Життєві історії: Сина ми нікому не віддамо…

Соціальні сироти – це діти, які залишились без батьківської опіки ... при живих батьках. Соціальне сирітство спричинила, на думку аналітиків, трудова міграція з України і розмивання традиційних для українців цінностей, серед яких головне місце посідала сім’я… Однак є й діти, котрі у ранньому дитинстві через різні причини втратили батьків.

Лелека обминав їхню оселю

Слово «сирітка» Іринка вперше почула, коли закінчувала перший клас. Як нині пам’ятає той день, коли директорка школи зайшла в їхній клас, шепнула щось на вухо вчительці, яка проводила у них урок, і вони обидві якось незвично жалісно глянули на синьооке дівча із двома бантами на голові, що утримували світле волоссячко.

Діти трудових мігрантів виросли у достатку завдяки грошовим переказам батьків, але поза увагою суспільства 

Той співчутливо-жалісний погляд виринає в Іриній пам’яті так, ніби це було вчора. А з того часу минуло добрих два десятки літ. Рівно стільки часу Іра не була у рідному селі. Минуло навчання у школі-інтернаті, відтак у технікумі легкої промисловості. А тепер з чоловіком Миколою повернулася до батьківської хати. Вирішили тут пустити коріння. Засукали рукава і витратили чимало сил і здоров’я, доки навели тут лад. Тут свій хист показав Микола. Він і тріщини шпаклював, і білив стіни, і замінив дошки у прогнилій підлозі, і паркан навколо обійстя підрихтував, і траву на подвір’ї викосив… 

Все наче було добре, та ось була одна проблема – лелека чомусь обминав їхню оселю, не приносив їм діточок. Через це з часом дрібні чвари між подружжям частішали і переходили у великі суперечки. Взаємні звинувачення у всьому, зокрема й у безплідності, не доводили ні до чого хорошого. Назрівав розрив у стосунках. І це, зрештою, сталося. Одного прекрасного дня, зібравши найнеобхідніші нехитрі статки у невелику дорожню валізу, Іра подалася на заробітки у чужу країну. І не тому, щоб заробити якісь статки, просто вирішила, що деякий час їм з Миколою потрібно пожити нарізно.

Проблем в оформленні документів не було, допомогли приятельки, котрі вже не один рік трудилися в Італії по догляду за старенькими немічними людьми.

В «Спринтері», що прямував до Італії, Ірина познайомилася з чорнооким струнким італійцем, який непогано розмовляв по-українськи. У розмові з’ясувалося, що він відкрив в Україні італійський ресторан, тож час від часу приїжджав сюди, перевіряв стан справ, підбирав персонал, коригував меню.

Дорога до Італії далека, пролягала через кілька країн, тож часу поговорити було вдосталь. Іра й досі не може усвідомити чому, однак на одному диханні розповіла свою історію. Про те, як у шість років залишилась сиротою, про те, яка жахлива аварія відібрала у неї найдорожчих людей – батьків і бабусю з дідусем, про те, що рідних у неї немає і вона кругла сирота. Як виховувалася у дитячому будинку і вимушена була вибудовувати своє життя. Лише про чоловіка, з яким ділила хліб майже десять років, промовчала.

Італієць, уважно слухаючи Іринину сповідь, якось загадково усміхнувся і одразу ж запропонував жінці, котра йому дуже сподобалася, пожити в його матері. Мовляв, вона живе самісінька у великому домі й потребує постійного догляду та допомоги. А ще Роберто, так звали її нового знайомого, пообіцяв непогано за це платити. Іра, звісно ж, погодилась, зрадівши, що так швидко знайшла роботу. Не інакше, як Фортуна допомогла.

З покладеними обов’яз­ками Іра справлялася добре. Та й які там проблеми. У дитячому будинку, де вона виховувалась, навчилася все робити – куховарити, прибирати, шити, в’язати і навіть цвяхи забивати.

Стара італійка горнулася до Ірини, бо й та дуже добре до неї ставилася. Вони разом ходили на прогулянки околицями містечка, разом обідали вдома, а подекуди і піцерії, що була через дорогу, дивилися телевізор. Шукали програми про Україну, які Ірина радо коментувала.

І син хазяйки Роберто частіше став навідувати свою стареньку матір, а разом з нею – Ірину. Приносив продукти матері, а Ірині – квіти. Він жартував, «обсипав» її компліментами і якось незвично мило дивився на молоду жінку. Від цих поглядів Ірина ніяковіла, не знала, куди подітися. Про те, що кохає, Роберто не переставав їй говорити. Вона і сама якось вловила себе на думці, що синьйорин син їй не байдужий. Тільки ось стара синьйора мовчки хитала головою, бачачи їх разом, і тихенько йшла у свою кімнату. Ніяк не розуміла Ірина цієї реакції. Адже вони у таких хороших стосунках із хазяйкою. Чому вона проти того, щоб її син був щасливий?!

