Нація, яка не читає? Післямова до безлюдного книжкового форуму

Книжковий арсенал у Києві та книжковий форум у Львові залишаються головними подіями року для усіх, причетних до галузі, – письменників, видавців, читачів. Утім, останні буцімто проігнорували цьогорічний форум у Львові. Користувачі Facebook навперейми постили фото того, як малолюдно було біля книжкових яток. Та чи дійсно читачі не прийшли за книжками? І чи це пов’язано із тим, що, за даними директорки Українського інституту книги Олександри Коваль, в Україні лише 8% респондентів читають книжки щодня?

Буква в цифрі

8% – це й справді дуже мало. При цьому раз на тиждень або частіше читають 27% людей, і це також скромне досягнення. Дані про те, що кількість активних читачів неухильно зменшується, фіксується з року в рік, зокрема, й у докризовому 2012-му, коли «долар був по вісім». Як у такому разі виживають видавці та продавці книжок? І чи є сенс у проведенні масових заходів, де реалізатори зустрічаються з покупцями?

Про все це «Главком» розмовляє з трьома спікерами: видавцем, дистриб’ютором та організатором цьогорічного заходу у Львові.

Софія Челяк, журналістка «Суспільного» й одна з причетних до проведення книжкового форуму, говорить телефоном захриплим голосом: зірвала його під час чисельних презентацій та інтерв’ю. Плюс застудилася під львівським дощем.

Каже: типова «львівська» погода стала однією з причин, чому відвідувачів форуму було менше, ніж завжди. Друга причина – коронавірус. «Люди, пам’ятаючи, якими багатолюдними є такі ярмарки, боялися їх відвідувати», – каже Челяк. Третя причина також пов’язана із пандемією. «Остаточне рішення про проведення ярмарку ми ухвалили в червні цього року, не були впевнені, що він відбудеться. Тож часу для підготовки було замало. А за цей час звички читачів змінилися: вони встигли звикнути до онлайн-продажів та й рівень їхньої платоспроможності впав. Ми маємо відрефлексувати над усіма проблемами та зрозуміти, як краще налагодити взаємодію з видавцями на майбутнє», – каже Софія.

Утім, пані Челяк закликає розрізняти дві події: інтелектуальну та комерційну. «У Львові було проведено два заходи. Перший з них – львівський міжнародний BookForum, який відбувся завдяки Українському культурному фонду. Другий – книжковий ярмарок – окрема комерційна подія», – наполягає вона. Щодо ярмарку, то Челяк погоджується: так, його спіткала деяка невдача. Щодо BookForum, організаторка переконує: він був успішним та насиченим.

BookForum має свою сторінку і в Інтернеті, і на Facebook. Всю інформацію про проведені заходи можна почерпнути звідти, але Челяк подає її для «Главкома» в концентрованому вигляді. Отже, 28-й книжковий форум:

• відвідали понад шість тисяч осіб;
• понад 27 тис. переглянули його заходи онлайн;
• 160 подій запланували та провели організатори заходу, з них 90 відбулися наживо;
• на цих подіях були присутніми понад 250 учасників: авторів, перекладачів, громадських активістів, журналістів та редакторів;
• форум відвідали 25 іноземних авторів з 21 країни;
• три постійні локації форуму працювали у центральній частині Львова;
• щорічно від 200 до 300 видавництв та компаній-розповсюджувачів заявляють про свою участь у форумі;
• у 2021 році половина глядачів, які долучилися до онлайн-заходів, це молодь у віці до 35 років.

«Ми повністю виконали план з переглядів та відвідин, – резюмує Софія Челяк. – Придумували несподівані формати: наприклад, запрошували авторів до перехресних інтерв’ю, до розповідей про своє життя разом з читаннями. Юрій Андрухович робив проєкт живого подкасту. А представники ЦВК разом з читачами обговорювали портрет виборця, виходячи з рівня читання».

А з читанням і справді не все гаразд. У 2020 році в Україні надрукували майже 20 млн книг та брошур, що у 2,5 раза менше, ніж позаторік. Тобто на одного мешканця України припадає половина друкованого видання. Гіршим цей показник був тільки у 1999 році. «Кількість накладів у нашій державі порівняно з Європою є невеликою. Ми дуже сильно відстаємо», – говорить Челяк.

