«Наша місія — вирівняти нерівність і зробити захисниць видимими»

Ярослава Никоненко, Олеся Бакланова, Катерина Носкова, Яна Червона, Ірина Шевченко, Сабіна Галицька, Наталя Хоружа, Клавдія Ситник — жінки, які загинули за Україну в російсько-українській війні. Кожна з них зробила свій вибір і мала свою мотивацію до участі в бойових діях. Однак про участь жінок у війні часто забувають, знімаючи чисельні фільми й пишучи книжки про хоробрих чоловіків; жінок у цьому контексті згадують як «берегинь домашнього затишку», які чекають на сміливців удома. Насправді ж жінки стають із чоловіками пліч-о-пліч і йдуть на війну як снайперки, артилеристки, розвідниці, й так само, як і чоловіки, гинуть у бою. Розповісти їхні історії взялася знімальна група організації «Жіночий ветеранський рух» за підтримки Українського інституту національної пам’яті. MediaSapiens розповідає, як, навіщо і для кого створили цей проєкт.

Керівниця проєкту, учасниця громадської організації «Жіночий ветеранський рух» Катерина Приймак розповідає, що ідея створити відеопроєкт, присвячений жінкам, які загинули на фронті, з’явилася у членкинь організації Олени Герасимюк та Ані Косінової під час висадки яблуневої Алеї пам’яті у Краматорську в межах безстрокової акції «Мамо, не плач, я повернусь весною». «Оленка та Аня запропонували знімати відео про жінок, які загинули, щоб і в такий спосіб вшанувати їхню пам’ять, а також розповісти світу їхні історії, — розповідає Катерина Приймак. — Я сказала дівчатам, що це класна ідея, й вони вирішили прописати концепцію відеороликів. Пізніше ми її допрацювали, запропонували цей проєкт Інституту національної пам’яті, і отримали підтримку. Якраз у той час Інститут очолив мій викладач Антон Дробович. Ми поспілкувалися, розповіли йому про свою ідею. Пам’ятаю, як Антон Едуардович запитав, чи вміємо ми взагалі працювати з відео. Ми показали йому свої попередні роботи для “Жіночого ветеранського руху”, й він допоміг нам. Інститут нацпам’яті знайшов невелику суму для зйомки проєкту». Катерина додає, що команда проєкту — однодумці, яким важливо розповісти історії жінок, загиблих за Україну, тому вони готові були працювати за невеликі гонорари. «Однак у процесі зйомок виникають витрати, які потрібно покривати. Та й коли людина працює за гроші, вона дещо відповідальніше ставиться до роботи», — каже Катерина Приймак.

Перед запуском проєкту Катерина вважала, що оскільки в роликах розповідають історії ветеранок, їх буде цікаво дивитися насамперед жінкам. Однак, як свідчить статистика, проєкт однаково популярний як серед жіночої, так і серед чоловічої аудиторій. «Гадаю, неправильно казати, що в нашого проєкту є цільова аудиторія. Він стосується війни, героїв, ушанування їхньої пам’яті, тому ці ролики для всіх. Для родин загиблих, для школярів, студентів, для тих, хто втомився від війни, — розповідає Катерина. — Нам би дуже хотілося, щоби відеоролики проглянула й ця категорія людей, але нам, на жаль, не завжди просто до них достукатися, адже на сторінки, на яких ми публікуємо відео, підписані люди, які так чи інакше цікавляться тим, що відбувається в Україні, вболівають за наших воїнів». За словами Катерини Приймак, основна мета проєкту — зробити видимою жіночу історію. «Ми хочемо, щоби про існування дівчат, які сміливо боронять нашу країну, дізнавалося все більше людей, — розповідає Катерина. — Наприклад, хочеться, щоби всі знали про героїню Олесю Бакланову. Навіть я, коли чула її історію, була шокована. Я закриваю очі, бачу її обличчя — лице дитини зі щирим, ясним поглядом, яка мала в серці потяг іти і захищати свою країну. Шкода, що життя цієї молодої дівчини тривало так мало, але я впевнена, що вона була щаслива у війську. Про це мають знати й інші».

