в футбол.

Просто надлишок м’яса вимагає від мене обов’язкового виходу на пенсію”.

Давайте повернемося до книги, з якої ми починали цей текст.

У романі “Про героїв і могили” Сабато пише: “La Chancha протягом багатьох сезонів був опорою Червоних дияволів.

Він зумів поставити звичні креольські пустощі на службу благородному спорту.

Сеоане був розумним та хоробрим “крайком”, кошмаром усіх захисників.

Голкіпер Боки Амеріко Тесор’єре охрестив Мануеля “Королем ворожої території”.

І цим все сказано”.