Голова «Смарт освіти» Галина Титиш: «У громадський сектор потрібно йти зі щирим інтересом й однодумцями»

«Детектор медіа» продовжує розповідати історії журналістів і журналісток, які перейшли в громадський сектор. Раніше ми поспілкувалися зі співзасновницею «Медійної ініціативи за права людини»Ольгою Решетиловою, керівницею Центру прав людини ZMINA Тетяною Печончик, громадським діячем і співорганізатором «Конопляного Маршу Свободи за легалізацію медичного канабісу» Тарасом Ратушним, активісткою й головною редакторкою сайту руху «Чесно» Іриною Федорів, журналісткою й правозахисницею Ольгою Веснянкою, а також медичною оглядачкою програми «Вікна-новини» на телеканалі СТБ й засновницею ГО «Всеукраїнська платформа донорства «iDonor» Іриною Заславець.

Цього разу розмовляємо з Галиною Титиш — засновницею та колишньою головною редакторкою сайту «Українська правда. Життя», ексрадницею з питань комунікацій Національного офісу ДІ-реформи (проєкт EDGE), керівницею ГО «Смарт освіта», співзасновницею ГО «Батьківський контроль», а також членкинею Наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України. Говоримо про те, як низька якість підручників мотивувала її стати амбасадоркою реформи Нової української школи, як сайту НУШ вдалося стати головним інформаційним майданчиком для батьків і вчителів, а також чим корисний журналістський досвід у громсекторі.

Історія громадської активності Галини Титиш розпочалася ще 2012 року з ініціативи «Батьківський контроль». Тоді журналістки Іванна Коберник, Зоя Звиняцьківська, Оксана Макаренко та Галина Титиш звернули увагу на низьку якість підручників для школярів і спробували розв’язати цю проблему тими засобами, які були їм доступні, — публічними обговореннями, резонансними текстами та сюжетами у ЗМІ.

Після Революції гідності багато ініціатив активісток знайшли своє відображення у реформі Нової української школи, покликаної генерувати нові сенси й цінності розвитку, поваги, дитиноцентризму та інновацій. За словами активісток, ця реформа ціннісно збігається з їхнім баченням. Крім того, дві співзасновниці стали радницями міністерки освіти і науки Лілії Гриневич. Про активізм та просування реформи НУШ, боротьбу за якісні зміни в освітньому середовищі, а також віру в те, що освіта — ключ до щастя мільйонів людей, зокрема й дітей, говоримо з Галиною Титиш.

— Галино, з чого почалася ваша зацікавленість освітою? Коли вона стала вам резонувати?

— Коли мій старший син пішов до першого класу звичайної школи. Він — жвава, розумна дитина, яка з самого дитинства всебічно розвивалася. Але в школі втратив мотивацію вчитися, зненавидів математику. Йому постійно занижували оцінки за те, що він неохайно щось записав. Не тому, що зробив помилку в обчисленні або ж не зумів розв’язати задачу. Він отримував 8—9 балів через неохайність.

У 2016 році Міністерство освіти і науки дозволило не занижувати оцінку, якщо дитина самостійно виправила помилку. Я розповіла про це сину. Але вже за кілька днів він прийшов додому і сказав, що я його обманула, бо йому знову знизили оцінку не за змістовну помилку. Я ніколи не ходила до вчителів щось уточнювати про оцінки, завжди казала, що головне — знання. Та цього разу вирішила спитати у вчительки, за що ж йому занизили бал. Це була моя перша й остання розмова про оцінку дитини в школі. У відповідь я  почула, що неуважно читала методичні рекомендації. За словами шкільної вчительки, в них написано про охайне виправлення, а в сина було неохайне. Тобто вчительці дали свободу не знижувати оцінку дитині, однак вона знайшла спосіб усе ж покарати учня. Це мій біль, адже я розумію, як багато всього могло бути інакше. Мій старший син — академічно здібна дитина, але він потрапив у систему, де йому добряче відбили бажання вчитися. Водночас молодший син плутав праву й ліву частини, писав деякі цифри оберненими в іншу сторону й не бачив у цьому різниці. Я одразу вирішила не віддавати його до державної школи, бо боялась, що його там просто зацькують — він пішов у приватну. Нової української школи на той час іще не було, навіть пілотних класів. І, не повірите, зараз сина не впізнати — в нього багато сильних сторін. Якщо змінюються підходи і ставлення до дитини, то школа може давати інші результати.