«Війна триває, і геройки досі вмирають на фронті»

Комунікаційниця «Жіночого ветеранського руху» Юлія Кирилова розповідає, що відео, відзняті в першому сезоні проєкту у співпраці із ГО «ЕдКемп Україна», вдалося показати освітянам, зокрема в Києві та Київській області. «Також ветеранки ходили в школи у своїх містах і показували там ці відеоролики. Ми спілкувалися з учнями про те, що таке гідність. Дивилися ролики про дівчат, як вони робили свій вибір піти на війну, ким вони стали, що вони обрали бути там, в тому місці і в той час, і захищати свою країну. Ми показували відео школярам і дуже багато людей проникалися ними і казали мені, що лише за один короткий урок їхнє життя й світогляд змінилися. Також ми влаштовували перегляди для студентів, зокрема й у військових вишах», — каже Юлія Кирилова. Відеопроєкт «Жіночого ветеранського руху» також показували на регіональних телеканалах. «Якщо дівчина з Полтави, телеканали Полтавщини з радістю беруть ролики до показу, якщо з Херсона — херсонські канали можуть взяти. Натомість великі телеканали не транслюватимуть наш проєкт, адже вони не показують в ефірі відео не власного виробництва, та й це не короткий соціальний ролик, а майже повноцінна програма, — розповідає Юлія Кирилова. — Зараз ми домовляємося з каналами Луганщини і Донеччини. Я сподіваюся, вони покажуть історію Олесі Бакланової своїм глядачам, адже вона їхня землячка».

За словами Катерини Приймак, п’ять відео першого сезону в сумі набрали близько 700 тисяч переглядів. «Для україномовного продукту на таку тему це досить хороші цифри, а для молодої організації — взагалі дуже класні показники, ми їм радіємо, — каже вона. — Це розділення на сезони умовне, тому що у другому сезоні відеоролики матимуть ту ж структуру, що і в першому. Ми просто не встигли торік розповісти всі історії. І найстрашніше, що війна триває, і героїні досі вмирають на фронті. Наприклад, Клавдія Ситник, про яку ми зараз знімаємо, загинула взимку 2020 року, коли перший сезон уже вийшов. Ми знаємо, що може статися різне, ніхто не застрахований від того, що нам доведеться знімати нові й нові історії проєкту. Проте поки що ми покажемо вісім історій жінок, які загинули в бою й мали велику звитягу».

Катерина додає, що розповідати історії ветеранок емоційно непросто, однак зупинятися команда «Жіночого ветеранського руху» не збирається. «Наша режисерка Альона Ніколіна час від часу каже, що вона більше не може і не хоче це робити. Щоразу каже, що це востаннє. Вона пропускає кожну історію крізь себе, коли працює над монтажем, десятки разів слухає розповіді рідних і побратимів чи посестер загиблої, — розповідає Катерина Приймак. — Навіть коли ти переглядаєш відео не вперше, воно не втрачає сенсу, ти щоразу плачеш, відчуваєш це горе, яке пережили рідні загиблої, пропускаєш його крізь себе під час кожного перегляду. Режисерка втомлюється, але минає час і вона знову береться до роботи, тому що розуміє, що це важливо. Люди живі, поки ми про них пам’ятаємо».

«Ми маємо право на те, щоби про наших посестер пам’ятали»

Катерина каже, що найважче емоційно їй було під час зйомки інтерв’ю з дітьми Яни Червоної, коли її доня співала гімн. «Це розірвало мене на шматки. Яна була учасницею нашого руху, я не була з нею знайома — не встигла. Коли вона загинула, наші дівчата довго не могли оговтатися, і фільм про неї — це додаткова відповідальність, — розповідає Катерина Приймак. — Кожна історія, в якій лишилися діти, пробуджує в мені ненависть до ворога. У Яни лишилося двоє дітей. В них чудовий батько, вони не самотні, проте маму їм не замінить ніхто.

