Брехня та перекручення у статті Медведєва: Бандера, офшори й ані слова про Донбас

Колишній російський президент і прем’єр, а тепер усього лише заступник голови Ради безпеки Росії Дмитро Медведєв написав статтю в газету «КоммерсантЪ» під заголовком «Почему бессмысленны контакты с нынешним украинским руководством». Підзаголовок «пять коротких полемических тезисов» абсурдний, оскільки Медведєв ні з ким не полемізує, а лише вірнопіддано повторює тези свого лідера. «КоммерсантЪ» в Україні не заблокований, тому статтю можуть прочитати українські користувачі мережі. Як і стаття Путіна «про Україну», яку «Детектор медіа» вже досить докладно аналізував, матеріал Медведєва спрямований передусім на внутрішню, російську аудиторію, підготовлену тамтешньою пропагандою. Про це свідчить зокрема лексика на зразок «ублюдочный» і «дебильный» — такий стиль звичний для аудиторії Скабеєвої та Азарьонка. Однак деякі тези можуть зрикошетити в Україну — тому варто розібрати основні фейки та маніпуляції цього матеріалу.

Євреї і СС. Починаючи з натяку на «определённые этнические корни» Володимира Зеленського, Медведєв стверджує, що той зі страху перед «майданом» «начал истово служить наиболее оголтелым националистическим силам Украины». І проводить паралель: мовляв, це «напоминает безумную ситуацию, когда представители еврейской интеллигенции в нацистской Германии по идейным причинам попросились бы на службу в СС». Ця маніпуляція не випадкова, адже матеріал вийшов у дні річниці трагедії Бабиного Яру, коли медіапростір сповнений згадок про Голокост. Зауважмо, що це — частина умоглядної конструкції: Медведєв робить припущення, як почувається президент України, виходячи з того, що той «зрадив» свою мовну та національну самоідентифікацію, яка — як випливає з підтексту — є російською/єврейською. Свої методи проникнення в душу Зеленського з метою встановлення його уявлень про себе Медведєв не розкриває.

Закон про корінні народи. Вже на початку матеріалу Медведєв згадує про караїмів, які, скоріш за все, не дуже відомі в Росії (за статистикою їх там лише дві сотні). Невдовзі стає зрозумілим, до чого це: мовляв, Зеленський «должен бесконечно маневрировать между различными силами: радикальными националистами (“нациками", как их принято там называть), мусульманской частью населения, прежде всего татарами, умеренными аполитичными украинцами и русскими, представителями других этносов,— чтобы ему не сломали шею. Именно поэтому и появляются ублюдочные документы типа “закона” о коренных народах Украины». Не будемо чіплятися до дрібниць на зразок вигаданих автором тексту «нациків», або «татар» (які зовсім не те саме, що кримські татари) — логічна конструкція Медведєва має сенс лише в контексті російської пропаганди, яка демонізувала український закон «Про корінні народи». «Детектор медіа» аналізував фейки та перекручення, пов’язані з цим законом. Якщо коротко, то Росія та її союзники в Україні образились, бо в законі серед корінних народів не згадані росіяни. Але корінні народи — це ті, що сформувались на території України (в цьому випадку — в Криму) й не мають своєї державності. Що ж, можливо, росіяни тепер ідентифікують себе саме так…

Бандера і Шухевич. Медведєв стверджує, що Зеленський молиться «о блаженной памяти террористов и юдофобов Бандеры и Шухевича, последователями которых называет себя сегодня значительная часть политэлиты Украины», і знов застосовує тригери «нацизму» та «антисемітизму»: «скорбный календарь бандеровцев и полицаев того периода: лето 1941 года, когда после взятия частями немецкой армии города Львова в двух самых крупных еврейских погромах погибло около 6 тыс. человек. Это уничтожение русских, украинцев, евреев, поляков в Яновой Долине, Подкамне. Это Белая Церковь, Бабий Яр и Волынская резня». Російські «Бандера» і «Шухевич» мають настільки ж мало спільного з реальними історичними діячами, як російське пропагандистське уявлення про український націоналізм — із реальними подіями минулого й сьогодення. Задля переконливості автор ілюструє свої твердження сканами чотирьох жовтих аркушів з архіву Міністерства оборони Росії. Отриманих вочевидь «по блату», бо архіви в Росії, на відміну від України, закриті. Достовірність документів та їхній реальний стосунок до дій справжніх українських націоналістів можна було б поставити під сумнів, але кому яка різниця — свою роль пожовклих від часу кривавих свідчень вони виконують.

