Чернівецька пенсіонерка обожнює різнобарв’я осені і можливість подорожувати

Пані Тетяна – корінна чернівчанка. Її батьки, як тато, так і мама – з багатодітних сімей.

- У мами восьмеро було братів і сестер, у тата – шестеро, - каже Т. Токар. - Я у своїх батьків, на жаль, лише одна. Можливо, вони були уже дещо старшими і їм не хотілося гратися з тими дітьми. Я народилася, коли їм було по 24 роки, вони однолітки. Прожили у шлюбі 56 років. Батько розпочинав трудовий шлях із робітничих спеціальностей, а потім обіймав керівні посади (досить довго був директором філіалу заводу «Легмаш» у Садгорі – «ЕлектроПобутПрилад»). А мама все життя, 40 років, пропрацювала на «Трембіті» бухгалтером, вона розпочинала закрійницею, а потім зрозуміла, що їй ближчі цифри. Я, напревеликий мій жаль, також стала бухгалтером. Насправді мене приваблювало вивчення іноземних мов, але батьки не підтримали такі починання, бо хвилювалися за моє майбутнє, що на вчительську зарплату не проживу. Особливо наполягав тато, а він у мене був таким – сказав «чорне», так воно і має бути. Тоді виконала його бажання. А тепер, озираючись назад, розумію, що у першу чергу треба слухати себе. Тож зараз всім кажу: «Не дай Боже, направляти своїх дітей туди, куди хочуть батьки. Необхідно прислухатися до того, чого хоче саме дитина. Тому що її бажання навіть з віком нікуди не діваються, а час втрачено…».

- Пані Тетяно, з якого віку розпочався ваш трудовий шлях?

- Мені ще не було 16 років, як пішла працювати на «Легмаш» копіювальницею. Це вранці бігла на роботу, а увечері – на навчання на економічний факультет нашого університету. Коли у 20-ть одружилася, то народила старшого сина. І гонка продовжилася: відвела дитину у садочок - прибігла на роботу - з роботи прийшла - забрала дитину з садочка - побігла на заняття. Уже тепер, з висоти прожитих років дивлюся, що старшому синові не могла приділити необхідної уваги і материнського тепла, бо фізично бракувало часу. Але коли народила свого третього сина, у 38 років, я отримала безмежне задоволення і всі принади материнства.

- Як звуть ваших дітей і як склалася їхня доля?

- Сергій, Михайло та Іван. Старший син у 21 рік помер. Він у 3,5 року упав і зламав тазостегновий суглоб. Тоді місяць лежав на витяжці прив’язаним, на хребет ніхто не звертав увагу, а там сталося защемлення. Поки був маленьким – ще міг ходити, але у 7 класі ненароком зашпортався, упав і з того часу вже був лежачим…

Середній син – Михайло. Нещодавно відзначив 30-річчя. Він пішов татовим шляхом і також обіймає керівну посаду.

Наймолодшому - 18-ть. Іван вчиться на ІІІ курсі у коледжі при університеті, опановує фах програміста.

- Які ще довелося обіймати посади у житті і коли відчули, що робота може приносити не лише зарплату, але й задоволення?

- Після копіювальниці на «Легмаші» була технологом, у цеху працювала. Потім пішла у декрет з другим сином. З декрету вийшла працювати бухгалтером уже на приватну фірму до тата, він впроваджував новинку – переобладнував автомобілі на газ. Ще мала період (зо шість років) підприємницької діяльності, були в мене автомайстерні розвал-сходження, паралельно закуповувала квіти, які «Зеленбуд» висаджував у місті.

Та найбільше мені подобався період, коли збунтувалася, навідріз відмовилася повертатися до діяльності бухгалтера і зайнялася суто жіночою справою – робила макіяжі жінкам напередодні їхніх святкових подій. Це мене дуже надихало, я отримувала неабияке задоволення. Насправді, цю роботу я могла б виконувати навіть якби мені не платили за це грошей.

- Який маєте стаж роботи і як вважаєте, чи справедливий розмір пенсії до вкладених сил у роботу?

- Стаж у мене 33 роки. Вийшла на пенсію шість років тому, у 50-ть. Я вважаю, що розмір пенсії несправедливий. Ось моя мама працювала 40 років і у 1, і у 2, і у 3 зміну. То те, що вона отримує зараз – це дуже мало. А всі пенсіонери, отримавши пенсію, найперше – біжать оплатити комунальні послуги, а вже те, що залишається, то залишається. І неможливо прожити на ту мізерію, звичайно.

- Було лячно виходити на пенсію?

- Тоді я була не в курсі, що у 50 років могла вийти на пенсію. Лише через місяць по тому мені повідомили, що маю таке право за законом (адже старший син – інвалід дитинства). Тож я навіть не відчула і не зрозуміла, що вже є пенсіонеркою. Звісно, ще не отримую весь розмір виплат. На 100% можу розраховувати, коли досягну реального пенсійного віку.

- Як почуваєтеся у статусі пенсіонерки?

- Насправді відчула, що є пенсіонеркою, тоді, коли мені вручили моє пенсійне посвідчення. Я взяла його у руки і подумала: «Невже це вже все?». А потім сказала собі: «Але ж відчуваю, що я не така, як там написано. Мені 40-45 максимум і ніяк не більше».

