Врятував два життя, пожертвувавши власним: історія подвигу Героя України Тараса Матвіїва

Журналіст, майданівець, волонтер, громадський активіст, депутат, офіцер, Герой України, а також люблячий син та коханий хлопець.

Все це стосується однієї людини, яка жила коротко, але яскраво, жила не для себе, а завжди для когось і кожним таким днем свого життя наближала день омріяної української перемоги.

Про це пише Духовна велич Львова.

Наша наступна історія із циклу «Обличчя війни» присвячена подвигу нашого земляка, Героя України, випускника Національної академії сухопутних військ ім.

гетьмана Петра Сагайдачного – Тараса Матвіїва.

Ми спробуємо зазирнути в глибини душ людей, які знали офіцера і готові поділитися з нами спогадами про його легіон ангелів, список найбільших мрій та неймовірну відвагу рятувати чужі життя, жертвуючи власним.

Історія третя – Тарас Матвіїв.

Тарас Матвіїв («Сармат») – лейтенант (посмертно), командир взводу у 24 окремій механізованій бригаді.

Народився 18 лютого 1989 р.

на Волині, але з дитинства мешкав у м.

Жидачів Львівської області.

Батько – майор поліції, зараз на пенсії, мама – вчитель-філолог.

Спершу в його життя прийшла журналістика, далі Майдан, а з початком війни хлопець вирушив на фронт у складі окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ».

Згодом Тарас вступив на курси лідерства НАСВ, після завершення яких служив на Сході.

Життя до війни.

Мама Валентина Павлівна розповідає, що Тарас з дитинства ріс свободолюбивим та самостійним хлопцем, на будь-яке питання завжди мав власну думку, дуже любив футбол, а ще більше – історію та літературу.

Яскравий учень, з яким хотілося працювати, – згадують вчителі, вірний друг, готовий завжди допомогти – підтверджує кожен, з ким він дружив, добрий, люблячий та єдиний, – підсумовує мама.

Таких як він називають цвітом нації, адже в одній людині поєдналося стільки чудових рис, які неможливо було не помітити.

Уже в 14-15 років Тарас мислив зовсім не по-дитячому, з ним можна було поговорити і про античних філософів, і про українських дисидентів, завжди висловлювався чітко, добре володів словом, не дивно, що кмітливий і талановитий хлопець вирішив вступати саме на факультет журналістики.

«Одне із його ключових гасел: “Критикуєш – пропонуй, пропонуєш – роби!”.

І це гасло він підтвердив своїм життям, бо ніколи не кидав слів на вітер, а діяв», – Валентина Матвіїв.

Після закінчення навчання Тарас на два роки переїжджає у Київ, де працює журналістом на телеканалах НТН, ТРК “Ера”, TVi.

Він публікує статті у низці видань, шукає гострі теми, висвітлює інформацію чесно та об’єктивно.

В авторському блозі на «Львівській мануфактурі новин» Тарас піднімав важливі громадянські, соціальні, культурні питання сьогодення.

Його публіцистика вражає глибиною аналітики, далекоглядністю і є поштовхом до дій.

Журналіст з великим майбутнім, інтелігент з глибокими думками, людина справді високого польоту.

У листопаді 2013 замість мікрофону, в його руках все частіше з’являється євромайданівська стрічка.

Тарас з перших днів приєднався до протестів, згодом вступив до 3-ї сотні Самооборони та був одним із тих, хто втримав Майдан під час спроби беркутівського штурму в ніч на 11 грудня.

Повертатися додому не хотів навіть тоді, коли важко захворів на запалення легенів.

Батько особисто мусив їхати, щоб забрати сина.

«Це стало точкою неповернення.

Тієї ж ночі ми виїхали потягом з Ходорова на Київ.

З цілковитим усвідомленням можливих наслідків: від арешту до ризику втратити життя… Кволі барикади із непотребу таки змогли витримати.

Смертні люди стали безсмертними.

А доти недосяжні зміни стали незворотними…», – Тарас Матвіїв.

«Він був таким другом, який би ніколи не підвів.

Наднадійним і чесним з собою та іншими.

Те, що він особлива людина, проявилося дуже чітко в ході буремних подій Євромайдану.

Це його принциповість, саможертовність, неймовірна віддача», – Богдан Боровий, журналіст, близький друг.

Далі були вирішальні дні нашої боротьби: Майдан, всипаний кулями та кров’ю, Майдан у квітах та у сльозах, Майдан, який одночасно став кладовищем та місцем народження нової нації.

Ідеалісти та відчайдухи, які вже тоді вийшли творити зміни, не могли зупинитися на пів дороги.

Після усіх цих подій Тарас стає одним із ініціаторів створення Пошукової ініціативи Майдану.

За час роботи їм вдалося знайти більше зниклих людей, ніж поліції та правоохоронним органам.

«Коли ж мене запитає нащадок, що я робив у ті страхітливі миті, я знатиму, що відповісти.

Щонайменше – не стояв осторонь.

Тож мені не соромно.

А вам?», – Тарас Матвіїв.

Йому було всього лиш 25, і він ще ніколи не тримав у руках зброю.

В його голові було стільки планів та мрій, десятки можливостей та сотні проектів, які він міг би реалізувати, а ще – подорожі, концерти, прогулянки з коханою за руку.

Загалом все те, що властиве людині його віку.

Але Тарас обирає інше – камуфляж, холодний окоп та автомат на грудях.

Він відклав своє життя на потім, тому що хотів перемоги для нас зараз.

Початок війни Тарас зустрів, як волонтер та громадський активіст.

Спочатку разом з однодумцями він проводить військово-медичні вишколи та тренування, передає допомогу на фронт.

А в травні 2015 року без відома батьків вступає в окрему добровольчу чоту «Карпатська Січ».

У ті найстрашніші роки разом з побратимами він пройшов бої у Пісках, Водяному, Опитному і саме там на власні очі побачив, що таке війна і відчув, як болить, коли втрачаєш друзів.

Світлини двох загиблих молодих бійців, з якими пліч-о-пліч воював на Сході, Тарас повісив у своїй кімнаті і поклявся собі за них помститися.

«Ми познайомилися з ним ще у «Карпатській Січі».

Він був дуже привітним, відкритим хлопцем, до нього можна було звернутися з будь-яким питанням і обговорити будь-яку тему.

Згодом, саме він мотивував мене вступити на курси лідерства в академію, за що я йому дуже вдячний», – молодший лейтенант Ярослав Матвіїв.

У 2015 р.

він ненадовго повернувся додому, але навіть тоді не перестав творити зміни.

Активна депутатська та волонтерська діяльність, рух «Стоп лісоцид», боротьба з нелегальним гральним бізнесом, створення муралів, спортивних майданчиків, форуми, фестивалі, юнацькі вишколи – все це лише мала частина того, чим займався Тарас Матвіїв.

Він так спішив зробити якомога більше хорошого, зробити не для себе, а для усіх нас.

І цим своїм прикладом він ще раз доводить, що збудувати країну мрії цілком можливо на своєму робочому місці, просто добре виконувати покладені на нас обов’язки.

«Хочу згадати один епізод, коли я відвідував Тараса в Києві.

Він в той час працював телевізійним журналістом і винаймав кімнату.

У кімнаті Тарас повісив портрет Бандери, який дуже дратував орендодавця.

У них було багато різких дискусій, але Тарас не поступився і не зняв Степана Андрійовича.

Можливо, епізод незначний, але з маленьких справ патріотизм і починається», – Богдан Боровий, журналіст, близький друг.

Незважаючи на активну діяльність, в голові Тараса жила ідея, від якої ніяк не міг відмовитися, а 31 липня 2018 він чітко сформулював її у своєму щоденнику: «Маю продовжити справу, яку розпочав разом з «Мисливцем» і «Телефоном» ще 2015-го.

Сурми війська знову кличуть! Відлік почався».

Тарас Матвіїв вступив на курси лідерства у Національну академію сухопутних військ.

Тоді це був пілотний проект, який тільки запускали.

Лейтенант Костянтин Ковтуцький познайомився з Тарасом під час навчання в академії.

Дотепер він згадує про свого друга з усмішкою на обличчі і твердо заявляє: за такими, як Тарас, є наше майбутнє.

«Навчання було дуже інтенсивним, ми вчилися буквально зранку до вечора, також постійно їздили на полігон, щоб закріплювати отримані знання.

Не знаю як, але поруч з усім цим, Тарас ще встигав займатися різними проектами, кожних вихідних їздив додому, бо там на нього чекали діти, табори, волонтерка.

Тарас був лідером, надзвичайно рухливою та ініціативною людиною, здатною мислити на багато кроків вперед, складати десятки сценаріїв розвитку однієї ситуації»,– лейтенант Костянтин Ковтуцький.

Групу, в якій вчився Тарас, добре пам’ятає полковник, професор кафедри тактики НАСВ Похнатюк Сергій Володимирович.

Тоді його вразила уважність, дисциплінованість, бажання вчитися, які він помітив в очах своїх студентів, а погляд Тараса він називає справжнім «детектором брехні».

«Наприклад, ще на перших заняттях я викладав певний навчальний елемент і мені обов’язково потрібно було подивитися на Тараса.

Тільки тоді я розумів, чи сприймається все те, що я пояснюю.

Він був уважним, освіченим, методично грамотним, але ніколи не хизувався ні своїми знаннями, ні бойовим досвідом.

Після закінчення навчання я завжди прошу випускників написати відгук про нашу роботу, аби мати можливість покращити або виправити щось на наступний рік.

Тарас єдиний надіслав мені розгорнутий і докладний звіт не тільки з тактики, але й з інших, споріднених дисциплін, вказав на недоліки, пояснив, як вони пов’язані і впливають на кожен із цих предметів.

Я справді був вражений його аналізом».

Після випуску з академії Тарас стає молодшим лейтенантом, командиром взводу і разом зі своєю 24 бригадою вирушає на Схід боронити наші землі на Луганському напрямку.

Війна, схована під режим тиші, вкрита інформаційним шумом коронавірусу, така далека і для багатьох забута, насправді, гучно гриміла.

10 липня 2020-го, селище Троїцьке, Луганська область.

В коментарі для ICTV про той вечір розповідають військовослужбовці:.

«Ми з товаришем-побратимом були у бліндажі.

Коли міна попала у бліндаж, він посипався, почав горіти, з середини ми почали його тушити, але був дуже сильний чадний дим, від якого ми задихалися», – Роман Виксюк.

«Він під обстрілом побіг туди і почав витягувати звідти людей, які вже були в напівпритомному стані.

Привівши їх до тями, знову побіг в окоп, і в цю мить за 2 метри від нього впала ще одна міна», – командир батальйону Джеміль Ізмаїлов.

«А потім мені кажуть – він тяжкий, не знаю, що буде….», – Роман Виксюк.

Розірвана міна, крики побратимів, сльози в усій бригаді, «Пливе кача» на Майдані Незалежності і вічна пам’ять у Гарнізонному храмі Львова.

У ті дні, офіційно проголошена тиша для нас звучала саме так … Тарас Матвіїв все-таки повернувся додому, пройшовши стільки доріг, зробивши неспівмірно багато із кількістю прожитих років.

Київ, Львів, Жидачів…Україна зустрічала свого Героя, стоячи на колінах і витираючи сльози.

І це ще один урок, який дав нам Тарас вже після смерті.

Бо доки ми все ще зупинятимемося на дорозі, віддаючи останню шану, доки нестимемо квіти і запалюватимемо лампадки за незнайомою досі людиною, – мабуть, доти за нас не соромно буде помирати.

Він залишив по собі зірку Героя України, сотні фотографій та мільйони думок, залишив список із 51 мрією, які тепер обіцяють здійснити його рідні та друзі.

А також великий творчий спадок – папку із надрукованими матеріалами «Тарас Матвіїв.

Мої думки» і чимало готових матеріалів у своєму ноутбуці.

Видати власну збірку було другим пунктом у списку його мрій.

Зараз над цією книгою уже працюють, і вона неодмінно вийде друком.

Але найважливіше, що дав усім нам Тарас, – це взірець гідного та достойного життя, яке аж ніяк не закінчилося після смерті.

Він часто говорив, що поруч нього є цілий легіон ангелів, тепер Тарас є одним із них, і своїм світлом він і надалі продовжує вказувати нам правильний шлях.

«Тарас вчить нас патріотизму не на словах.

У той час, коли більшість людей могли лише скандувати «Слава Україні», він став тією меншістю, яка для її слави справді щось робила»,– о.

Богдан Степаняк, штатний військовий капелан 24 омб.

Короля Данила.

«Його приклад життя, його свідчення і героїзм, його бажання будувати Україну маємо продовжувати ми з вами.

Кожен на своєму місці.

У своїх окопах, на своїх фронтах, перед своїми викликами, труднощами, у всіх обставинах, — не лише говорити, але маємо діяти.

І думаю, що слово діяти — це те, чим жив кожен день Тарас», – Владика Степан Сус, єпископ Патріаршої Курії УГКЦ.

Розповісти мені про Тараса хотіло так багато людей.

Кожен із них говорить про нього із світлою усмішкою на обличчі та тихим болем у серці, а їхні очі та їхні слова тільки ще раз підтверджують – у липні 2020-го Україна втратила справді велику Людину.

«Тарас був ідеалістом впродовж всього свого життя.