А ще мене вразила історія Олесі, якій було 19, коли вона загинула. Свої 21 я зустріла під палаючим Будинком профспілок, 22 — на війні. Навколо було так багато молодих, траплялося, що на війну тікали неповнолітні, приховуючи свій вік. Ніби нічого вражаючого в такій молодості не має бути, але Олеся допомагала фронту з чотирнадцяти років, і чекала часу, щоби підписати контракт. І вона зробила це, як тільки їй виповнилося вісімнадцять. Вона вразила своїм професіоналізмом, цілеспрямованістю у меті стати військовою».

Майже всі історії загиблих дівчат є у вільному доступі, тому завдання творчинь і творців проєкту — зібрати їх докупи, знайти людей, які їх знали й готові розповідати, якими були ці люди, у що вірили, що любили. «Багато про кого з наших героїнь писали статті і знімали сюжети за життя. І про Яну Червону, і про Ірину Шевченко. Коли є відео, на яких чути, як спілкуються героїні, — це круто, бо дає змогу глядачам краще зрозуміти, якою була людина, подивитися на її харизму, — розповідає Катерина. — Коли ми готуємося до зйомки, я шукаю контакти людей, які спілкувалися з цими дівчатами, контакти їхніх родичів. Зазвичай усі охоче погоджуються на інтерв’ю. Лише мама Олесі Бакланової так і не приїхала на зйомку, хоч ми планували зняти відео про її доньку ще торік — у першому сезоні. Цього року вона також не приїхала, тому випуск вийшов без її коментарів. Я не розуміла, чому так відбувається, і навіть трохи ображалася, але потім зрозуміла, що вона ще не до кінця пережила своє горе і не готова говорити про звитяги своєї доньки. Вона має право на це. А ми маємо право на те, щоби про наших посестер пам’ятали. Я сподіваюся, що вона прогляне фільм, коли в неї будуть на це сили».

Катерина додає, що концепцію відео вони продумують разом із режисеркою й у кожному випуску намагаються дати відповіді на питання, чому ці жінки пішли на війну, пояснити їхню мотивацію. Хтось їхав на фронт, щоб захистити власну дитину, хтось — щоб рятувати людей від поранень.

На думку Юлії Кирилової, є безліч меморіальних фільмів про чоловіків-героїв, які боронять Україну, натомість у такому контексті рідко згадують про жінок, які також воюють на рівні із чоловіками. «Своїм проєктом ми хочемо зробити жінок більш видимими, і показати їхню роль і участь у війні. Жінки — не лише швачки і кухарки, а й бійчині, снайперки, артилеристки, які так само захищали свою державу, рятували поранених, — каже Юлія. — Але навіть коли поминають військових, часто кажуть “пом’янемо наших захисників, наших хлопців”, і не згадують про захисниць. Наша місія — вирівняти цю несправедливість».

«Не страшно, що вона дівчинка»

Катя Приймак каже, що їхній проєкт допомагає руйнувати стереотипи. «Наприклад, я часто зустрічаю коментарі, в яких дорослі чоловіки пишуть, мовляв, не страшно, що вона дівчинка, вона все одно герой. І я навіть вдячна їм за те, що вони це пишуть. Тому що ми не можемо вкласти всім людям в голову якісь феміністичні цінності, однак завдяки нашим історіям люди поступово приймають те, що дівчата можуть бути не лише слабкими. Приймають, що дівчата йдуть на війну і захищають власну землю, — каже Катерина. — Також, буває, нам висловлюють претензії, що люди в інтерв’ю спілкуються російською. Ми просимо людину говорити тією мовою, якою їй зручно. До нас приїжджають справжні військові, ветерани, захисники. І якщо людина ще не перейшла на українську мову, але захищає нашу землю, хіба її можна за це соромити? Але знаходяться люди, які пишуть, що спілкуватися російською — неприпустимо. Хоч ми й пояснюємо, що люди, які загинули за Україну, теж могли говорити російською».

У відеороликах проєкту «Жінки, які загинули за Україну» його творці й творчині торкаються й теми нерівності в армії. «Ми готуємо ролик, у якому людям розкажуть, як жінки в армії займали бойову посаду, але офіційно їх влаштовували як швачок, прачок тощо, — розповідає Катерина Приймак. — У наші відео ми завжди вкладаємо меседжі, які стосуються рівності, однакових умов служби для чоловіків і жінок».

Фото: Hromadske