Колективна шизофренія? 10 прикладів, як українці суперечать самі собі

У колективній свідомості українців є чимало вражаючих протиріч: ми боремося за демократію, але у соцопитуваннях зізнаємося, що воліємо бачити на чолі держави правителя із «сильною рукою»; ми боремося за декомунізацію, а відмовитися від традиційних радянських свят не завжди можемо…

І такі протиріччя не поодинокі. «Главком» зібрав десять найпоширеніших суперечностей і попросив прокоментувати їх соціального психолога Олега Покальчука та політичного психолога Валентина Кіма.

Протиріччя 1

Хочемо «сильну руку» і водночас демократію

«В українців ніколи досі не було демократії в державному еквіваленті, громадяни не знають, з яких параметрів вона складається і якою є її реальна ціна. Основним визначенням демократії українці вважають суворий контроль реальності при безмежному розширенні особистих прав і свобод», – коментує Олег Покальчук.

За словами експерта, в українців є бажання зберегти попередній соціальний статус-кво, при якому світ був простий, чіткий, зрозумілий, владно і рішуче контрольований. «Однак водночас ми хочемо, щоб до такого авторитарного світу нам ще безоплатно занесли чималий споживацько-демократичний кошик. Таким є наше специфічне уявлення про демократію: зберегти «сильну руку», адже у нас були гетьмани, вожді, далі – президенти; а на додачу отримати багато «смачного», – зазначає він.

Покальчук також звернув увагу на те, що люди хочуть жити у передбачуваному світі, при якому вони будуть мати можливість розширювати свої свободи у частині благ, однак поняття ціни при цьому принципово не розглядається. «Як казав Томас Джефферсон, дерево демократії треба час від часу поливати кров’ю патріотів і тиранів, історично доведено, що демократію отримати нелегко, але маси про це не думають, бо платити за щось – це завжди гірше, ніж отримувати», – підкреслив він.

Соціальний психолог також додав, що формулювання бажань зовсім не означає готовність до вчинків. «В українців між намірами і вчинками лежить прірва. Тому те, що ми кажемо під час опитувань, що пишемо у соцмережах, – це одне, а як поводимося – це третє, навіть не друге», – резюмував експерт.

Протиріччя 2

Декомунізація під «Олів'є» та радянські фільми

«Коли ми міряємо «середню температуру у палаті», притаманну нам як нації, ми часто отримуємо дуже суперечливі результати. Це пояснюється тим, що у нас для різних вікових груп характерні абсолютно протилежні тенденції. Наприклад, декомунізацію в основному підтримують люди середнього і молодого віку», – коментує Валентин Кім. І додає, що тим, хто народився і виріс за часів Незалежності, взагалі важко вже зрозуміти, що таке комунізація – відтак для них питання декомунізації не є актуальним.

«Декомунізація – це процес активної меншості. Не так багато людей було серед прибічників запуску цього процесу по усій країні. Певно, всі пам’ятають, скільки жорстких і агресивних суперечок точилося навколо повалення пам’ятника Леніна у центрі Києва 8 грудня 2013 року. Багато людей висловлювалися проти», – нагадує Кім.

Однак процес декомунізації був запущений, і не тому, що більшість почала її підтримувати, а тому, що його змогла впровадити активна меншість.

«Коли ми говоримо про такі суперечності, варто зазначити, що деякі процеси у нас відбуваються саме завдяки активності меншості, а деякі (суперечності) – як, приміром, олів’є на Новий рік – існують через пасивність більшості. Пасивна більшість продовжує сповідувати старі принципи», – веде далі політичний психолог.

Валентин Кім наголошує: справа тут не у радянському кінематографі. «Зауважу, він є не таким і поганим, більшість популярних фільмів не є відверто комуністичні, в основному вони достатньо побутові, дещо убогі з сучасного погляду, тим не менш вони задовольняють смаки пасивної більшості», – додає він.

«По-перше, у нас існують пасивна більшість і активна меншість, які консервують або запускають різні процеси. По-друге, у нас різні вікові групи підтримують різні тренди. І якщо молоді цікава декомунізація, то старшому поколінню якраз хочеться зберегти якісь радянські традиції», – резюмує Валентин Кім.

Протиріччя 3

Хочемо забути про Сovid-19, але відмовляємось щеплюватися

«Суспільний шизоїдний синдром ніхто не скасовував. Шизоїдність – це розщеплення душі на кілька особистостей. Якщо уявити українське суспільство як особистість (звичайно, з наукової точки зору це некоректно, але наочно), то у цій «особистості» існує кілька субособистостей. Одна з них уособлює адептів різних конспірологічних теорій, антиваксерів, прихильників різних нісенітниць у соцмережах тощо», – пояснює Олег Покальчук.

Крім того, зазначає експерт, люди хочуть мати контроль над ситуацією і бажають, щоб «ковідна історія» припинилась, але у якийсь чарівний спосіб. «Сказати: «Ковід, стоп!». Це така собі середньовічна поведінка, притаманна часам, коли вважалося, що лише сила молитви здатна владнати всі негаразди. Але ж не все у світі досягається молитвою, дещо ще й наукою», – коментує він.

