Лідія Січенікова: На Олімпіаді забракло психологічної підготовки

Заслужений майстер спорту Лідія Січенікова – одна із найтитулованіших лучниць України. Розпочавши займатися стрільбою з лука 2006 року, через два роки у Новій Каховці вона виграла юнацьку першість України. У січні 2012-го встановила юніорський рекорд Європи – у першій серії з 60 пострілів набрала 584 очки (попередній рекорд 582), у січні 2013-го поліпшила свій же рекорд, набравши 588 очок. 2016 року у британському місті Ноттінгем у складі збірної України зі стрільби з класичного лука (жіночі збірні) стала чемпіонкою Європи – разом із Анастасією Павловою і Веронікою Марченко. Лідія – дворазова чемпіонка світу зі стрільби з лука, учасниця Олімпійських ігор 2012-го, 2016-го та 2021 року.

Остання олімпіада була найбільш невдалою в її кар’єрі. Що завадило гідно виступити? Про це розмова із заслуженим майстром спорту, чемпіонкою світу зі стрільби з лука Лідією СІЧЕНІКОВОЮ.

Перший раз Ліда Січенікова 2010 року взяла участь в юнацькій Олімпіаді у Сінгапурі, 2012-го – у Лондоні, 2016-го у Ріо-де-Жанейро, попереду – Париж

Давня тактика гальмує прогрес

– Ви щойно повернулися із змагань на Кубок України, де лідирували у всіх дисциплінах – олімпійському раунді, мікс-команді, жіночій команді. В результаті привезли до Чернівців три «золота». Якщо відверто, Лідо, ви сподівалися на такий результат?

– Змагання на Кубок України чи інші кубки не належать до найбільш престижних. Найвідповідальніші змагання – чемпіонат України, Європи, світу.  Ні, змагання на кубки теж важливі, але вони більше підходять для тренувань, набуття досвіду, зустрічей з колегами по збірній, знайомств з молодими перспективними лучниками. Особисто для мене ці змагання були більше для тренування, перевіркою готовності до наступних змагань. З Чернівців на Кубок України їхали дві команди по троє спортсменів. Відбули без тренера, який брав участь у відборі кадетів-лучників для участі у змаганнях «Золота осінь». Зате поїхав зі мною мій чоловік Михайло Косташ, теж лучник, майстер спорту, і мій трирічний синочок Сашко. Власне, вони й надихнули мене на боротьбу за медалі. Що стосується результатів, то вони непогані. Але для змагань на першість світу – це середній результат. Треба стріляти ліпше. А для цього треба добирати фізичну, технічну й психологічну підготовку. Змагання на Кубок України стало своєрідним лікуванням душевних ран від невдачі на олімпіаді у Токіо. Аби знову почати нарощувати свій потенціал, відчути, що ти сильна, здатна досягти більших висот.

– Я умисно не розпочинав наше інтерв’ю з провалу на Олімпіаді у Токіо. Здогадуюся, що це для вас болюча тема. Проте ми не можемо її обійти.

– Не говоритиму тут про всю нашу команду, скажу особисто про себе. В 1/32 турніру на виліт я зустрілася з досвідченою німкенею Мішель Кроппен. Намагалася бути зосередженою, уважною, але відчувала сильне хвилювання, і програла своїй суперниці з рахунком 6:0. На цьому і завершила виступи на Олімпіаді-2020. Гадаю, такий «результат» на Олімпіаді вийшов через помилки тренерського складу збірної. Та цю сторінку ми з тренером Олегом Осипенком перегорнули і готуємося до нових змагань.

– А як відбувався добір лучників на Олімпійські ігри?

– Їм передувала ціла низка змагань, турнірів. Десь у мене виникав сумнів, що я цього разу потраплю на Олімпіаду. Однак напередодні на змаганнях відбору в Туреччині я непогано виступила, командою ми зайняли четверте місце. В перестрілці програли тільки одне очко за третє місце. А вже з чемпіонату Європи мене остаточно затвердили в олімпійську збірну.

– Тоді що ж завадило виступити достойніше?

– Гадаю, наша підготовка не була досконалою. Треба вводити у процес тренування якісь новації. Бо останнім часом у нас один результат. А у всьому світі результати ростуть. У головного тренера нашої збірної техніка підготовки ще з 50-х років минулого століття. Команди-суперниці з інших держав мають сучасну техніку, камери фіксації, добру матеріальну базу. Ми, наприклад, відвідали 2019 року центр, де готують лучників високого класу. Для них спеціально роблять підгонку стріл, бо не кожна, навіть нова, може влучити у центр мішені. У мене тоді були два комплекти стріл – 24 штуки. Одним комплектом я стріляла два місяці, інший – зовсім новий. Майстер взяв їх на перевірку й ошелешив – це дуже погані стріли. Із 24 штук лише 13 добрі, а із них 8 – суперкласні. Ще жартував, що 5 стріл можуть служити тичками для підв’язування помідорів. Між тим, комплект стріл з 12 штук коштує 400 євро.