Роберто запрошував її гуляти, відвідували кінотеатр, ресторан. Він обдаровував її презентами, згодом почав несміливо цілувати руки, щоки… Ірина незчулася, як стала його коханкою. Природа своє взяла.

Якось старенька несміло підійшла до Іри і тихенько сказала: «Забудь його. Мабуть, він тобі цього не каже, але у нього є дружина, яку він дуже любить. Тільки дітей їм Бог не дає…».

Ситуація повторилася один до одного

Відчуття повторюваності ситуації, мов хвиля, накрило Ірину з головою. Вона не пішла – стрімголов помчала сходами до своєї маленької комірчини і похапцем стала збирати у ту саму невеличку дорожню сумку ті ж самі свої нехитрі статки. Робертові подарунки відкинула вбік, наче щось гидке й противне. За цією справою, всю у сльозах і застав її італієць-спокусник. Він благав Іру залишитись в Італії, а вона, зачиняючи за собою двері, лише тихенько промовила: «А дитину я сама виховуватиму…».

Якби ж вона тоді знала, скільки зайвих, непотрібних проблем створила собі, проронивши цю фразу!

Роберт кинувся за нею, припав до її ніг і зі сльозами на очах не просив – благав, щоб вона залишилась у  будинку його матері. Він крізь сльози вигукував, що не знав, що Ірина вагітна, і тепер був впевнений, що завагітніла вона від нього. Зрештою, впевненою у цьому була і вона.

Італієць обіцяв дуже швидко розлучитися зі своєю дружиною, котра не може народити йому дітей.

Велику помилку зробила Ірина, коли знову повірила йому. Він від того дня й справді неабияк піклувався про неї, дбав, щоб їй нічого не бракувало. Лиш однієї єдиної обіцянки не виконав – з дружиною так і не розлучився.

Коли ж Ірина у пологовому будинку народила хлопчика, Роберто взагалі немов підмінили. Після виписки з лікарні він вирвав з рук матері дитину, сказавши, що вона в Італії – ніхто, проста наймичка і рабиня в його родині. Сина він виростить зі своєю дружиною, а вона може назад забиратися у свою державу. Він з лютою ненавистю жбурив у неї паспорт і сказав, щоб до кінця тижня вона покинула країну. Тут вона згадала стареньку синьйору, яка попереджала не вірити облесливим словам її сина.

…В Україну Ірина повернулася сама на себе не схожа – обличчя ніби молоде, але дуже схудле і майже зчорніле від горя. Ледь допленталась від автобусної зупинки до батьківського дому. Думала дорогою, що він знову пустує. Та чоловік Микола тут дбайливо хазяйнував. Побачивши згорьовану дружину, він не наважився їй дорікати, добре розумів, що вона і так добряче поплатилася за те, що його покинула.

– Я тобі пробачу цю безглузду подорож, Іринко, тільки ти більше нікуди не їдь від нашої домівки, від мене, – вимовив після тривалої паузи Микола.

– Я не можу туди не поїхати, бо у мене там – син. Син, якого хочуть забрати, – розридалася на чоловіковім плечі, й як на сповіді розповіла, як це сталося.

– Що було, те в минулому. Не знищуй себе докорами. Важливе одне – у тебе, ні, Іро,… у нас є син і ми його нікому не віддамо, – сказав Микола з великою надією на те, що незнана ним дитина може виявитися його сином.

І тут Іринин розум просвітлів – якою нерозумною і сліпою вона була, коли втікала від такого чоловіка світ за очі й не помічала свого щирого і справжнього щастя поряд. Але ж недарма кажуть, що справжнім почуттям непідвладні ані відстань, ані різні обставини. Вона пригорнулася до його широких грудей і відчула, як швидко б’ється Миколине ніжне серце. Він обнімав її, ніжно і довго цілував у заплакані очі, припухлі губи. Так сиділи до самих сутінків.

Відтоді Ірина з Миколою скрізь були разом – удвох оббивали пороги українського та італійського посольства, спільно зверталися через газети, радіо і телебачення з криком про допомогу. І завдяки небайдужим людям в Україні та Італії їм таки вдалось відновити справедливість – дитина повинна бути з мамою і татом Миколою, як це підтвердила ДНК-експертиза…

Адріан САК