Магеллани локального рівня. Ютуб-канал «Хащі» показує Україну «без косметики»

Команда друзів — Володимир та Олександр Кохани, Максим Воскресенко, Василь Бурбас, Михайло Осацький, Михайло Бабчук, Андрій Балан і Тарас Морозовський — понад десять років блукають українськими хащами в пошуках незвіданих локацій — покинутих сіл, небачених озер тощо. Любов до історії й бажання відкривати світу маловідомі місця України спонукали їх заснувати ютуб-канал «Хащі». Хлопці вирушають у віддалені куточки Черкащини, до забутого замку на Тернопільщині, Холодного Яру й інших локацій, щоби показати глядачам свою Україну такою, як вона є, без косметики, навіть якщо ці пейзажі не всім подобаються. MediaSapiens поспілкувався з одним із засновників проєкту Володимиром Коханом про те, чому вони вирішили «документувати українську провінцію»; про «дехащанізацію» та соціальну цінність проєкту й куди команда мандруватиме далі.

— Володимире, ваш канал нерідко називають тревел-блогом, однак ваші відео мало схожі на контент, який створюють тревел-блогери. Ви не їздите в туристичні міста, не розповідаєте про їхні принади. Про що ваш канал? Як ви самі ідентифікуєте свій проєкт?

— Канал «Хащі» точно не тревел-блог. Ми, беззаперечно, відрізняємося від класичних тревел-блогів. Ми воліємо називати себе документалістами сучасної епохи. Нашою ціллю не є мандри заради мандрів, ми прагнемо задокументувати те, що відбувається в українській провінції. Те, що відбувається у великих містах, багато хто документує, забуваючи натомість про села й маленькі містечка, назви яких можуть звучати лише в надзвичайних новинах на кшталт «кум зарізав куму». Попри те, що ситуація в селах сумна, ми намагаємося зафіксувати дух епохи. Для мене ці відео цінні, бо я можу подивитися їх за кілька років і побачити, що за цей час змінилося, які будівлі зникли. Ми спеціально намагаємося не знімати молодих людей і нові хати, а знімаємо те, що може зникнути за 5–10 років.

— А що спонукало вас стати «документалістами сучасності»?

— Любов до мандрів. В експедиції ми почали ходити понад десять років тому, проте не одразу фільмували їх, а просто мандрували хащами, бо нам це подобалося. Нас ніколи не приваблювали тривіальні мандрівки — з наметами, шашличками, риболовлею. Я досі не був на Говерлі, куди сходять багато туристів, мені туди не хочеться. Мене завжди тягнуло в якісь незвідані місця. Хотілося бути Магелланом локального рівня, відкрити якийсь невідомий млин у сусідньому селі, знайти печеру, про яку мало хто знає. Чимало людей зазвичай не бачать у себе під носом чогось цікавого або красивого, а ми намагаємося довести, що в кожній дірі, в найменшому селі є щось цікаве, головне — з правильного ракурсу на нього дивитися, захотіти побачити або показати.

— Гасло вашого каналу — «Україна без косметики». Такою ви її й показуєте — без будь-яких прикрас. Але чи не здається вам, що ефект від вашої роботи зворотний до того, чого хочуть досягти тревел-блогери, які показують, що Україна — класна, й заманюють сюди туристів?

— Ми також розповідаємо про Україну, просто робимо це в іншому форматі. Я інколи це порівнюю з музикою. Тревел-блогери показують свої мандрівки у красивій, ванільній обгортці. Це як попмузика, яка всім приємна. Або як бездоганні фото в інстаграмі, на яких усі люди не мають зморшок та прищів. А нам набридла ця показуха, коли люди видають бажане за дійсне, а дійсне взагалі не показують. Ми всі з цим стикаємося. Наприклад, в інтернеті можна знайти багато фото Кам’янця-Подільського, де видно красиву фортецю і краєвиди. Ти дивишся на них і думаєш, що це прекрасне місто, нічим не гірше за Лондон чи Париж. Але приїжджаючи туди, людина бачить зруйнований асфальт, базар, старі жовті маршрутки, сміття. Та чомусь ми називаємо Кам’янець туристичною перлиною. Таких ахіллесових п’ят дуже багато, Україна ними вкрита. Ми хочемо, щоби їх ставало менше. Одного разу чоловік у мандрах сказав нам, що завдяки нашим відео Україна має «дехащанізуватися», тому що люди дивляться ролик і починають задумуватися над тим, що вони роблять не так, що можна змінити. Це й було нашою ціллю. Зокрема, ми постійно говоримо про гори сміття, які бачимо в експедиціях. Запитуємо глядачів, чому люди смітять, чому не прибирають за собою. Якщо хтось після цих відео перестане викидати пляшки в лісі — це вже буде успіхом і ми знатимемо, що не марно прожили своє життя.

Ми радіємо, коли люди пишуть нам, що знайшли місця з наших експедицій і вражені красою. Тобто люди подивилися фільми й захотіли поїхати нашими маршрутами, тому я не думаю, що ми досягаємо зворотного ефекту, ніж тревел-блогери, які намагаються привабити туристів в українські міста. Наші відео — як антиреклама, яка спрацьовує іноді краще, ніж рекламні ролики в гарній обгортці. Хоча були люди, які звинувачували нас, що ми працюємо на ФСБ Росії, тому що показуємо слабкі сторони України.

— Як створюються ваші відео? Чи довго працюєте над сценаріями, як готуєтеся до подорожей? Можливо, контактуєте з місцевими, домовляєтеся про зустрічі?

— Всі наші мандри — це експромт та імпровізація. Ми не пишемо сценаріїв, не домовляємося наперед із місцевими, покладаємося на випадок — що буде, те буде. Лише в Чорнобильську зону ми їхали за запрошенням туроператора, який збирав українських блогерів. А під час мандрівки Рівненщиною я шукав людей, які б допомогли нам переправитися через річку, й випадково натрапив на працівників заповідника. Виявилося, що вони дивляться наші відео, тому погодилися возити нас кілька днів на човні. Але зазвичай ми їздимо самі й склад експедиції на 100% складається з нашої компанії. Ми всі друзі, разом росли, слухали одну музику, мали спільні захоплення. Нових людей ми до себе не запрошуємо. У майбутньому плануємо залучати до мандрівок наших патронів — людей, які щомісяця фінансово підтримують наш проєкт, у разі якщо вони захочуть піти з нами в подорож. У такий спосіб ми хочемо їм віддячити. Люди, які хочуть вирушити з нами в експедицію, пишуть нам чи не щодня. Я ввічливо намагаюся їм відмовити, тому що розумію, що ми не можемо взяти всіх, бо доведеться водити екскурсії щодня і ми втратимо мікроклімат, атмосферу компанії. Можливо, і не втратимо, може, це буде класна людина, але я не можу дізнатися через інтернет, хто мені пише. Мені потрібно поспілкуватися з людиною до того, як вона піде з нами в експедицію. Я маю знати, чим людина дихає, чим цікавиться, чи здатна вона пройти 50–60 кілометрів із рюкзаком, чи має вона спорядження, чи зможе в разі потреби перепливти через річку. Умови в наших експедиціях нестандартні й не комфортабельні. Ми не їздимо на машинах, не ночуємо в готелях чи хостелах. Ми можемо їздити автостопом, електричками, ледь не в тамбурах потягів.

— Як обираєте місця для експедицій і плануєте маршрут?

Більшість місць, які ми відвідали, — це те, куди ми хотіли з’їздити багато років, що хотіли побачити. Ми багато куди їздили ще до того, як почали вести блог, тому я розумію, що є дуже класні місця, які ми не відзняли, й доведеться їхати туди ще раз, щоби показати їх глядачам. Зараз чимало локацій нам радять відвідати підписники каналу. Наприклад, локацію для останнього відео, яке ми опублікували, нам підказали глядачі.

— Я записую всі місця, які радять люди, гуглю щось про них, якщо вони мене цікавлять, складаю маршрути. У моєму блокноті десь 50 запланованих місць, можна їздити ще кілька років. Це як список фільмів, який ти складаєш, щоби подивитися протягом життя. Але з фільмами простіше — сів увечері, подивився, а експедицію треба запланувати, виділити щонайменше два дні, що через роботу не завжди можливо. Ми маємо різні професії та роботи, й тому не завжди можемо однаково багато часу приділяти нашому каналу. Щоби вивести його на новий рівень, я звільнився з роботи й намагаюся займатися лише «Хащами».

Коли ми вже обрали місце для експедиції, я планую, скільки кілометрів ми пройдемо за два дні, прокладаю маршрут, читаю інформацію про ті села, повз які ми проходитимемо. Для мене найважливіше, щоби всі ці місця були непопсовими і з несподіванками — покинутими будинками, хатами, пам’ятниками. Люблю, коли в подорожах ми зустрічаємо перехожих — бабцю, яка може заспівати нам старовинну пісню, чи дідуся, який порпається на городі. Ці зустрічі стають найліричнішими моментами наших фільмів.

— На вашому каналі зараз — понад 70 тисяч підписників, чимало як для україномовного каналу. Чи просували ви свій проєкт? Як вдалося досягнути таких показників?

— Над фільмами ми працюємо самі — знімаємо, монтуємо. Ми аматори, не маємо режисерської чи операторської освіти, тому зараз хотіли б запросити до себе ще одну людину, яка горіла б нашою ідеєю, цікавилася історією і вміла тримати в руках камеру. Так само ми не займалися просуванням нашого каналу. Я не читав книжки «Як стати блогером», не вивчав статті про те, як правильно просувати свій контент у мережі. Чому нам удалося здобути велику аудиторію? Не знаю, доля наша така. Можливо, це через те, що ми робимо все щиро, знімаємо те, що нас болить, — глядач це відчуває. Майже все, що я бачу в українському ютубі, мені не подобається. Я дивлюся й відчуваю, що автори блогів копіюють контент від інших блогерів — зі США чи Росії. Також відчувається, що багато блогерів усе роблять для того, щоби їх дивилися. Мої перші ролики були непрофесійні, але я робив їх не заради переглядів, а заради того, щоби закарбувати вигляд свого райцентру для історії. Я знімав і наговорював на камеру щось для себе, я навіть не думав, що це хтось буде дивитися. Але моє відео без монтажу набрало тисячі переглядів. Люди відчули нашу щирість. Потім ми почали вдосконалюватися, бо розуміли, що нас дивляться.

— Як плануєте розвивати проєкт далі й що вам для цього потрібно в першу чергу?

— Щоби далі розвиватися, нам потрібно, щоб усі члени нашої команди не мали іншої роботи. Тут усе впирається у гроші. Щоби троє людей не працювали, а лише займалися проєктом, потрібно, щоб вони мали зарплату в «Хащах», а це поки що неможливо. Зараз, завдяки підписникам на патреоні, дохід «Хащів» може сягати 20–22 тисячі гривень на місяць. Це вже дуже багато, як на мене. Але цього не вистачить на зарплату трьом людям і на забезпечення експедиції. Мандрівка переважно обходиться у 8-9 тисяч, а якщо їхати далеко — ще дорожче. Також потрібно обслуговувати техніку, купувати флешки, платити за сервер… Що краща техніка, то більші витрати. Тобто для того, щоби зростала якість наших відео, потрібно витрачати гроші. Зараз усе тримається на наших підписниках, які віддячують нам за те, що ми робимо. Класно, що є підтримка, бо до цього ми вкладали в усі експедиції свої гроші. Крім цього, в нас з’явилися партнери. Наприклад, магазин Gorgany, який захотів нам допомагати й подарував намет, спальник, кілька кофт.

Також ми хотіли б учитися, здобути профільну освіту — режисерську, операторську. Я би хотів знімати великі документальні фільми, працювати над ними по пів року, мати змогу глибоко досліджувати місцевість, бо за короткі експедиції ми не встигаємо дослідити все ретельно й часто глядачі пишуть нам, що ми чогось не показали, на щось не звернули увагу. Але ж ми просто не встигаємо охопити всього за кілька днів.

— Чи є мандрівки, які чимось вразили вас найбільше? Можливо, не виправдали або, навпаки, перевершили ваші очікування?

— Мені запам’яталася перша мандрівка Чернігівщиною. Для нас, подолян, усе було в новинку, ми вперше були на Сіверщині. Соснові ліси, дивовижна рівнина, дерев’яна архітектура, білі гриби… Зараз я багато подорожую по півночі і звик до дерев’яних будинків, а тоді вони мене вражали. Ми очікували, що люди там спілкуватимуться суржиком, але виявилося, що більшість із них — російськомовні, що нас трохи засмутило, але потім цей негатив розвіявся завдяки їхній гостинності. А ще погода була бездоганна, сонячна. Дуже гарний маршрут. А від подорожі в Холодний Яр у мене, навпаки, була ледь не депресія. Начитавшись про ті героїчні місця, ми очікували побачити там патріотів, героїв, які пам’ятають, що там точилася національно-визвольна боротьба. Приїхавши туди, ми побачили розруху, сміття й людей, які мріють про повернення Радянського Союзу. Думаю, в Холодний Яр треба обов’язково поїхати ще раз, коли буде краща погода. Навіть від цього багато залежить.

Куди триматимете шлях далі? Чи запланували нові подорожі?

Ми б хотіли менше подорожувати Хмельниччиною, до якої нам найпростіше дістатися, й розширити географію — поїхати на Полтавщину, Львівщину, Закарпаття, Запоріжжя, Донбас, Слобожанщину. Але туди ми не встигнемо поїхати за вихідні, тому витримуємо паузу і взимку, сподіваюся, вдасться взяти мінівідпустку й поїхати щось відзняти на схід. Зараз у нас багато відзнятого матеріалу, над яким потрібно працювати. Хоча інколи рішення про поїздку виявляються спонтанними. Буває, я побачу якусь локацію в мережі — і все, дзвоню хлопцям і кажу, що їдемо.