Культурне розкодування "Дюни": який прадавній сюжет сховано за декораціями?

Однак не лише знамените першоджерело - епопея Френка Герберта, зірковий акторський склад і статус блокбастера та найочікуванішого фільму осені ставить "Дюну" в такий поважний ряд. 

Адже за цією епічною історією - прянощі-спайси, ментати, орден Бене Ґессерит, феодальні міжусобиці міжпланетного розмаху - стоїть історія правічна. І вона - зовсім не про боротьбу добра зі злом, вона... чи не прадавніша! Адже це - історія справжнього героя, разюче схожа на тисячі інших подібних історій, а все ж - особлива! 

Але якщо вам простіше сприймати інформацію у відео- або аудіоформаті - клікайте на це відео:

Як антропологія та психоаналіз допомагають декодувати "Дюну"? 

Вперше на цій універсальній історії яскраво акцентував американський культуролог Джозеф Кемпбелл у своїй праці "Тисячоликий герой" 1949 року. Ось як він коротко переказує явище мономіфу: "Класична схема міфологічної мандрівки героя - це та сама формула, тільки у збільшеному масштабі, представлена в ритуалах переходу, виправа, ініціація, повернення. І цю формулу можна назвати ядром мономіфу. Герой насмілюється вийти з буденного світу в край надприродних див. Там він знаходить казкові сили і здобуває вирішальну перемогу. Відтак повертається з таємничої мандрівки, наділений силою чинити добро для своїх ближніх".

Як ілюстрації до своєї тези Кемпбелл згадує історії Прометея, Ясона, Енея та - о диво - Сіддхартхи Гаутами, тобто Будди. А далі вже себе не стримує - на сторінках цієї книги то тут, то там можна зустріти як приклади шляху героя історії про Мойсея, Мухаммеда і, звісно ж, про Ісуса, не рахуючи безліч екзотичніших для нас героїв на кшталт Гільгамеша чи Хуан-ді. 

Кемпбелл робить усі ці виверти порівняльної міфології, щоб ми ну вже точно переконалися, що мономіф - це вічний сюжет, який повторюється із не принциповими видозмінами в культурах різних часів і народів. 

Американець базував свою теорію на чималому антропологічному матеріалі, а також на дослідженнях Зіґмунда Фройда та Карла Густава Юнга. Але не тільки - його спостереження також ґрунтувалися на працях дослідника сновидінь і казок Отто Ранка та етнографа Джорджа Фрезера. 

Юнг, наприклад, чимало уваги в своїх дослідженнях присвячує процесу індивідуації - духовному становленню індивіда. Цей процес є антропологічно універсальним, саме тому за різноманітністю його культурних проявів ховається єдиний сюжетний патерн, базований на взаємодії індивіда та архетипів з колективного несвідомого. Це можуть бути Велика Матір, трикстер або дракон, або будь-які інші - Юнг не обмежував їхню кількість. 

Однак ця концепція Юнга - ну дуже витончена та ускладнена. Зрештою, може через свою простоту й деяку утрируваність сама праця "Тисячоликий герой" Кемпбелла й стала культовою та надзвичайно впливовою. 

Як мономіф впливає на масову культуру і до чого тут "Гаррі Поттер", "Аватар" або "Матриця"?  

І я тут кажу навіть не про академічні кола. Ні, дослідження Кемпбелла значно більше, ніж психоаналітикам, згодилися… голлівудським сценаристам і їхній тусовці! 

Загальновідомим є визнання Джорджа Лукаса про те, що сюжет епопеї "Зоряні війни", той, який про Люка Скайвокера, базується на ідеях Кемпбелла. Між іншим, подейкують, що Лукас із Кемпбеллом навіть товаришували. 

А от українська дослідниця Ганна Старкова взагалі провела доволі переконливе дослідження про те, як "Тисячоликий герой" вплинув на індустрію комп’ютерних ігор. І це - вражаючий вплив, адже історію мандрів героя зашивають не лише в самі сюжети ігор, але і в маркетинг довкола них!  

Тож мономіф дедалі сильніше проявляється у сучасній нам популярній культурі. І зовсім не тому, що в яку історію не плюнь - там уже сидить мономіф. Ні, сучасні дослідники вважають сюжет подорожі героя одним із цілої низки дійсно цікавих і прикметних. 

Наприклад - Крістофер Букер виділяє сім основних сюжетів, і серед них є "Перемога над чудовиськом" чи "Із грязі в князі", а сюжетів про подорож героя там - цілих два. А деякі дослідники вважають, що є понад 30 сюжетних паттернів.  Однак ніде правди діти - завдяки їхній простоті та якійсь містичній дії на аудиторію логіку мономіфів юзали всі кому не лінь - і при цьому отримували серйозні бенефіти. 

Візьмімо, наприклад, Гаррі Поттера - здавалося б, звичайна собі дитяча історія про чарівників, а якщо копнути глибше - чергова історія про героя. Про врятованого хлопчика, наділеного чарівними здібностями, який вирвався з буденного світу в магічний, пройшов низку випробувань, осідлав дракона, а у фінальному поєдинку переміг Зло й захистив світ. При цьому - не забувши про те, щоб померти і воскреснути. 

Або Нео з Матриці. Так само вирваний із буденного, звичного світу, він потрапляє у "пустелю реального" - альтернативний світ. Так само набуває надздібностей, так само проходить серйозні випробування, знову і знову перемагає зло, зрештою - помирає у боротьбі, щоб знову ж таки - воскреснути… ну і далі за сюжетом. 