— Що підштовхнуло вас залишити журналістику?

— Увесь мій журналістський досвід полягає в десятьох роках роботи в «Українській правді». Спочатку я була журналісткою і писала на політичні теми. Коли в мене з’явилися діти, політика стала мені не дуже цікавою. Я переключилася на суспільну тематику й заснувала розділ «Українська правда. Життя». До 2017 року була його головною редакторкою. З цієї посади я й перейшла в освітню сферу.

Одного разу серед домашнього завдання в мого сина я побачила правило. У ньому йшлося, що «нуль — це відсутність елементів у множині». І це правило повинна була знати дитина, якій не було і семи років. Тоді я була шокована та обурена.

До того мої колежанки Іванна Коберник і Зоя Звиняцьківська, у яких діти були старші за мого сина, вже бачили шкільні підручники. Ми знали, що в них якась божевільня. Тоді ми з Іванною, Зоєю та Оксаною Макаренко вирішили створити спільноту мам. Наша перша ініціатива називалася «Батьківський контроль». Ми почали писати про якість підручників, намагалися спілкуватися з Інститутом модернізації змісту освіти, хотіли вказати їм на помилки. Нас не сприймали всерйоз.

Коли я працювала редакторкою, моя робота охоплювала різні теми. Проте завжди хотілося зосередитися на чомусь конкретному. А ще — я фанатка освіти. Я обожнюю вчитися, а в дитинстві мріяла стати вчителькою. Та й ігри мої були «у школу»: розсаджувала друзів і казала, що тепер я вчителька і ми пишемо диктант.

Водночас я дуже люблю журналістику й навіть боялася втратити з нею зв’язок, не уявляла, що робитиму. Мені завжди хотілося писати, але коли я працювала редакторкою, на це не вистачало часу, адже здебільшого я працювала над матеріалами, написаними іншими.

— Коли ви зрозуміли, що вже час засновувати власну громадську організацію?

— Коли розпочався рух у напрямку реформи НУШ. Вона потребувала великої кількості роз’яснень для вчителів, живої комунікації з ними, опису найкращих практик і відповідей на запитання педагогів. Ми вирішили застосувати свій журналістський досвід для розв’язання цієї проблеми. Так з’явився наш перший проєкт у партнерстві з МОН — сайт «Нова українська школа».

Це потужний ресурс для освітян, який щомісяця відвідують понад 500 тисяч людей. Для порівняння: в Україні 440 тисяч учителів. Це майданчик, де ми дуже багато пишемо і не менше — пояснюємо. Його головна редакторка Вікторія Топол дуже дбає про якість кожного тексту.

Я занурювалась в освіту все більше, мені стало цікаво організовувати ресурсні зустрічі для вчителів із сімейною й дитячою психологинею Світланою Ройз, працювати над онлайн-курсами, дизайнувати нові проєкти та розбудовувати організацію.

Зараз ми більше працюємо над розробленням уроків. Зокрема, спільно з Інною Дьоміною створили уроки про COVID-19, також розробили курс занять із доброчесності, медіаграмотності та кібербезпеки (незабаром їх оприлюднимо). Працюємо над Національним проєктом «Пишемо есе».

— Де ви почуваєтеся ефективнішою: в журналістиці чи в громадському секторі?