Його ніколи не задовольняла оцінка «задовільно», навіть якщо не встигав, він потім все одно надолужував і виконував усе на «відмінно».

Під час занять я звертався до його досвіду, авторитету в групі, впевнений, у нього навчалися його колеги, у нього навчався я», – полковник, професор кафедри тактики НАСВ Похнатюк Сергій Володимирович.

«Своїми численними прикладами Тарас показав: щоб бути справжнім патріотом треба покинути свою “шкаралупу”, свою зону комфорту.

Таким є і урок його життя, як на мене: любов до України може виявитися тільки в діях.

Дуже часто патріотична діяльність Тараса наштовхувалася на опір і неприйняття.

Але там і гартувалися його принципи.

Це і є найбільший мотиватор, як для мене, так і для всіх нас – його особистий приклад.

Інколи дивуєшся – звідки у нього стільки було енергії, мабуть, вистачило б на кілька життів.

Значить, цей потенціал маємо всі ми», – Богдан Боровий, журналіст, близький друг.

Диво 90 псалма.

У нагрудній кишені свої форми Тарас завжди носив написаний рукою мами текст 90-го псалма.

Як пояснює ієромонах Леонід Григоренко, цей псалом говорить нам про певну форму захисту, у ньому ми знаходимо такі слова: «З твого боку впаде тисяча і десять тисяч – по твоїй правиці, а до тебе не приблизиться».

Міна розірвалася за 2 метри від Тараса, завдала йому смертельного поранення, але не знищила його тіло.

Мама називає це «дивом 90 псалма», адже після смерті вона змогла все-таки побачити свою дитину і в останнє доторкнутися до синового волосся.

Стосунки Тараса з Богом були особливими, хлопець звертався до Нього – Батько, присвячував есе, згадував у віршах та безапеляційно довіряв: «Бог – ризикнув, сотворивши ідейно вільну людину.

Він замахнувся на буття самого себе.

Дитина без примусу має йти до свого Батька.

Але йти, щоб не злитись в ньому, а бути із ним! Отак долається самотність Бога у собі, ось так людина повертається додому, отримавши право називати неосяжного Бога своїм Батьком».

Християнська філософія Тараса настільки вразила отця Леоніда, що впродовж декількох місяців на місцевому радіо священник вів рубрику «Особливий християнський погляд на праці Тараса Матвіїва».

Через тексти Тараса отець розмірковував про сучасне мучеництво, світлість душі, сподівання і відповідальність.

Це глибокі слова і глибокі думки, які, мабуть, ніколи не втратять своєї актуальності.

Всі ці праці ще раз доводять – захищати кожного з нас на Схід вирушили освічені люди, інтелектуали, мислителі.

Чимало з них поклали свій талант на вівтар спільної перемоги.

На запитання журналістки 24 каналу, якою є ціна нашого мирного неба, Валентина Павлівна відповіла:.

«Це могила сина, над якою тріпотять прапори.

Це могили тисяч таких, як Тарас, дівчат та хлопців, це безіменні могили, братські поховання, безвісти зниклі, покалічені люди та долі.

А ще ціна – це батьки, які доживають життя без своїх кровинок, це діти, які ростуть без батьків.

А ще – ненароджені діти й незняті фільми, ненаписані книги й можливо навіть не відкриті галактики».

Тарас Матвіїв хотів змінити світ.

Спершу силою свого слова, потім зброєю в своїх руках, а на кінець він сам став тими змінами і дотепер продовжує міняти світ силою свого прикладу.

В єврейському Талмуді знаходимо такий вислів: «Хто врятує одне життя, врятує цілий світ».

31-річний хлопець, який жив недалеко від нас і ходив тими стежками, якими щоденно ходимо ми, – зміг врятувати більше, ніж одне життя.

Весь список його мрій поступово втілюють батьки і друзі, але є в цьому переліку особлива мрія, яку Тарас поставив на перше місце – «Перемога: Крим і Донбас».

Колись молодий офіцер сказав мамі, що незалежність у 1991 році далася нам без крові, надто легкою ціною, через 30 років, заради цієї незалежності, Тарас Матвіїв загинув.

Свою найбільшу мрію він довірив виконати батькам і нареченій, друзям і побратимам, колегам-журналістам і волонтерам, кожному українцю загалом, тобі і мені зокрема.

…Не виправдовуйте свою черствість буднями.

Не виправдовуйте — пристосуванством нервової системи.

Будьте гідними ранкового сонця… (Тарас Матвіїв).

Підготувала Наталія Бельзецька.