Дивитися, офігівати і дивитися знову

12 вересня о 13.30 «UA: Перший» покаже фільм «Бити. Молитися. Тримати» про порушення прав алко- і наркозалежних у так званих реабілітаційних центрах. Мені пощастило подивитися це кіно в межах допрем’єрного показу, і хоча я не можу сказати, що це покращило мій настрій, дивитись фільм варто.

Хоча б для того, щоб усвідомити, що за «наркополітику», зокрема за реабілітацію мільйонів алко- і наркозалежних людей, в Україні відповідає заступник міністра внутрішніх справ, який до 2010 року жив у Росії та працював в організації, яка має явні ознаки тоталітарної секти. Та й після переїзду в Україну був залучений до роботи не менш сумнівних організацій, які вибудували собі пристойний фасад, але колупни — й побачиш насильство й порушення прав людини. Хоча існування цього заступника, який працював за Арсена Авакова і працює за його наступника Дениса Монастирського, — не секрет, грузинське прізвище та відсутність явної прив’язки до Росії створюють про нього хибне уявлення.

Робота журналістки Катерини Лихогляд, редакторки Інни Білецької, режисера Олександра Стратонова та їхніх колег із розслідувальної команди Суспільного — звісно, не перший матеріал про так звані реабілітаційні центри, де людей тримають силою, б’ють, принижують і обкрадають. Зокрема тих, які мають релігійний бекґраунд, що не заважає їхнім працівникам порушувати Божі заповіді «на благо» своїх далеко не завжди добровільних підопічних. Як редактор я працював із такими розслідуваннями та репортажами, як читач — не раз їх читав. В обговореннях, та й у підтексті таких матеріалів завжди зависає в повітрі німе питання: «А що ви пропонуєте робити з алкоголіками й наркоманами, і хто це має робити, якщо не ці центри?» Один із героїв фільму «Бити. Молитися. Тримати» має відповідь на це питання, але вона навряд чи сподобається владі, адже «перевиховання» залежних за глухими парканами та ґратами коштом рідних, які у відчаї платять по 10—12 тисяч гривень за місяць так званої реабілітації, владу влаштовує. Тут я, на жаль, можу повторити своє песимістичне припущення, яке озвучував після одного з попередніх фільмів-розслідувань Суспільного: світло в кінці тунелю є, його показують, але система не мусить і не хоче рухатись до світла.

Творцям фільму вдалося знайти сильних героїв із промовистою історією: одного з них «реабілітація» позбавила здоров’я, іншого — майна, яке вкрали родичі, поки він був ув’язнений в так званому реабілітаційному центрі. Куди вони його, власне, й віддали, перед цим буквально підсадивши на алкоголь. Обидва герої зовсім не скидаються на типових негативних героїв народного фольклору, які пропивають усе до копійки і виносять речі з хати, аби вистачило на пляшку. Без сумніву, в реабілітаційних центрах є люди іншого типу — схильні до злочинів або такі, які вже скоїли злочини через свою залежність. Але вибір саме таких героїв дає шанс подивитись на алко- і наркозалежних не як на винних, а як на жертв. Які потребують допомоги, а не покарання.

Утримаюсь від спойлерів, але є в цьому фільмі два моменти, які для мене — давнього вболівальника за Суспільне — є черговими свідченнями, що попри конспірологічні балачки, які було чути в минулі роки, розслідувачі НСТУ працюють неупереджено й не бояться гнівити владу. Перше — це свідчення причетності до мережі сумнівних реабілітаційних центрів заступника міністра внутрішніх справ, призначеного за часів Арсена Авакова.  Друге — згадка про президента Зеленського, який навряд чи хотів би фігурувати в такому контексті. Приємно бачити, що Суспільне не належить до категорії каналів, які говорять про главу державу добре або нічого.

Та все ж головна аудиторія, якій важливо побачити цей фільм — рідні та близькі алко- і наркозалежних, або ті, чиї рідні та близькі можуть стати залежними в майбутньому. (Насправді це практично всі, бо від цього ніхто не застрахований.) Можливо, у вирішальний момент згадка про цей фільм відохотить їх звертатись до центрів, які радше ламають, ніж лікують.