"В українському кінематографі ми багато чого робимо навпомацки", – Наріман Алієв

Про героя:

Наріман Алієв – режисер, сценарист, член Української та Європейської кіноакадемій. Світова прем’єра його повнометражного дебюту, стрічки "Додому", відбулася в рамках секції "Особливий погляд" 72-го Каннського кінофестивалю – кримськотатарська мова тоді вперше пролунала в рамках фестивалю на Лазуровому березі. Фільм здобув Гран-прі Одеського міжнародного кінофестивалю й премію Української кіноакадемії "Золота дзиґа" за найкращу режисуру, та був обраний у якості національного кандидата на премію "Оскар" від України у 2019 році. 

Перший повнометражний фільм 26-річного режисера став справжньою подією українського кіно, адже підняв тему анексії Криму та долі кримськотатарського народу в реаліях російсько-української війни. "Додому" входить до ТОП 100. Рейтингу найкращих фільмів в історії українського кіно.

Наразі Наріман Алієв готується знімати нову стрічку "ORTALAN". Написання сценарію було підтримано Українським культурним фондом. А проєкт майбутнього фільму посів друге місце у категорії авторських фільмів Сімнадцятого конкурсного відбору Державної агенції з питань кінематографії.

У межах спецпроєкту "Про кіно без меж"Наріман Алієв розповів про кіноосвіту, зйомки дебютного фільму, свій новий фільм та перспективи вітчизняного кіно. 

Нарімане, ви є представником нового покоління українських кінорежисерів. На момент отримання вищої освіти з режисури, ви вже мали в доробку кілька короткометражок, які принесли вам перше визнання. Коли розпочалась ваша активна режисерська діяльність?

Знімати короткометражні роботи я почав, навчаючись в університеті, й відтоді презентував їх на міжнародних і національних кінофестивалях. Останній мій короткометражний фільм "Без тебе" був знятий вже незалежно від кіноінституту і мав певний успіх за кордоном. Прем’єра фільму відбулась на Берлінському міжнародному кінофестивалі, також він був представлений на низці міжнародних та національних кінофестивалів, серед яких найбільший фестиваль короткометражного кіно у Північній Америці, що відбувається у місті Палм-Спрінгс, Каліфорнія. Тож це відповідно моя найпомітніша короткометражна робота. 

Чи є у новітнього українського кіно точка відліку? Адже те кіно, яке існувало після 1991 року, і те, що відбувається в кіноіндустрії останні роки, – це абсолютно різні періоди. Багато хто говорить, що поштовхом стала Революція Гідності...

Точкою відліку для мене є перетинання двох речей – Революція Гідності 2014-го і вихід фільму "Плем’я" Мирослава Слабошпицького. Сама стрічка стала ніби поєднанням попереднього досвіду кінематографу та його новітнього етапу − фільм знімався до революції, а презентація відбулась у 2014. Після цього на українське кіно почали звертати увагу, бо стрічка була новаторським явищем не тільки у масштабі нашого сучасного ринку, але й світового кіно загалом. Цей фільм в України вплинув і на режисерів, і на глядачів – він змінив правила гри, став прецедентом. "Плем’я" був знятий загальними планами, де один кадр – одна сцена, без слів, без музики. Люди спілкувалися мовою жестів, і хоч це було обумовлено сюжетом, але метафорично зображало українські реалії. 

Після 2014 ми почали рухатися вперед, це час, коли ми вчились говорити, бо раніше боялись. Нас вистачало на соціально важливі, часом страшні теми – це і було квінтесенцією актуальних подій. І продовженням цього став Валентин Васянович з фільмом "Атлантида". Він був оператором та продюсером "Племені" і здобув своє перше світове визнання завдяки цьому фільму. 

Будучи всередині індустрії, які зміни спостерігаєте за останні 7 років, як ми рухаємось зараз?

У кіно прийшло покоління людей, які народились або реалізували себе за часів Незалежності. Вони не пам’ятають Радянського Союзу й ідентифікують себе як українці, оскільки не мають іншого бекграунду. Революція Гідності стала переломним моментом в ідентифікації та пошуку суспільства, після якого почало проблискувати те інакше покоління, якому вдалось зняти своє перше кіно. Ось так можна окреслити цих 7 років. За цей час вийшли фільми Марисі Нікітюк, Романа Бондарчука, Антоніо Лукіча, Юрія Шилова і багатьох інших. Фільми цього покоління продовжують виходити й вони помітні, бо мають свіжий погляд на Україну. 