Ну або геть новий герой - Джон Сноу із "Гри Престолів", або, якщо так комусь більше подобається - з "Пісні Льоду й полум’я". Там взагалі все на купу - і містична подорож за Стіну, і смерть із подальшим воскресінням, і повернення додому у Вінтерфел, я вже мовчу про спокуси і випробування, яких у бідного парубка було тьма-тьмуща. 

Історія Пола Атрида як мономіф про подорож героя

"Дюна" Френка Герберта, як і "Дюна" Дені Вільньова - це водночас і масштабна космоопера, і знову-таки цей незнищенний сюжет про героя. Щоб обійтися без спойлерів - говоритиму зараз більше про кінофільм, адже він є лише першою частиною саги, яка обіцяє народити в подальшому цілий всесвіт. Якщо Ворнер Бразерс буде задоволена фінансовими результатами прокату, звісно. 

Отже, жив собі Пол Атрид, ніби молодий герой Сіддхартха Гаутама, привільно в батьківському домі на повній води планеті Каладан і горя не знав. Він мужнів, оточений мудрими наставниками, проте спокою йому не давали містичні видіння, натякаючи на його таємничий подальший шлях. 

Аж ось настає час пригоди, до якої героя змушують обставини. Підступний імператор, аби ослабити найкрупніших феодалів Відомого Всесвіту, робить рокіровочку. Він віддає дому Атридів найпривабливішу, але й найпідступнішу планету Всесвіту - Аракіс - єдине джерело спайсів, гм, ну тобто прянощів у ЦІЙ пустелі реальності. Ну, ви зрозуміли. 

Це - засновок, початок шляху героя. Він переходить кемпбеллівський поріг у найепічніший спосіб - рушає в подорож із планети на планету й потрапляє у світ антиподів. Замість планети-океану - на планету-пустелю! Тут на нього чекають неабиякі випробування, покликані зробити з юнака - чоловіка. Він покликаний пройти стародавнє таїнство ініціації, вступити в нерівний бій із ворогом - спершу втратити щось дуже дороге, щоб потім здобути щось іще дорожче. 

Пол Атрид при цьому має отримати контроль над своїми надприродними силами, даними йому не ким-небудь, а колективною Великою Матір’ю - тисячолітньою жіночою містичною традицією феміністичного ордену Бене Ґессерет. Або ж ні - може, ці сили дані йому як месії, героєві пророцтв та легенд? І як тут знову не згадати про Піфію, яка довго морочила голову Нео, так толком і не відкриваючи йому - обраний він чи все ж таки "тварь дрожащая". 

Але як Пол може зробити собі кар’єру у світі, де він - неофіт, без жодної підтримки від своєї цивілізації? Правильно - зробити точно те саме, що й герой іншого постколоніального кіношедевра - "Аватара", до речі, також класичного прикладу продуктивного використання мономіфу. 

І я не про політ на драконі, ну, тобто поїздку на черві як відсилку до юнгіанського архетипу дракона, яка символізує опанування себе, власної самості. Я про інше - Герой має очолити боротьбу пригноблених колоніальних народів проти панівного класу, аби досягти священної, пророкованої перемоги… Власне, тут першій частині кіносаги Дені Вільньова настає кінець, тож здогадуватися, що там далі буде з нашим тисячоликим Полом Атридом ледачим глядачам доведеться ще кілька років. 

Ну, а всім іншим раджу прочитати книгу "Дюна" Френка Герберта. Адже там - не лише розв’язка історії Пола Атрида, але й остаточна відповідь на запитання: чи не притягнув я за вуха поняття мономіфу конкретно до цього сюжету? 

Заперечення проти "мономіфу": що говорять дослідники? 

На завершення скажу ще кілька слів про мономіф і Дюну. У наш час до теорії Кемпбелла є чимало питань. Концепцію мономіфу зараз критикують десь із тих же причин, з яких Ніцше приписували інспірування нацизму. 

Американські науковці Сара Бонд і Джоел Крістенсен у своїй нещодавній публікації підважують сучасність теорії Кемпбелла. Адже він зосереджується на супергероєві-чоловікові, і цей фокус переходить у новий маскульт, при цьому стаючи домінантним. 

Герой мономіфу звершує долю, він і тільки він є важливим, він не залежить від суспільства та історії. Нічого "супергеройського" не нагадує? 

Тільки в останні десятиліття Голлівуд всерйоз підважує цей маскулінний міф зверхності, акцентуючи на жінках-супергероїнях у головних ролях і на диві різноманіття.  

Однак Френк Герберт зробив це ще раніше. Як стверджують Бонд і Крістенсен, Дюна особлива й новаторська не лише новітніми екологічними ідеями, фемінізмом та антиколоніалізмом. Мономіф веде до спрощення, а Герберт йому протидіє. 

Зрештою, якщо вплив ідей Кемпбелла на Джорджа Лукаса й Зоряні Війни є безсумнівним - то Герберт, видно, обрав самостійний метод аналізу міфів, прийшов до свого сюжету, хоч якого типового на перший погляд, особливим шляхом! 

От і Пол Атрид, як стверджують науковці, "бореться проти власної долі та пропаганди", що вже - попри решту збігів - нетипово для героя мономіфу… Але це вже - інша історія, для того, щоб її проаналізувати варто додивитися франшизу "Дюна" до кінця.