Утім, резонно зазначає вона, статистика читання завжди асоціюється із купівлею нових книжок (у цьому контексті ми й говоримо про падіння попиту у коронакризу), але ж перечитувати можна і старі книжки – з домашньої або публічної бібліотеки. Але якщо люди перечитуватимуть старе, то що тоді робити видавцям?

Отже, слово представнику цієї когорти.

Вижити в кризу та вийти на прибуток

«Я не відчуваю, що українці стали менше читати. Але в мене нерепрезентативна вибірка, бо я маю специфічного читача», – говорить «Главкому» Анетта Антоненко.

«Видавництво Анетти Антоненко» було засновано у 2013-му. Йому менше як десять років, проте видавничий портфель значний та різноманітний. Домінує перекладна література (Френсис Фукуяма, С'юзан Зонтаг, Антуан де Сент-Екзюпері, Федеріко Гарсія Лорка, Хорхе Луїс Борхес, Ентоні Берджес, Іен Мак’юен, Торґні Ліндґрен, Ольга Токарчук, Ісабєдь Альєнде), а з українських письменників видавництво друкує метрів – таких як Юрко Іздрик, Василь Шкляр, Марія Матіос, Юрко Покальчук, Олесь Ульяненко, Ігор Римарук, Любко Дереш тощо. Говорячи про специфічність свого читача, Антоненко має на увазі те, що мас-маркет вона не видає.

Тож першу пораду від Антоненко можна звести до пошуку «свого» читача. Того, що не підведе і навіть у кризу переверне піраміду Маслоу так, аби книжки опинилися серед базових цінностей.

А для цього – порада номер два: попри несприятливі зовнішні обставини, не знижувати, а підвищувати якість книжок. «Можна зменшити кількість виданих книжок, але не їхню якість. У мене портфель росте, а тиражі стоять на місці або трохи зменшуються. Я пішла шляхом розширення асортименту. Якщо у 2019 році були видані десь 23 книжки, то у 2020-2021 рр. їх буде 25-27. Ставила собі за мету триматися в межах 20 новинок, а «старі» книги, на які є попит, просто додруковувати, але виникла співпраця з видавництвом «Ніка-Центр», і завдяки цьому у нас прекрасно йде нон-фікшн», – зауважує Антоненко.

Все це прекрасно, скаже хтось, проте, де брати гроші на видавництво книжок? Адже такий бізнес – справа недешева. Анетта Антоненко стверджує, що її видавництво прибуткове. «Дуже багато перекладних книжок я роблю, знаходячи під них фінансування. Це величезний шмат роботи, і я пишаюся, що в цьому успішна. Знаходжу фінансування в нашому Інституті книги, працюю з ними давно й активно. Другий шлях – гранти. Але буває й так, що хочеться реалізувати проєкт, на який не точно буде фінансування, зокрема, в рамках біографій лідерів видати книгу про Тіто або Піночета. Такий проєкт реалізується на раніше отримані доходи», – пояснює вона.

Судячи зі слів Антоненко, несправедливо казати, що держава умила руки та стоїть осторонь усіх нюансів видавничого процесу. Так, тут не все просто, і доказом тому є недавній пост народної депутатки та колишньої заступниці міністра освіти Інни Совсун. «У бюджеті на 2022 рік на бібліотечні закупівлі закладено 0 грн. Нуль!», – написала Совсун на своїй сторінці у Facebook. «В уряді та Мінфіні не розуміють, навіщо підтримувати українських видавців, «вони ж просто бізнесом займаються». Нащо виділяти на це державні гроші? І тут геніально відповіла представниця Українського інституту книги: «Можна подумати, асфальтоукладачі не бізнесом займаються», – описала Совсун дискусію на одній з урядових нарад.

«Щороку на закупівлю книжок з бюджету виділяється все менше грошей: у 2018-му був 121 млн грн, у 2019-му – вже 87 млн грн, у 2020-му – 48 млн грн, у 2021-му – 50 млн грн. А щоб забезпечити новими книжками українських видавництв усі українські бібліотеки, а їх близько 15 тис., за підрахунками Інституту книги, потрібно 300 млн грн. Це мізерна сума на фоні 15 млрд грн додатково на ремонт доріг. Але на 2022 рік на бібліотечні потреби вирішили не виділяти ні копійки. Що ж, вибір пріоритетів між асфальтом і книжками зрозумілий. Але ми ще поборемося», – пообіцяла Совсун.