Наразі ми маємо смакові набутки, але технічно й інструментально ще навчаємося. Працюємо на удачу − щось виходить, щось ні. Знову ж таки, переважно найпомітніші стрічки в українському кінематографі нині – це ті, які стали першим або другим фільмом режисерів. 

Існує багато думок про позиціювання українського кіно на міжнародних майданчиках, про те, яка асоціація має виникати в закордонного глядача з українським кіно. І часто говорять про те, що ті українські фільми, які стають популярними за кордоном, переважно зі складними, драматичними темами. Чи можна прослідкувати в цій темі якусь тенденцію?

Міжнародні кінофестивалі це насамперед про кіно, а не про країну. Там обирають художній твір, який, на їхню думку, має цінність. Тому показують саме авторське кіно, за яким стоять режисери, що мають певне висловлювання. Оскільки ми живемо в ситуації, коли навколо дійсно багато болю, рефлексій, багато автентичного матеріалу, який ми зараз намагаємось артикулювати, то природно, що це наш контекст. Ми не вигадуємо страшних речей. Все кіно, про яке ми говоримо, має віддзеркалення в реальності. 

Ми непогано працюємо на своїй території, але говорити про прокат українських фільмів хоча б у наших найближчих європейських сусідів, про масштаби нашого позиціювання за кордоном, ще зарано. Бо системи кінематографічного досвіду в нас обмаль, це менше ніж 10 років. Ми можемо вийти на міжнародний ринок у форматі виключення чи прецеденту, але щоб поставити на потік таке завдання перед індустрією, потрібні потужності.

Інша проблема, яка заважає – ми багато чого робимо навпомацки, але це природний етап навчання. 

Коли говорять про ваші фільми, зокрема, "Додому", завжди згадують про нову щирість. Що це для вас і чи будете сповідувати цей принцип у наступних роботах? 

Насправді всі ці намагання знайти формулювання того, чим ми займаємося, трішки даремна справа, адже вони стрімко трансформуються, і особисто я швидко розчаровуюсь. Нової щирості не існує, тобто вона існувала для мене рік тому, зараз для мене її немає. Розуміння нової щирості – це наче показувати все, як є, але будемо відверті – ніхто зараз цього не робить. І кіно не виключення – це маніпулятивний вид мистецтва, який викривляє реальність. 

Ми сприймаємо реальність з точки зору того, як ми бачимо її на екрані. А це неправда. Кіно має свої драматургічні закони, правила простору та часу. Вони зроблені для того, щоб глядач сприймав кіно на одному подиху. Але це має мало спільного з життям. Так само з фотографією: те, що ми бачимо на світлині – це не відбиток реальності, це певна фіксація погляду, обраного автором. І в контексті моїх робіт це також мій персональний погляд на певні ідеї. У цьому й проявляється унікальність − не повторити щось, а додати до великої дискусії щось своє. У сучасному світі ми не вигадуємо нові теми, сюжети, персонажів − все це вже десь було, всі вже все сказали. 

Зараз я вважаю, що нова щирість – це можливість окреслювати свої кордони та обирати ступінь відвертості. Мати цей простір для особистого та інтимного.

І короткий, і повний метр у вашому доробку розповідають про Крим, історії кримських татар. І в новітньому українському кінематографі таких повнометражних фільмів лише два – "Хайтарма" Ахтема Сеітаблаєва та "Додому". Чи плануєте продовжувати цю тему?

Коли Ахтем чи я говоримо про Крим, то це про наш досвід і ті конфлікти, які в нас бурлять. Тому ми висловлюємося на ці теми. Також я відчуваю свою персональну і громадянську відповідальність, коли розповідаю історію мого народу, який має велику кількість проблем. Але це не є задачею "напишу кіно про Крим". Одні й ті самі ідеї можна використовувати по-різному. Маючи кримськотатарську автентичність та універсальні конфлікти, я створюю історії, які можуть привернути увагу, як України, так і світу, адже це щось нове. Але в центрі сюжету завжди універсальні та зрозумілі кожному конфлікти: конфлікт батьків та дітей, розбіжностей, відчуття себе чужим серед своїх. 

Розкажіть про що буде ваш наступний фільм? 

