Телеведучий Олег Радик: «В нас із суперечками — проблема. Все

5 років тому в ефірі «Першого Західного» вперше з'явилась програма «Великі Перемовини».

Її ведучий розповідає про те, як вона змінилась за цей час, та що її очікує в майбутньому.

Метою програми «Великі Перемовини» є допомогти суспільству вирішувати конфліктні ситуації.

На перемовини до студії «Першого Західного» запрошуються учасники конфліктів: представники громадськості, влади та експерти.

Про те, чи легко мирити сторони конфлікту, розповідає ведучий програми Олег Радик.

— Пане Олеже, чи пам’ятаєте ви першу програму «Великих перемовин»? Про що вона була?.

Я не пам’ятаю про що вона була конкретно.

Але цей проєкт від початку задумувався іншим, ніж зараз є.

Це мала бути програма про скандальні забудови.

І перші кілька програм були про це.

Але це було помилкою тому, що на програму приходили: юристи з одної сторони, юристи з другої, мешканці, адвокати — вони всі одне одного знали: знали, як в кого справи, в кого коли дитина народилась і так далі.

Але журналісту, ведучому розібратись в темі було не реально.

Важко було сказати хто з них правий, а хто — ні.

Тим більше, що більшість з них судяться до сих пір.

Це було ніби засідання суду, де ти — не суддя, пробуєш щось зрозуміти, а нічого не виходить.

Було нудно і не цікаво.

І не тільки мені, але і глядачам тому, що проблеми забудов, на жаль, стосуються тільки тих людей, які там живуть.

Потім все це перейшло у той формат, який є нині.

— Чи у вас, як у людини, яка не була пов’язана з телебаченням, був страх на перших програмах? Чого ви боялись найбільше?.

Камери я не боявся.

Я був журналістом 20 років, а також я був активістом, займався «Економічним бойкотним рухом».

В мене інтерв’ю були що два дні.

Тому камери я точно не боявся, але боявся вести.

В мене цей страх досі є: про що ми будемо розмовляти аж 45 хвилин; чи не забракне питань; як людей розговорити? В кінці програми всі учасники хочуть говорити і говорити — не те, що на початку.

Потім ще з'явився страх прямого ефіру.

Бо запис програм — це одне, а прямий ефір — це завжди технічні моменти, які не залежать від тебе.

— Чому ви взагалі погодилися на роботу телеведучого? У вас на той час було багато власних проєктів, громадська активність, навіщо ще й телебачення?.

Якраз багато проєктів тоді не було.

Я лише два тижні перед тим відкрив свій проект «Форпост».

Але пропозиція була, як сніг на голову.

Почалось з того, що зустрілась зі мною пані Цап, моя однокурсниця: хотіла подивитись, чи я адекватний.

А потім була пропозиція, абсолютно несподівана для мене.

Я завжди жартую, що в мене тут на каналі — не блат, в мене «сестла», бо я букву «р» не до кінця вимовляю.

Та й, зрештою, я маю трохи авантюризму.

І крім того, я був в ефірі не однієї програми, як активіст.

Я бачив, що ведучі «не святі горшки ліплять».

Я бачив, як ведучий позіхав, я ці речі розумію.

Мені теж часто закидують, що я не готуюсь до передач, але, насправді, я спеціально задаю питання так, ніби я нічого не знаю.

Тому, що приходять люди і я їм кажу, це не є наукова конференція, не говоріть складно.

Я задаю питання від людини, яка включила телевізор і вона не знає теми.

Тобто, я пробую розмовляти мовою такої людини.

Або, якщо в дискусії сторони намагаються переконати, я кажу: переконайте мене, розкажіть мені так, щоб я вам повірив.

— «Великі Перемовини» — це як дискусійний клуб, де сторони дискутують навколо конфліктної ситуації.

Такий формат був вашою ідеєю?.

Ні, це не моя ідея.

Автором була інша людина, я просто погодився.

Напевно, рік я не ліз в побудову програми.

Я більше слухав.

Я і зараз слухаю, бо хочу почути більше порад.