- Пам’ятаєте, на що витратили першу пенсію?

- Так. Тоді її отримала за три місяці, бо поки оформляла, поки нараховували… Пам’ятаю, що купила мамі подарунок, татові, синам. Коли ми сіли за стіл, мама розплакалася і сказала: «Доця, як ти швидко мене наздоганяєш. Я сама пенсіонерка і дочекалася, що моя дитина – пенсіонерка».

«Без допомоги дітей не обійтися»

- Як гадаєте, як пенсіонерам не потонути у безвиході, коли розмір пенсії не дозволяє жити так, як хотілося би?

- Я думаю, що без допомоги дітей не обійтися. Надіятися більше нема на кого. Ну, держава, не знаю, зрозуміє це колись – не зрозуміє. Але без допомоги дітей неможливо, мабуть, вижити. Хоч і прикро це визнавати.

«Людина на пенсії має бути чимось зайнята»

- Звідки людям брати радість до життя, щоб у зародку прогнати депресивний настрій?

- Людина на пенсії має бути чимось зайнята. Малювати, читати, писати, вишивати… Якщо є можливість, то людина обов’язково має бути чимось зайнятою.

Ось я зараз зайнята онучкою. Вона, правда, уже пішла у садочок і я не так часто її бачу. Але у мене сини були, хлопці. А тут – дівчинка. Оці хвостики! Я її обожнюю і, по-моєму, вона мене також. Принаймні, коли мене бачить, то дуже радіє. Я приходжу, вона обіймає мене і вигукує: «Бабусю, я так скучила за тобою!». Тоді я готова все для неї зробити.

«Про пенсію необхідно думати уже, тільки-но вийшовши на роботу»

- Які поради можете дати сучасній молоді?

- Молоді хочу сказати, щоб на державу не надіялася. Якщо можливо - робіть якісь відкладення та заощадження. Про пенсію необхідно думати уже, тільки-но вийшовши на роботу.

«Як може бути осіння депресія, коли навколо таке різнобарв’я?»

- Що для вас є ресурсом, який дає бажання щоранку прокидатися і сягати нових вершин?

- Якщо говорити за цей момент, я рано встала, визирнула у вікно і побачила сонце та оці золоті дерева і все, вдома не хочу сидіти. Треба обов’язково одягнутися і піти будь-куди – на базар, в магазин, до внучки. Я надихаюся природою. Осінь – це моя найулюбленіша пора року. На другому місці весна, потім зима і наостанок – літо.

Осінь – це період мого дня народження, моїх дітей, мого чоловіка, онучки. У мене всі осінні!

Осінь – це пора збирати вражай. І ці кольори! Я не розумію, коли люди кажуть осіння депресія. Як може бути осіння депресія, коли навколо таке різнобарв’я жовтого, червоного, зеленого?..

- Що загалом у житті дала вам робота?

- Спілкування, нових друзів. Є багато в мене хороших друзів з попередньої роботи. Із друзями з «Легмашу» ми об’їздили весь Ізраїль, вздовж і впоперек.

- Пані Тетяно, поділіться секретом: як бути такою людиною як ви - з відкритими обіймами, з відкритим серцем?

- Можливо, не для всіх треба так відкриватися. Але завжди надіюся, як я буду ставитися до людей, так і вони до мене. Так і трапляється насправді, я це відчуваю. Мені по житті дуже щастить на хороших людей. Не можу сказати, що є одна людина, яка ось не така. Хай би де була, навіть у чужих містах, люди якось відкриваються мені. Я не знаю, чому це так. Може, Бог мені посилає таких добрих людей. Я дуже вдячна за це Богові, я дуже вдячна тим людям, які мені трапляються на шляху.

- А які б дали поради людям, які не довіряють світові, які є закритими, наче черепашки у панцирах?

- Я б їм порадила не боятися відкриватися. Тому що можна щось пропустити. Можливо, серед тих людей, яких ти не впускаєш, є ті, які дадуть щиру пораду і необхідну підтримку. Вважаю, що потрібно відкриватися, потрібно вірити людям, адже хороших людей більше, ніж поганих. А чому мають траплятися погані люди? У мене навіть такої думки нема. Я знаю, якщо я маю йти туди, то там буде добре.

- Про що мрієте, які бажання охоче втілюєте у життя?

- Мабуть, останні гроші віддала за можливість мандрувати світом. Я познайомилася з такими людьми, які люблять подорожі. З ними їжджу всюди. Вони чернівецькі вчителі, які не просто відчитали уроки і пішли додому. Вони організовують подорожі з дітьми. Ми з ними об’їздили всю Україну, Європу – були у Франції, Амстердамі, Німеччині… Вони з дітьми, а я – з ними. Спершу їхала, коли мої діти там навчалися, а потім і надалі продовжила. Виходить, вчителі моїх дітей – мої вчителі. Так вони і сказали – дітей відучили, тепер залишайся з нами, вчитися далі. Одна з останніх наших подорожей – прогулянка околицями Львова, на якій милувалися шикарними замками.

Ольга ШУПЕНЯ