Зараз я працюю над фільмом під назвою ORTALAN ("Орталан"). Його події розгортаються під час депортації кримськотатарського народу в 1944 році. Головний герой — юнак Ісмаїл, який повертається з гір до рідного села Орталан, та знаходить його порожнім. Він вирушає на пошуки своєї сім’ї та відповідей. Орталан — назва селища, звідки в 1944 році була депортована моя бабуся Гульсум; воно має для мене особисте значення. Немає жодної кримськотатарської сім'ї, яку не зачепило б це лихо. Моя задача — через історію одного хлопчика розповісти історію трагедії цілого народу, який в один день зник зі своєї батьківщини.

Якщо не брати до уваги фінансову складову, а проаналізувати в загальному, то чого, на вашу думку, не вистачає українському кінематографу?

Якщо все ж говорити за фінанси, то в кіно система працює трохи інакше, тобто якщо в індустрії з’явиться не 500 мільйонів, а 5 мільярдів, то фільми в 10 разів кращими не стануть. Розвиток індустрії має накопичувальний ефект, і немає гарантій, що якість кіно різко й одразу зросте від збільшення інвестицій. 

Розвиток українського кіно хоч і відбувається повільно, але він є. Якщо ще в 2011 році будь-який український фільм на великих екранах вважався перемогою, то нині вихід нашого кіно у кінопрокат – це вже буденність. Український глядач може обирати, що йому подобається, а що ні. Більше того, у нас вже існує дискусія з приводу кіно − раніше її не було. 10 років тому частка українських фільмів на ринку була 0, зараз це 10% від усього кінопрокату.

Я впевнений, що за умови сталого розвитку та підтримки з боку держави ще в найближчі 5 років, ми зможемо дійти до так званої кризи росту, коли нам потрібно буде конкурувати на площині з голлівудськими блокбастерами, фестивальними хітами та іншими стрічками. Як ми будемо з ними конкурувати – це вже інше питання. Природно ми зможемо зрости до 15% на рік, але щоб було більше – потрібно змінювати правила гри. Підтримка національного продукту, стратегічний підхід до його просування та виховання цікавості для нього – перші кроки на цьому шляху. Я маю на увазі створення бренду українського кіно, бо зараз все ще ще є стереотипне ставлення в більшості населення до кіно і воно дещо негативне. Є успішний приклад Туреччини, де на перегляд вітчизняних фільмів завжди черги. Навіть на кінофестивалях вони пріоритетно позиціонують турецькі фільми: національне кіно йде основним блоком, а міжнародне – додатком. 

Я дивлюся на кіно з точки зору перспектив. Все, що зараз відбувається у нас, як правило є новаторським. І це тому, що ми розвиваємось в особливих, унікальних умовах. Режисери, актори, сценаристи – ми навчаємося на практиці, отримуємо досвід тут і зараз. Як наші військові набували його в 2014, безпосередньо в бою. Це жахливий, кривавий досвід, який проходить суспільство, і це наша історія. 

Насправді в багатьох сферах прослідковується подібна модель, коли ми зростаємо вже безпосередньо в роботі, бо часу на довгу підготовку немає. Тож просто приходь і роби. Так було у мене з фільмом "Додому". Я ніколи не мав досвіду роботи на великих знімальних майданчиках і в перші дні навіть не розумів, чим має займатися половина знімальної групи.

Я впевнений, що молоді фахівці, які приходитимуть в нашу індустрію, у найближчі роки будуть ще прогресивнішими. Бо відбулось чимало революційних змін, починаючи від можливості отримати знання про режисуру на різних курсах та в кіношколах, доступу до різноманітної інформації, продовжуючи доступністю техніки, на яку можна знімати й робити перші спроби. А ще якихось 10 років тому, коли робив свої перші кроки, я навчався, переглядаючи ролики відеографів, які знімали весілля, і слухав лекції, як 30 років тому знімали кіно. Різниця суттєва. Тож наступне покоління прийде більш впевненим та підготовленим до своїх перших робіт. 

Нарімане, що вас надихає і дає сил у творчому процесі? 

Творчість дещо романтизується у нас. В українському кіно залишаються фанатики − люди, яким багато не треба. Адже ти йдеш на дуже багато компромісів, щоб мати можливість висловлюватися – і це виснажує. 

Створення кіно – це довгий процес і на всьому шляху ти відповідаєш на велику кількість питань, які взагалі не мають жодного стосунку до фільму та його результату. Де тут брати натхнення – не знаю, наразі мене рухає бажання висловлюватися.