Зеленський боїться. Це безапеляційне твердження, взяте з невідомих джерел, повторюється в першій частині тексту рефреном: «боится и не любит этих людей, но вынужден проповедовать их идеологемы, защищать отвратительные ему взгляды», щоб сказати те, чого не може сказати офіційна російська дипломатія: зустрічі з Зеленським не буде, бо в ній, мовляв, немає сенсу.

Зовнішнє управління Україною. Знову ж таки, безапеляційно констатуючи, що Україна перебуває під зовнішнім управлінням, російський політик порівнює цю ситуацію з тим, як СРСР керував країнами соцтабору — і порівняння це на користь СРСР. «СССР давал достаточный простор в формировании внутренней политики своим геополитическим союзникам, понимая, что иначе это может закончиться трагическими событиями типа венгерских выступлений в 1956 году или Пражской весны 1968 года», — пише Медведєв. Щоб не побачити, що логіка цього твердження перевернута з ніг на голову (не угорські виступи чи Празька весна, а російська/радянська збройна агресія у відповідь на них були трагічними подіями), треба знати історію лише з кремлівських підручників. Прикметно, що своє міркування про нестійкість співпраці України і Заходу та відсутність реальної зацікавленості Заходу в Україні Медведєв завершує тезою, яка дослівно копіює українську риторику щодо донецьких і луганських сепаратистів: «А нам с вассалами дело иметь бессмысленно. Дела нужно вести с сюзереном».

Офшори. Російські медіа ігнорують згадки про російських високопосадовців у контексті Pandora Papers, тому про офшори Путіна тамтешня публіка не знає. Тому Медведєв може спокійно, не побоюючись паралелей із російськими реаліями, написати про українське керівництво: «слабые люди, которые стремятся только к тому, чтобы набить свои карманы. Причем желательно, на всякий случай, сохранив деньги в заграничном офшоре». Нагадаємо, тільки палац Путіна на Кавказі коштує 1,35 мільярда доларів. А в історії про Зеленського і його офшори йдеться про якісь 40 мільйонів і пару квартир у Лондоні.

Торгівля з Росією. Українські проросійські політики та медійники присвячують години ефірів доведенню, що Україні потрібна торгівля з Росією. З їхніх слів випливає, що Москва чекає на Україну з розкритими обіймами. Натомість Медведєв використовує готовність частини українців торгувати з Росією як свідчення непослідовності та зажерливості нашої країни: «когда речь идет о получении прибыли, ненависть к России и стремление в ЕС и НАТО уступают место корыстным мотивам, когда москаль с деньгами — хоть и враг, но его деньги важнее вражды».

Кримська платформа. У статті Медведєва немає згадки про Донбас і «громадянську війну», хоча побіжно згадані Мінські угоди та «нормандський формат». Такий розлогий і насичений епітетами нищівний діагноз українській владі — й жоднісіньких згадок про її «війну проти власного народу», звичних для риторики російських політиків і медіа. Дивно, чи не так? Аж під кінець Медведєва прориває — він згадує про «организацию дебильных “Крымских платформ”, созданных для оболванивания населения страны и подкачки своих мускулов перед выборами». Організаторів «Кримської платформи» можна привітати з іще одним свідченням ефективності цього проєкту — російській владі він вочевидь дошкулив.

Що хотів сказати автор цим публіцистичним на межі істерики висловлюванням, окрім повторення російських пропагандистських штампів та підкріплення псевдоісторичних уявлень російського суспільства на зразок «гуманного партнерства» СРСР із країнами соцтабору? Моє неозброєне й непрофесійне око бачить у цьому тексті розлогий парафраз багато разів повтореного меседжа Кремля: «хочете переговорів — виносьте за дужки Крим».

І коли вже Дмитро Медведєв почав свій текст із перекрученого українського прислів’я «Коза с вовком тягалася, тiльки шкура вiд козi зосталася», то відповімо йому коректно сформульованим українським фразеологізмом: дулю вам із маком, а не Крим за дужки.