– Де вас поселили у Токіо і чи була можливість потренуватися?

– Поселили нас в олімпійському селищі. Умови для проживання були дуже добрими. Гарно ставилися до нас господарі змагань, численні волонтери. Тренуватися спортсмени могли вже наступного дня після приїзду на олімпійському лукодромі. Щоправда, було дуже душно. Погода там дещо різниться від нашої. Крім того, поле надзвичайно відкрите. Легенький подих вітру відносив стріли. Та й штучне покриття додавало температури.

– Лідо, ви згадали про сильне хвилювання. А що зі спортсменами не працювали психологи?

– Про що ви говорите? Який психолог? А нам справді не вистачає психологічної підготовки у команді. Між тим, у багатьох командах вони є. Проте наш головний тренер запевняє, що у психологах немає жодної потреби. Проте у всіх нас був мандраж перед виходом на позицію. Одні з цим станом справлялися краще, інші – гірше. Можливо, якби мій тренер був зі мною на Олімпіаді, то й результати могли бути іншими. Він, до прикладу, дуже добре підганяє лук. Бо трапляється, на спеці нагріваються плечі лука й від того «кілограми падають». Якщо стріли підігнані під одні кілограми, то в такому випадку вони не летять у десятку.

Випадковість стала справою життя

– Розкажіть, Лідо, як потрапили у секцію стрільби з лука?

– Якщо чесно, то потрапила туди випадково. Я навчалася у міській школі №27. Наш учитель інформатики був паралельно ще й тренером. От він і запропонував якось всьому нашому класові постріляти з лука. Це було цікаво, тому погодилися всі. Та з усіх однокласників погодилися залишитися  у секції десь 5-6 дітей. Мабуть, решта займалися в інших гуртках. До речі, мені теж пропонували займатися баскетболом, бо маю зріст 183 сантиметри. Так ось, із тих п’яти у кінцевому підсумку тільки я залишилася. Не кожен може витримати щоденні тренування по 3-4 години, часті збори.

– В олімпіадах різних часів від Чернівців виступали Тетяна Мунтян, Ліна Герасименко, Таня Дорохова. Ви знайомі з ними?

– Звісно. Таня Дорохова і далі тренується і виступає. Ліна Герасименко очолює обласне відділення Федерації стрільби з лука. Ну а Тетяна Мунтян – моя свекруха.  Вона живе нині в Америці, де продовжує виступати і тренувати аматорів цього виду спорту.

– Чи підтримує сім’я ваше захоплення спортом? Це ж виснажлива справа, та й вдома часто не буваєте.

– Моя мати Наталія Георгіївна заохочувала мене до занять спортом. Тому відвідувала чи не всі спортивні секції, крім плавання. Загалом у нас вся сім’я спортивна. Старші брати займалися гандболом, спортивним орієнтуванням. Середньому навіть пропонували виступати у збірній Україні. Та він не захотів переїжджати до Києва. Але на аматорському рівні вони продовжують підтримувати свій фізіологічний стан.

– Скажіть, чи вдалося вам через зайнятість та часті поїздки за кордон здобути освіту?

– Не повірите, але я маю аж дві вищі освіти. Спочатку вивчала облік і аудит у КНТУ. Відтак поступила у Сумський державний педагогічний університет імені Макаренка. Маю ступінь спеціаліста й магістра. Можу працювати тренером. Однак поки що планую виступати. Відчуваю, що резерви росту ще є. Якщо не буде прогресу – перейду в тренери. Не буду чекати того моменту, коли мене не братимуть на змагання за збірну. Не буду чіплятися. Сама собі скажу «стоп».

– Був період, коли Чернівці були центром підготовки лучників до змагань на найвищому рівні. Пам’ятаю, Анатолій Єгоров навіть був головним тренером збірної. З часом цю першість ми втратили. Чому?

– Це трішки не так. Чернівці досі є містом, де готують класних лучників. Підтвердженням цього може служити той факт, що я та Іван Кожокар є членами національної збірної України. Але додали паралельно в класі й школи стрільби з лука у Львові, Сумах, Харкові. У здоровій конкуренції ми виборюємо місця у нашій збірній.

– Наостанок традиційне запитання – які плани на майбутнє?

– Головний орієнтир – Олімпіада у Парижі, що відбудеться 2024 року. Та це залежить від багатьох аспектів. Необхідно показувати результати, засвідчити прогрес у стрільбі. Буду тренуватися, зміцнювати фізичну форму, братиму участь у змаганнях. Ось наприкінці вересня в Америці відбудеться чемпіонат світу зі стрільби з лука. Готую себе психологічно до найкращого результату.

– Удачі вам!

Врізка: