“Соціальне дистанціювання тут почали практикувати задовго до пандемії”. Як Нью-Йорк пережив пандемію

Нью-Йорк — це місто з непроговореними, але чіткими правилами поведінки. Попри легкість, завести розмову прямо на вулиці не так уже і просто. Соціальне дистанціювання тут почали практикувати задовго до пандемії. Тут на вулиці тобі можуть зробити комплімент щодо одягу, взуття чи зачіски або ж кинути у тебе шматком їжі.

Побачення тут теж відбуваються напрочуд швидко, одного вистачить, щоб вирішити не зустрічатись далі та не марнувати свій час. Мої особисті кордони якось порушила безхатько, яка, вирвавши навушники з моїх вух, наказала слухати її. Зі мною це сталось уперше, навіть мої друзі не стикалися з таким агресивним вторгненням. Та й я не знаю, що мене обурило більше: те, що вона наважилась на цей вчинок, чи те, що це відбулося після пандемії — коли навіть такі прості жести, як вітання, є обмеженими та обережними.

Наступного разу чужий приватний простір вже порушила я, коли їхала у метро з купленими на барахолці вініловими платівками. Тримаючи їх у руках, я сіла навпроти хлопця, який слухав музику у навушниках. Через деякий час він їх зняв та почав запитувати мене про War, Chaka Khan та Eurythmics. Ми вийшли на одній зупинці та розійшлися у різні боки, так і не закінчивши розмови.

Олівія Ленґ назвала Нью-Йорк одиноким містом, або містом самотності. Це майже оксюморон, але дійсно у мегаполісі з населенням більше 8 млн осіб (з урахуванням агломерації — 20,63 млн) відчуття самотності часто настільки їдуче, що здається, з цього неможливо вибратись. Скажімо, нещодавно мене запитала моя колега з Бразилії, молода та талановита антропологиня, чи звикла я до Нью-Йорка. Обговорюючи всі переваги й недоліки, вона зауважила, що, попри можливості та принади мегаполіса, вона щовечора дивиться HBO, а не кличе когось на прогулянку.

У нашій WhatsApp-групі близько 300 молодих і активних людей, які прагнуть розвитку та зацікавлені у спілкуванні. Вони регулярно відписують одне одному на повідомлення. Та попри це вона відчуває себе самотньою, адже жоден віртуальний нетворкінг не замінить реальної дружби.

Ленґ написала книгу у 2016 році та була номінована на кілька престижних премій. У її фокусі переважно бентежні сімдесяті й розкуті дев'яності. Час, який зараз згадують з обережною ностальгією, адже, окрім творчого розквіту, він позначений соціальною тривогою, економічною нестабільністю, дискримінацією та боротьбою проти неї, а також епідемією ВІЛ/СНІДу, інформацію про яку центральні медіа довгий час замовчували. Якби Ленґ не видала книжку тоді, а затримала друк на кілька років, то, безперечно, присвятила б один із розділів пандемії СOVID-19. Адже як пережити самотність, перебуваючи на самоізоляції; як пережити самотність, коли що п'ять хвилин повз тебе проїжджає швидка; як пережити самотність, коли навіть у кав'ярні побудували спеціальні кабінки, які відмежовують твій простір від загального? Як пережити самотність у місті, повному людей, яких твоя доля аж ніяк не обходить?

Для Нью-Йорка минулий рік був, без перебільшення, важким, адже, окрім вірусу, місто стикнулось із відчуженням і самотністю, які за звичайних обставин вдавалося ігнорувати. Однак цього разу не всі змогли з цим впоратися. Про цей фактор говорить Спайк Лі у своєму новому документальному фільмі "9/11→ 2021½", прем'єра якого відбулася на HBO, а допрем'єрний показ за кілька днів до того відбувся у рамках Rooftop films — серії кінопоказів, що проходять у громадських місцях по всьому Нью-Йорку та покликані підтримати кіноіндустрію в умовах, коли можливість відвідувати кінотеатр є обмеженою.

Спайк Лі є відданим мешканцем Брукліну. Для свого фільму він взяв інтерв'ю у більше ніж 200 людей: у керівників міста, у лікарів, у молодої дівчини, що працювала у морзі, у музикантів, творчих діячів, у тих, хто переміг хворобу, і тих, хто втратив через неї близьких. Показуючи порожнє місто, яке раніше навіть уночі ніколи не засинало, Спайк Лі вибудовує аргументи на користь захисту від вірусу та необхідності берегти себе та піклуватись про своє оточення, говорить про силу людей, які акумулювали свої сили на допомогу одне одному.

До речі, ще тоді на початку пандемії, коли у Нью-Йорку не вистачало масок та засобів захисту, стипендіатка музею Гугенхайма 2021 року, американська художниця українського походження Люба Дрозд майже цілодобово виготовляла на 3D-принтері захисні маски для лікарів — загалом близько 200. Видання The New York Post писало про неї як про героїню дня, а лікарі надсилали вдячні повідомлення.

Відвідати всі ці публічні заходи неможливо, якщо людина не має свідоцтва про вакцинацію. Щоправда, на відміну від України, де з самого початку перебіг вакцинації був ускладнений, у США, а зокрема у Нью-Йорку, ці процеси відбувались більш продумано. Уже на початку весни 2021 року будь-яка людина мала змогу обрати вакцину та місце щеплення. Наприклад, під "дельфіном", серед експонатів першого поверху Національного музею природничої історії. Саме там, де за Адамом Сендлером бігали динозаври та корінні народи Америки. Той факт, що навіть музеї й бібліотеки перебирають на себе функції пунктів вакцинації, не може не вражати і, безперечно, свідчить про невідворотність та історичність змін.