Водночас пояснити такий стан людей нескладно. «Під час епідемії відбулися зміни у когнітивній сфері – емоційна сторона почала домінувати над раціональною. Я б сказав, що у перспективі усі заклики до раціонального мислення приречені на поразку. Суспільство у стані сильного хронічного стресу, воно не розуміє, що з ним буде через місяць, через рік, і реагує на все емоційно, а емоція викликає стан афекту», – каже соціальний психолог.

Протиріччя 4

Вдягнути вишиванку і піти до московської церкви

«Україна – це країна з подвійним дном. Священники, які провадять службу, зовсім по-різному ставляться до політичної ситуації у країні, і не варто розглядати всіх священників московської церкви як безініціативних людей, які здатні лише ретранслювати те, що їм кажуть зверху. Так само не слід бачити в кожному священику УПЦ/ПЦУ найвідданішого патріота», – коментує Валентин Кім. На його думку, ситуація більш різнобарвна.

Політичний психолог зауважує, що з 2014 року намітився досить цікавий тренд на зменшення кількості парафій московської церкви і зростання кількості храмів помісної Української православної церкви.

«З одного боку, українці значно релігійніші, ніж росіяни, а з іншого – все ж не такою мірою, щоб церква набула колосального значення. Для Західної України, де багато католиків та греко-католиків, – так, церква досі відіграє велику роль. Якщо ж подивитися на Східну, Центральну, Південну та Північну Україну, то тут церква виконує в основному ритуальні функції лише на великі релігійні свята», – зазначає експерт.

«У цілому ж релігійні діячі не мають такого, умовно кажучи, охоплення, як навіть сучасні блогери. Інтерес до нових лідерів думок значно вищий, відтак їхні політичні вподобання можуть відіграти більшу роль, ніж вподобання якогось місцевого священника», – додає він.

Протиріччя 5

Вимагати справедливості, але толерувати побутову корупцію

«Українці починають обурюватися корупції тоді, коли запит корупційних схем перевищують можливості їхніх гаманців. Якщо говорити про корупцію на рівні «щоб кум порішав», то що тут такого? Це ж не б’є по кишені. Споконвіку це називається «звичаєве право», ця норма поведінки є загальнолюдською», – роз’яснює Олег Покальчук.

Експерт підкреслює, що у світі нема країни, яка б остаточно поборола корупцію. «Є країни де корупція або зменшена, або частково легалізована. Наприклад, лобізм у США – це легально. Або ця корупція дрібна, має вигляд «пляшки за послугу», – вказує він.

Водночас психолог зауважує, що в історії зі сприйняттям корупції існує певний вплив «моди». «Дуже багато слів прийшло в нашу мову з англійської. Ми не помічаємо, що почали говорити суржиком: тільки не російсько-українським, як раніше, а англо-українським. Слово «корупція» – модне. І, отже, модно з нею й боротися», – пояснює він.

Покальчук також зазначив, що в українській інтерпретації слово «корупція» має соціалістичне забарвлення і в масі своїй означає ненависть бідних до багатих. «У масовому обуренні корупцією є заздрість – мовляв, оце ж вдалося людині стільки накрасти! А це ж міг (могла) бути я!», – додає він.

Протиріччя 6

Виступати за ринкову економіку, але вимагати відібрати приватну власність у багатих

«Знову-таки, цей тренд пов’язаний із різноспрямованістю суспільства. Взагалі для українців характерна анархічність, прагнення нищити державні засади. Багато у чому це обумовлено геокліматичними умовами існування нашої нації», – вважає Валентин Кім.

Експерт зауважує, що значна частка наших пращурів жила в умовах, де людина могла вижити на самоті, без підтримки громади, або навіть всупереч інтересам громади. Отже, потреба у державі як у способі самозбереження була невисокою: людині зручно було в одиночку переховуватися у лісах чи вести самостійне домогосподарство.

«Потреба у державі виникла пізніше, причому стимулювали до цього прибульці: то варяги провели централізацію влади, то монголо-татари щось своє принесли, Російська імперія накотила і обрубала зародки самостійності… Тому ставлення українців до влади завжди було дещо дистанційованим, або навіть презирливим», – пояснює політичний психолог.

«Ми готові, з одного боку, бути націленими на підтримку сучасних економічних тенденцій лібертаріанства, з іншого ж – нам, на жаль, притаманна така анархічна риса, як прагнення щось відібрати у когось і поділити між собою», – резюмує експерт.

Протиріччя 7

Вимагати чистих тротуарів і дворів, але паркуватися де попало

За словами Валентина Кіма, можна виділити три ключові складові, які формують характер людини у суспільстві: а) ставлення до людини; б) ставлення до суспільства; и) ставлення до держави.

«У нас понад усе стоять інтереси людини. Друге місце за ступенем важливості посідає визнання прав суспільства, а вже далі – визнання прав держави. Тобто, в цілому українці демонструють зневажливе ставлення до держави. Дещо більше поваги українці демонструють щодо суспільства, вимог колективу. Однак понад усе вони схильні любити самих себе. Це, наприклад, є нашою ключовою ознакою, яка відрізняє нас від північного сусіда, де ця трійця побудована навпаки – найважливіші інтереси – це інтереси держави, потім за важливістю йде суспільство, і вже наостанок – приватні інтереси», – констатує експерт.