І все ж навіть на тлі такої байдужості уряду державний Інститут книги робить все можливе для підтримки галузі. «У деяких їхніх проєктах я беру участь, зокрема, у поповненні бібліотек, – розповідає Антоненко. – Вони також підтримують іноземних видавців, які хочуть перекладати українських авторів. Наше завдання – повідомити, поширити інформацію між закордонними партнерами, представити каталог наших авторів тощо. Це дуже цікава програма».

На запитання про те, що могла б зробити держава для підтримки книги, Анетта Антоненко говорить таке. «Зараз ми звільнені від ПДВ завдяки Українській асоціації видавців та книгорозповсюджувачів. Тільки завдяки персональній участі президента асоціації Олександра Афоніна, чию роль я хочу особливо підкреслити», – каже вона.

«Асоціація існує вже 27 років, але Афонін не надто публічний діяч, хоча роботу проводить грандіозну. Пам’ятаю 2000-ті роки, коли був ПДВ, коли ми мали його сплачувати, не отримавши ані копійки від проданої книжки, і це було жахливо, ми ледве виживали. Зараз добре було б мінімізувати податок на прибуток, він б’є по кишені видавців, і у моєму перерахунку цей податок дорівнює двом-трьом невиданим книгам. Асоціація займається цим питання та пропонує такий компроміс: звільняти видавців від податку на прибуток за умови, що цей податок будуть вкладати в книжки».

Інші покращення у книговидавничій сфері пов’язані вже не так із участю держави, як радше із самоорганізацією учасників процесу. Анетта Антоненко жаліється на мережу книгарень «Є», називаючи продавця монополістом. По суті, так і є. На ринку фізичних, «офлайнових» книгарень у «Є» конкурентів немає – хіба що «Буква», яка існує з 2009 року. Відкриття книгарні «Є» свого часу вітали як патріотичну подію, адже дистриб’ютор мав намір працювати винятково з українською книгою.

«До книгарні «Є» ми відправляємо книги за свій кошт, бо вони монополісти та перенесли всі витрати на видавця. Раніше у них був великий склад, куди мої книжки потрапляли моментально, зараз треба вичікувати два-три тижні. Тобто зараз це вже не мережа, це окремі магазини під спільним брендом. То чи вигідно мені самій платити за логістику, щоб потім книги десь валялися?», – запитує вона.

Про логістику та загрози російського ринку

Завершуючи розмову про мережі розповсюджувачів, Анетта Антоненко схвально відгукується про онлайн-книгарні. Цей сегмент росте та поповнюється новими гравцями. Лави таких дистриб’юторів як книгарня «Є» або Yakaboo кілька років тому поповнив «Книжковий гамазей». Обсяги у нього проти старожилів – ще скромні. Проте вже зараз, якщо вірити «Гамазею», компанія працює з 70 книжковими крамницями, куди надсилає книги від видавця.

«Почали роботу за пару років до коронавірусної кризи. Ми – це цілий хаб, бо книжковий ринок в Україні надто скромний, щоб можна було дозволити собі окремо дистриб’ютора, окремо спеціалістів з логістики», – розповідає «Главкому» засновник «Книжкового гамазею» Дмитро Вахнін.

«Загалом по ринку почали видавати менше книг», – визнає Вахнін. За його даними, оберти збавили в першу чергу великі видавництва, ті, що орієнтувалися на масову літературу. Після череди локдаунів їм довелося переходити на роботу онлайн, звільняти або відпускати на канікули працівників. «У них вся структура змінилася, багато проєктів залишилися у підвішеному стані, – констатує Вахнін. – А «маленькі» працюють так, як і працювали. Бо середній продукт-тайм, якщо йдеться, приміром, про перекладну книжку сучасного автора, дорівнює приблизно року. У цей час входить і оформлення авторських прав, і переклад тощо. І там, де вже був виділений на ці процеси бюджет, книги видавали та видають, як і раніше».

Водночас у цілому по ринку стало менше експериментів, менше новаторства. «Видавці випускають продукт, виходячи з консервативних уявлень про книгу: роблять те, що точно буде продано. Продовжують серії перевірених авторів, яких читають і на яких чекають тощо», – зауважує Вахнін.

Що стосується уподобань читачів, то Вахнін відзначає: епідемічні обмеження вплинули якщо не на смак, то на звички любителя книг. «Звичайно, що частина читачів пішла в онлайн. Частина практикує прямі покупки, без посередництва книгарень, яких у нас стало в рази менше. Спрацьовують передзамовлення, акції, знижки. При цьому, однак, електронна книжка у нас ще не так активно прижилася – дається взнаки велике піратство. Та й самі видавництва менш охоче йдуть на диджиталізацію свого продукту, бо тут треба забезпечити й авторські права, і захист від піратів. Але така ситуація не тільки в Україні. По всьому світу частка електронних книг не перевищує 25-27%. Натомість ростуть аудіокниги, але і це поки що не про нас», – зазначає Вахнін.

Бізнесмен говорить про те, що війна з Росією та патріотичний підйом 2014-2015 рр. спричинили «сплеск у розвитку української книги, який тривав приблизно до 2016-го». І це був, можливо, найконструктивніший період, протягом якого було зроблено чимало доброго та вартісного. «Чи пройшли ми цей пік? Річ у тому, що ринковий процес іде завжди хвилями: ринок може невпинно рости протягом певного часу, а потім настає корекція. Для зовнішнього спостерігача це може виглядати як падіння, але це не падіння, просто з ринку вимивається той, хто прийшов на нього за хайпом, або той, хто, пропрацювавши рік чи два, зрозумів, що це не його бізнес. У такий спосіб ринок очищується від випадкових елементів», – пояснює Вахнін.

Що ж стосується найбільших викликів, які стоять перед українським книговидавництвом, і на які мала б відреагувати держава, то Вахнін зараховує до їхнього числа навіть не коронавірус, а ринок російської книги. Водночас він визнає, що так просто російської книги нам не позбутися.

«Російська книга продовжує домінувати на нашому ринку, змінилися тільки відсотки, бо якщо раніше російських книг було до 70-80%, то зараз можна говорити про 60%. Але дивлячись, про який сегмент ідеться. Дитячої російської книги повно, зайдіть у будь-який супермаркет, і ви побачите цілі полиці російською мовою. Або зайдіть до «Букви», там ви побачите багатий асортимент російської книги. І, власне, повністю відмовитися від російської книги поки не вийде, для початку треба перекласти українською все те значуще та вартісне, що виходило в СРСР за останні 70-80 років, зокрема, іноземну філософію або класику. У нас, для прикладу, тільки кілька років, як українською перекладено «Втрачений рай» Джона Мільтона. Школу перекладу ще також треба напрацювати, хоча все вище зазначене не означає, що російську книгу слід толерувати», – переконаний він.

«Нагадую колегам з уряду, що у нас під боком величезний російський книжковий ринок, один з найбільших у світі. Росіяни не пошкодують жодних нафтових грошей, щоб проковтнути український ринок, який тільки стає на ноги», – пише на Facebook Інна Совсун.

Анетта Антоненко пропонує такий підхід: «Варто робити жорсткіше. Я б заборонила російську книгу без жодної сертифікації на кілька років, а потім помалу відпускала б віжки. Бо реалізатори російської книги спокійнісінько зареєстрували тут свої підприємства, де засновник – українець, і тут вже не підкопаєшся. Поки російська книга законна, вона сильно заважає, бо жене будь-яку книжкову продукцію підряд – і класику, і те, чому тут бути небажано».

Справді, у ситуації із російської книгою без втручання держави не обійтися.

Тим часом міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко зазначає, що уряд працює над стратегією промоції читання, яка є «своєрідною інвестицією держави в розвиток успішної країни». Проте Олександр Афонін нагадує, що це вже четверта стратегія, яка існує винятково «на папері».

«Всі 30 років Незалежності українська книга знаходиться на колінах. Це найслабша креативна галузь з усіх європейських країн, яку має сьогодні Україна. На жаль, я мушу констатувати, що стратегія – це поки що проєкт. Це бажання, викладене на папері, в думках, але воно ще не стало тим офіційним документом, який потрібно виконувати. Тому ми живемо сподіваннями, що ця стратегія стане таким документом і підніме видавничу справу», – підкреслює Афонін.

Можливо, так і станеться, якщо кошти від асфальтоукладання, про які згадувала Інна Совсун, бодай частково будуть витрачені на українську книжку.

Наталія Лебідь, для «Главкома»