— Мабуть, і там, і там, адже це дві мої рідні сфери. Пам’ятаю, в перші місяці роботи в громадському секторі мені було складно виміряти результат роботи. У журналістиці все інакше — ти написав чи відредагував текст, і відразу є відчуття результативності. У громадському секторі це значно довший процес, і я спочатку не могла з цим змиритися. Крім того, є багато речей, які не знаєш, як робити. В «Українській правді» я долучилась до команди, у мене була моя сфера повноважень, і я в ній розвивалась. У «Смарт освіті» треба було створювати все з нуля. Шукати людей різного профілю під різні завдання, вибудовувати процеси, шукати фінансування.

Громадський сектор для мене був окремим світом, і в нього теж потрібно було зануритись. Водночас є багато речей, які демотивують. Наприклад, ми приїжджаємо у школу, організовуємо зустріч, допомагаємо директору зрозуміти, які в закладі проблеми. І згодом цей директор звільняється.

У кожній сфері є свої плюси й мінуси. Журналістика — не виняток. Проте в освіті в мене є чудове відчуття, що ти можеш зробити щось корисне для учнів. Це дає багато натхнення.

— Що було найскладнішим у переході з журналістики в громадський сектор?

— Напевно, пошук фінансування. Це і є та частина моєї роботи в громадській організації, яка демотивує. Чесно кажучи, на початках я взагалі не розуміла, як працює ця сфера. Коли мені казали, наприклад, про реєстраційні документи, в мене була паніка і тряслися коліна. Коли ми подавалися на грант, я дивилася на фінансові таблиці й розуміла, що це все під мою відповідальність, бо я ставлю свій підпис.

Коли ти працюєш у журналістиці, тебе цікавлять герої, їхні проблеми й чи можна зробити хороший текст. А громадська організація — це ніби створюєш з нуля підприємство. Тобі потрібні люди на різні посади, наприклад, фінансовий директор. І як ти можеш розуміти, чи добре людина розуміється на фінансах, якщо ти сам у них нічого не тямиш? Від самого початку до нас долучилися Наталія Церклевич. Вона давно працює в громадській сфері, а тому добре розуміється на грантах: що може чи не може підтримати донор, що потрібно зробити, щоб усе ж підтримав. Тоді вона дуже допомогла мені. Перші заявки на гранти писала саме Наталія. Якби їх писала я, ми би копійки не отримали. Те, що пишу я, й те, що читають донори — це різні історії. Я би просила так: «Нам потрібні методики та інструменти для навчання дітей писати есе». Водночас донор думає іншими категоріями:  що зміниться в школі завдяки вмінню писати есе. Він думає про критичне мислення, академічну доброчесність чи розвиток системного мислення. Це ті ж речі, але їх просто треба вміти перекласти мовою донора.

До речі, Наталія теж прийшла в освітню сферу з такою проблемою, як і в мене: коли її діти пішли до школи, вона зрозуміла, що там якась халепа і треба щось із цим робити. І так вона вирішила нам допомагати: писала гранти, вибудовувала структуру організації, створила головні політики та процедури для організації — такі як етичний кодекс, антикорупційна політика, управління людськими ресурсами. Вона розуміла, як ми можемо почати працювати. Для будь-якої громадської організації найскладніше отримати перший грант. Він у нас був великим — 50 тисяч доларів. На ці гроші ми спільно зі студією онлайн-освіти EdEra створили курс «Робота вчителя початкових класів із дітьми з особливими освітніми потребами». Він був необов’язковим для освітян, але його пройшли 70 тисяч учителів. Це був наш перший проєкт як громадської організації, й він вийшов крутим. До слова, мій інсайт — шукати людей, які розбираються в темі, й долучати їх до команди. Головне — бути об’єднаними одними цінностями та однією метою.

— Які журналістські навички і вміння є затребуваними в громадському секторі?

