Костянтин Єлісєєв. Обов’язкова програма необов’язкова?

Публічне зізнання Банкової про те, що формат участі президента України в цьогорічній сесії Генеральної Асамблеї ООН “продовжує визначатися” виглядає або спробою самоусунутися, або нездатністю наповнити належним змістом візит.

Не використати найвищу трибуну, з якої видно весь світ, і не бути там особисто, а не через посередництво відеозв’язку, не вкладається у логіку української дипломатії років протистояння російській агресії і зміцнення міжнародної суб’єктності Києва.

Чому треба їхати?.

- Київ зробив спробу підвищити ставки і заявити про себе на весь світ запуском міжнародної Кримської платформи.

Наступний крок - підсилити цей сигнал на рівні ООН і представити з глобальної трибуни наробки з деокупації Криму.

Майданчик Генасамблеї потенційно може і має стати своєрідним “бустером” деокупації Криму.

В іншому разі Київ ризикує опинитися “локалізованим” на регіональному рівні, тоді як реальне розв’язання кримського питання полягає в його “інтернаціоналізації”.

Саме цього і боїться Кремль.

- Цьогоріч ГА ООН має продовжити традицію ухвалювання щорічної резолюції щодо Криму.

Підписи під цим документом є не уявними (як під Київською декларацією Кримської платформи), а цілком реальними.

Тоді як сама резолюція є справжнім інструментом наближення дня звільнення Криму від “російського ярма”.

Нагода дебатів високого рівня в рамках сесії ГА ООН надає унікальну можливість для активної кулуарної дипломатії з метою нарощування світової підтримки України як країнами Азії, Африки та Латинської Америки, так і з боку керівництва ООН.

До речі, ані перші, ані другі так і не мали свого представництва на першому саміті Кримської платформи.

Саме цього і прагне Кремль.

- На Донбасі відбувається реальне загострення безпекової ситуації внаслідок російської агресії.

Про це мають почути в усьому світі.

Банковій, певне, складно визнати провал широко розпіареного в світі “режиму припинення вогню”.

Виграшних дивідендів для мирного врегулювання в інтересах України він не приніс, а військове протистояння - збільшив.

Чим більше мовчить Київ, тим більше західний світ переключається на інші теми - коронавірус, Білорусь, Афганістан, Сирія, навіть КНР.

За цих умов мовчання Києва є нічим іншим, як злочинним підіграванням Кремлю.

- Візит до Нью-Йорка - це слушна нагода “повернути” тему розміщення миротворців ООН до переговорного порядку денного світу.

Сьогодні Києву бракує ініціативності, яку планомірно перебирає на себе Кремль.

Вибори у ФРН і Франції цю тенденцію лише посилять, а тому сидіти в очікуванні не є виходом.

У безплідних пошуках нового дихання для мирного процесу через зміни до Мінських домовленостей чи переговорних форматів, Банкова ризикує остаточно втратити ініціативу.

Президент України має особисто зустрітися з Генсеком ООН, Головою Ради Безпеки (до речі - у вересні головує дружня для нас Ірландія) та іншими членами Радбезу, Головою ГА ООН тощо.

Більше того, під візит президента України можна було б, використовуючи існуючі механізми, скликати спецдебати в рамках РБ ООН щодо ситуації на окупованих територіях і злочинів Кремля.

Корисною була б і особиста участь глави держави у засіданні високого рівня Радбезу на тему клімату і безпеки 23 вересня.

- Візит до Вашингтона 1 вересня був неповноцінним.

Нью-Йорк надає шанс доробити недороблене.

Перебування в штаб-квартирі ООН легко поєднується із зустріччю з елітою американського бізнесу і потужними інвесторами, а також візитом до Вашингтона і зустрічами у Конгресі США.

Як підсумок: хочеться вірити, що натяк Банкової щодо можливості відмови Зеленського від візиту до Нью-Йорка є ознакою сумнівів, а не остаточного рішення.

Варто обов’язково їхати, і планувати насичену програму.

Тим більше, що вже підтверджено особисту участь в дебатах на ГА ООН 83 глав держав світу, включно з Джо Байденом.

Не хочеться вірити в те, що відмова Зеленського від відвідин Нью-Йорка пов’язана не стільки з ковідними обмеженнями, скільки з відсутністю бажання чи інтересу у згаданих осіб у зустрічі з президентом України.