Але зараз, за 5 років, я вже певний досвід здобув, маю свій погляд на програму.

— Оскільки програма про конфліктні ситуації, чи часто у вас в ефірі виникають сварки, суперечки поміж героями?.

Суперечка — це прекрасно, але в нас — Галичина, в нас немає культури сварок.

В Києві політики йдуть на ток-шоу, роблять зі сварок шоу, а потім йдуть пити 100 грам.

А в нас навіть того нема.

В нас шоу нема.

Люди один одному — кум, сват, брат.

В нас навіть не сперечаються до кінця.

Все — через «прошу-перепрошую».

Найцікавіше відбувається, коли вимикаються софіти, вони починають говорити, як нормальні люди, наприклад: «Я би тобі врізав, але ж ми — куми…» і тому подібне.

Це галицька ментальність.

Тому я перед програмою попереджую: це — розмова.

Якщо ви хочете агітувати, гаразд, маєте 2 хвилини.

Але розмовляйте не зі мною, а між собою, з глядачем.

Одним словом, з суперечками в нас — проблема.

— А чи не було у вас бажання на якісь аргументи героїв якось емоційно відреагувати самому?.

Так, я в житті жорсткіший, аніж на телеканалі.

Але на телеканалі — люди в мене в гостях.

Тому стримуюсь.

Можливо, це не є правильно.

Але багато хто з героїв і так боїться телебачення.

І, так, люди часто не договорюють правду, це є.

Буває, що сам себе «лапаєш» за язик.

Наприклад, ми робили програму по призову, і я розумію, що зараз тут буде інструкція про те, як ухилятись від призову… Ніби розумієш, що, як журналіст, повинен про це розповісти, а з іншого боку, має бути і просвітницька роль телебачення.

Тобто, загальнодержавні цілі теж важливі.

— За яким принципом ви підбираєте теми для програми?.

Ми дивимося по сайтах, що читають, що обговорюють.

Ну і керівництво підкидає пропозиції: що життя диктує.

Є теж вічні теми: е-квиток, призов, тарифи… Вони теж час від часу актуальні.

Є у нас у Львові і проблема з експертами: одні і ті самі люди.

Але це і проблема мас-медіа.

Вони створюють героя, розкручують, потім до нього ж звертаються, щоб глядачі дивились «зірку».

І є хтось розумніший, але не такий розкручений, а медіа вибирають розкрученого, бо треба переглядів.

Це замкнете коло: ми вибираємо одного, і потім постійно до нього звертаємося.

— Чи є для вас теми-табу, які ви ніколи не будете робити?.

Точно ми не будемо говорити про сімейне життя, нижню білизну політиків.

Та й взагалі моя програма не є політичною, я стараюсь уникати політики.

Я часто кажу політикам, які пробують щось там агітувати — це не тут, а в інших програмах розказуйте чому ви є найкращі.

— Коли ви готуєте програму, вам важлива реакція глядачів?.

Звісно, це важливо.

Хоча для себе я є більшим критиком.

Дуже часто буває, що після програми себе картаю, що того не запитав, те забув… Тут навіть не завжди кількість переглядів важлива, бо є теми, які менше переглядаються, а професійна оцінка.

— Чи були за 5 років такі програми, які вразили, чи просто запам’ятались?.

Ні, не було такого.

Були ексцеси, коли люди йшли не задоволені і обіцяли більше не приходити.

Наприклад, один ресторатор образився, що я його не питав про бізнес, не рекламував його.

Люди часто не завжди розуміють, чого вони йдуть на програму.

Є такі, які приходять заради своїх 3-ох хвилин слави на телебаченні —- я намагаюсь такого не допускати.

— Як ви плануєте розвивати програму в наступну п'ятирічку?.

Не знаю, чи я витримаю 5 років, і чи мене витримають.

Але я вже пропонував керівництву взяти співведучу до програми.

Я думаю, що це було би цікавіше.

Наразі руки до цього ще не дійшли, але я буду це пропонувати.

Є закони телебачення: крім моєї псевдомудрості, треба дивитись і на жіночу красу.