— Журналістика дала мені вміння швидко ухвалювати рішення, критично мислити й оперативно структурувати інформацію. Це якраз ті навички, які дуже допомагають у моїй теперішній роботі. А ще, до речі, навички письма — я можу чітко написати й комунікувати те, що мені потрібно. Крім того, будь-який професійний журналіст має велике коло контактів. Завдяки їм можна дивитися на проблему ширше. Тобто мені може зателефонувати колега й запитати щось про освіту. Водночас я також можу долучати до своєї теми людей, із якими раніше співпрацювала. Я вважаю, що якби не журналістика, ми би не впоралися з нашим сайтом. А я би не знайшла класного журналіста, якого потрібно було занурити в тему освіти і який би це все описував якісно. І якби я не була журналісткою, в мене б не з’явилася ідея з національним проєктом «Пишемо есе». У ньому ми спочатку готуємо тренерів, а потім матеріали, програми для університетів, підвищення кваліфікації вчителів і матеріали для відкритого доступу. Зараз із нами працюють дві менторки, які готуватимуть теми. Одна з них — викладачка Українського католицького університету Марія Титаренко, яка навчала частину нашої команди. Інша — Ольга Брюховецька з Києво-Могилянської академії, яку я закінчувала. А ще — чудові та професійні Ігор Хворостяний і Таня Стус.

Це і є те коло контактів, яке дуже допомагає в роботі. Цікаво, що команда «Смарт освіти» — це 15 людей і половина з них закінчували або Могилянку, або УКУ.

— Чого, на ваш погляд, не вистачає громадським організаціям, коли вони намагаються комунікувати? Чого їм можна було б повчитися у журналістів?

— Громадський сектор часто зациклюється лише на своєму і не дуже інтегрується в інші сфери. Наприклад, ми освітяни і важливіше за освіту для нас нічого немає. Навіть за келихом вина з друзями ми обговорюємо переважно освітні питання. Водночас, наприклад, екологи не зрозуміють наших проблем. Для них головне — кліматичні зміни. І так у всіх громадських організаціях, які займаються певною темою.

Ще одна проблема: у журналістів завжди не вистачає часу зануритися у всі теми відразу. У громадському секторі навпаки — ти знаєш так багато, що не можеш зібрати все докупи, щоби воно стало доступним іншим. Для розуміння, коли ми говоримо з журналістами про заклади цілободового перебування дітей, без батьків, ми називаємо їх спрощено інтернатами. Ми не кажемо, що це заклади інституційного догляду для дітей. Але коли ти говориш із людиною, яка в темі, вона не зрозуміє, що саме ми зараз маємо на увазі під словом «інтернат». За словами, які ми звикли спрощувати, може бути багато інших сенсів. І тоді важко вийти на рівень, простий і зрозумілий усім. Це навичка, яку потрібно відшліфовувати.

Ще одна проблема громадського сектору — це пошук фінансування і диверсифікація джерел. Зараз ми пробуємо працювати з бізнесом, але я поки що не розумію всю специфіку роботи. Як і колись не розуміла роботи з грантами. Це наш новий виклик.

— У чому основні відмінності між журналістикою і громадським сектором? І чи є щось спільне, що притаманне обом сферам?

— Як громадський сектор, так і журналістика працюють на користь суспільства, коли якісно виконують свою роботу.

— Якими журналістськими матеріалами та громадськими проєктами ви пишаєтеся?

— Пишаюсь проєктом «Воїни добра» на «Українській правді». Ми запустили його після 2014 року. Це був великий цикл матеріалів про волонтерів. Я там написала більшість текстів, особливо любила писати про військових волонтерів. Ще був один проєкт під назвою «Ядро нації», там я писала матеріал про Любомира Гузара. А ще, коли я очолювала «УП. Життя», у нас з’явився розділ «Культура». Саме там були дуже глибокі тексти на культурну тематику.