Щоліта Патті Сміт влаштовувала безкоштовний концерт у Центральному парку. Окрім літа 2020. Цього року концерт відбувся через те, що люди почали одягати маски та вакцинуватися. Увесь виступ культової співачки було побудовано на довірі та турботі. Вона говорила про необхідність піклування одне про одного, про свідомість та обережність зі своїм здоров'ям. Патті Сміт — та людина, якій можна довіряти у цьому питанні. За життя вона втратила не одного друга через складні хвороби.

У фільмі Спайка Лі так само велика увага приділяється солідарності. І пандемія дійсно зробила це питання напрочуд болючим. Нью-Йорк — один із найкращих прикладів міст, де відчувається злагодженість спільнот, які готові підтримати одне одного у важкі моменти. Однак не тільки. З початком пандемії багато людей втратили роботу, через що місцева влада запровадила соціальну допомогу для вразливих груп. Такою вразливою групою виявилися митці. Крім фінансової допомоги, декого підтримали й орендарі, знизивши вартість ренти як за житло, так і за майстерню. Скажімо, одна з місцевих філантропок віддала приміщення у Чайна-тауні під майстерні, запросивши туди митців за доволі символічну плату. Вона не вимагала від них ані робіт, ані підтвердження своєї важливості як авторів.

Я приїхала у місто у травні, коли Нью-Йорк поступово повертався до звичного уявлення про нормальність. Університети ще не працювали, бібліотеки вибірково відчиняли двері, більшість галерей і музеїв працювали за призначенням. У магазинах не можна було приміряти одяг чи перевірити колір помади. У продуктовому супермаркеті "Трейдер Джо" стояли черги на кілька блоків, адже у приміщенні не могло знаходитись багато людей (відстань — 6 футів).

Одночасно відчувалося прагнення до повернення соціального життя, вихору подій та звичного динамічного руху, коли саме місто втручається у твоє повсякдення й керує діями та пересуванням. Натомість все ще бродила бентега щодо повернення вірусу. Цей стан позначився на культурних закладах, які й досі не можуть дозволити собі приймати усіх бажаючих, та й кількість бажаючих значно скоротилась. Не всі галереї змогли пережити кризу.

Одна з тих, що пережили, — галерея Interstate Project у Вільямсбурзі, щоправда вона закрилася майже одразу після свого відкриття. На початку заснування галереї її власники домовились між собою, що закриють простір після 10 років його існування. Дев'ятий та десятий роки прийшли на час пандемії. Останньою виставкою стала персоналка Мінді Роуз Шварц. Зібравши на своїй сторінці в інстаграмі 11 тис. підписників, галерея подякувала за ці прекрасні 10 років та попрощалася з аудиторією, над створенням якої так довго працювала.

Інший приклад — галерея Always Fresh, яку співзаснувала нью-йоркська художниця українського походження Ліка Волкова у колишній нью-йоркській піцерії у Нижньому Іст-Сайді. Піцерія не могла існувати під час карантину, а після повернення міста до життя її власник вирішив залишити старий бізнес, віддавши простір для мистецтва. Галерея Always Fresh — яскравий приклад невеликого artist-run-простору, покликаного розвивати місцеві спільноти. За цей час у ній відбулось кілька виставок за участі emerging artists - молодих авторів, які встигли заявити про себе у мистецькому середовищі. Серед них — українські Open Group та Бетті Ройтбурд.

Та пандемія стала викликом не лише для маленьких галерей та просторів. Криза великих інституцій за цей час значно посилилась. На це є багато причин. Одна з них пов'язана з тим, що конкурентний нью-йоркський мистецький простір переповнений художниками. Обирати кращих з найкращих стає дедалі важче. Та й головне — найцікавіше у мистецькому полі часто відбувається поза межами інституцій, більшою мірою у невеликих просторах та спільноті. Саме тут митці відчувають себе більш розкуто і творчо.

Власне — вдома, у своєму середовищі. Та й що у сьогоднішніх реаліях може дати зашкарублий музей? Щоб показати свої роботи, авторам не потрібен білий куб, а щоб почути критику, не варто чекати статті у Frieze чи Hyperallergic, адже критика прийде через соціальні мережі до самих авторів, навпростець. Навпаки, це музеї та журнали зацікавлені у тому, щоб привести молодих успішних авторів та їхні аудиторії до себе. Очевидно, такою ціллю було створення програми Warm Up! від MoMA P1, що запросили нью-йоркських актуальних художників, серед яких були неперевершені club eat.

Цей дует — один із найяскравіших на сучасній мапі міста, їхні музичні перформанси буквально розривають публіку. Натомість на останній партнерській події вони замість своїх треків поставили новий альбом Каньє Веста "Донда". Та не варто думати, що публіка сильно засмутилась або хоча б зрозуміла, що відбулось. Це ніби гра у піддавки, де митці зголошуються на умови галереї, але галерея закриває очі на те, що зрештою отримує. Нічне та низове андеграундне життя продовжує формувати й впливати на культуру. Як і тоді, в сімдесяті, вісімдесяті чи дев'яності. Коли у невеликому гаражі без опалення було тепліше, ніж у готелі на 31-й вулиці, між Парк-авеню та Ленсингтон. Ці ініціативи, життя спільнот є своєрідними стратегіями спротиву цій токсичній самотності. Адже, як казав один із героїв фільмів Олексія Балабанова, головне в житті — знайти своїх та заспокоїтись.

Читати також: “Радикально інше суспільство”: Що потрібно знати про виставку українського мистецтва у Нью-Йорку