Якщо говорити про громадський активізм, то я пишаюся сайтом «Нова українська школа», розробками уроків, онлайн-курсів. Також нам вдалося напрацювати багато чудових матеріалів спільно зі Світланою Ройз. Мої колеги зі «Смарт освіти» написали Меморандум співпраці для впровадження педагогіки партнерства в школах, Методичні рекомендації для дистанційної освіти та записали курс із комунікацій для освітніх управлінців.

Але зараз уся моя любов і весь мій фокус — у проєкті про есе. До речі, у нас триває навчання національної команди тренерів. І я не можу дочекатися, коли ми створимо програми для університетів і програми підвищення кваліфікації для вчителів. Але це не так просто: нам треба пройти тривале навчання від українських та американських експертів. Коли це все завершиться, в мене буде відчуття, що ми зробили щось грандіозне й важливе.

— Чи співпрацює ваша команда з новим керівництвом Міністерства освіти та науки?

— Ми всі об’єдналися довкола підтримки реформи НУШ, а вона — на роки. Ми дуже багато доклалися до того, аби вона відбулась. Зараз ми уважно стежимо за тим, що відбувається з реформою, і якщо вона саботується або ж підготовка відбувається на словах, а не на діях, — ми про це пишемо.

— До чого потрібно бути готовим, коли йдеш із журналістики у громадський сектор?

— До того, що потрібно опанувати багато нових навичок: пошук фінансування, проєктний менеджмент, пошук кадрів, розподіл фінансів чи бюджетування. Але, якщо ти журналіст, то ти точно працював із чимось новим, і тобі має бути легше. А ще важливо зуміти знайти нових професійних людей і змогти фінансово утримувати нову команду, яку ти заснував.

— На ваш погляд, чи є дорога з громадського сектору назад в журналістику?

— Я думаю, що це можливо. Якби я хотіла повернутися в журналістику, я б це зробила. Хоча я вважаю, що все ж у якомусь сенсі її не покинула, адже наш проєкт «Нова українська школа» — це медіа про освіту, ми пишемо тексти, знімаємо відео, записуємо подкасти. Водночас, коли я записую подкасти, то помічаю, що втратила навички виокремлювати питання, які будуть цікавими широкому загалу.

— Які українські медіа якісно висвітлюють тему освіти та науки?

— Дуже добре висвітлює тему освіти «Ліга.Life». Також «Українська правда. Життя» за часів редакторства Ольги Ситник. Крім того, добре працює у висвітленні теми освіти Суспільне мовлення.

— Ви є членкинею Наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України  від сфери освіти та науки. Чим ви займаєтесь у раді?

— Мені б хотілося, щоби на Суспільному було більше рейтингових програм, які б виконували просвітницьку місію, розвивали критичне мислення. Щоб, умовно, люди розуміли, що таке віруси та бактерії, як діє вакцина — і в нас було би менше антивакцинаторських настроїв. Мені б також хотілося, щоби на Суспільному було більше сюжетів, історій та розповідей про науковців, учителів і про те, як можна навчатися впродовж усього життя. Наголошу, що на Суспільному вже є чудові проєкти. Наприклад, це фільм «Колапс: як українці зруйнували імперію зла», який можна інтегрувати в програму з історії. Також є історичні фільми на каналі «Культура», освітні програми на «Українському радіо». Працюємо над тим, аби на Суспільному було більше освітніх проєктів.

— Ваші поради журналістам, які замислюються про перехід у громадський сектор?

— По-перше, я б запитала навіщо це їм. Має бути щира зацікавленість.

По-друге, потрібно шукати партнерства й розуміти, хто би міг вас підтримати, надихнути та допомогти розібратися з незрозумілими питаннями й викликами.

По-третє, не потрібно боятися змін. Хоча журналісти загалом безстрашні.

По-четверте, ви маєте сильну сторону — відсутність страху публічності. Це вам допоможе й у громадській роботі.

По-п’яте, не варто боятися втратити свої журналістський вплив та імідж. Ви зможете заробити їх у громадському секторі.

Фото: Анастасія Мантач / Суспільне; Смарт освіта; Нова українська школа