У цьому сенсі, зауважує психолог, ми є суспільством, де права людини дуже добре можуть прижитися, а от якісь дисциплінуючі речі, коли треба урівнювати себе в правах із рештою, практично неприйнятні. Частково через це у нас виникає така ситуація з парковками: нам притаманна хаотичність, задоволення власних потреб, які для нас більш пріоритетні за суспільні. Це з точки зори історичної аналітики.

«Якщо ж розглядати момент організації суспільства, верховенства права, то тут ми теж опинилися в невигідній позиції: з одного боку, у нас не створені умови для паркування повсюдно, а з іншого – у нас бояться застосовувати закон відносно дрібних правопорушень, адже у нас дрібні чиновники побоюються санкцій з боку народу», – каже Кім.

На думку фахівця, через це народ абсолютно не сприймає дисциплінуючі заходи.

«У центрі Києва евакуатори нещодавно почали вивозити автівки, припарковані із порушеннями. У соцмережах піднялась хвиля обурення, ніхто не звернув увагу на позитивний ефект: нарешті з’явилась можливість вільно проїхати», – нагадує експерт.

За словами Валентина Кіма, окрім культурно-історичних та соціально-політичних особливостей, існують ще певні демографічні нюанси. Проблема у тому, що Київ, як і інші великі міста, зараз переживає демографічний сплеск. Величезна кількість людей приїжджають сюди. «Власне, це загальносвітовий тренд: глибинка стає дедалі більш безлюдною, люди покидають села, виїжджають у міста, а звідти – у мегаполіси. Останні приречені на стрімке зростання, і мало яке місто може з цим впоратись. Київ однозначно не може…», – робить висновок експерт.

Протиріччя 8

Воювати з Росією і купувати російське

«Є різні українці. Є українці, для яких війна з Росією триває кількасот років, і для яких цілком очевидно, що поруч з нами країна, поруч із якою спокою ніколи не було і не буде. Це один підхід. Є й інший, споживацько-прагматичний, коли російський продукт задовольняє якісь поточні потреби», – пояснює Олег Покальчук.

За словами експерта, переважання кожного з цих підходів видно з ієрархічно-географічного розподілу. «Хто з українців ближче до якого кордону живе – із Заходом чи з РФ, – той ближче до відтворювання конкретних паттернів поведінки. Люди, які живуть ближче до східного кордону, здебільшого годувалися – у прямому і переносному сенсі – з російських джерел. Є яскраві винятки в обох випадках, але статистично це меншості, тобто винятки», – коментує соціальний психолог. Покальчук закликає не сприймати українців як одноманітну масу, а в кожному випадку з’ясовувати реальні мотиви поведінки різних груп.

Протиріччя 9

Вимагати, аби всі платили податки, але самому уникати їх

«В основному ми хочемо, щоб інші люди чесно сплачували податки, але ж ми знаємо, що інші чесно платити не будуть, то й ми не платимо. Насправді це гра у крайнього», – коментує Валентин Кім поведінку українців, які на словах вимагають, аби олігархи платили податки, а самі всіляко уникають цього. Приклад: активне використання лазівок, які надають ФОПи, або ж історія з євробляхерами.

Водночас, за словами політичного психолога, спрацьовує ще одна наша національна особливість: колосальна, тотальна недовіра до інших людей. Безумовно, є багато причин юридичного характеру, є особливості системи оподаткування, але українці в цілому не довіряють державним інституціям і вони зовсім не впевнені, що сплачені гроші підуть на задоволення потреб населення.

«Це традиційна культура радянської людини, однак час іде, діджиталізація дуже слабенькими темпами, але розвивається, нове покоління потроху навчається культурі сплати податків, адже у старшого покоління ця культура в принципі відсутня. Якщо суму податків, які кожна людина сплачує, вираховує бухгалтерія підприємства, то у мене до держави претензій як таких немає. Але якщо я починаю платити їх самостійно, без посередників у вигляді бухгалтерії чи власника підприємства, тоді і з’являється більш усвідомлене ставлення до держави», – зазначає експерт.

Інша ситуація, уточнює психолог, наприклад, у німців, які самі вираховують, самі сплачують податки, усвідомлюють, що віддають державі свої гроші, а відтак і питань до держави у них більше.

Протиріччя 10

Обурюватися низькій зарплаті, але масово полювати на «халяву»

Чому Україна десятиліттями не здатна викорінити явище інтелектуального піратства. Навіть гучні погрози США не здатні примусити владу і громадян схаменутися? «Причиною такого явища є наші системні цінності. Наше суспільство (до речі, як і багатьох інших пострадянських країн) досі існує у системі цінностей виживання: необхідність мати запас, недовіра до оточуючих і до реформ, бажання, щоб прийшла сильна рука і вирішили твої проблеми. Сюди ж зараховується неготовність платити за послуги, а лише за продукти, а також готовність поступитися якістю заради кількості», – пояснює Валентин Кім.

За словами експерта, для такого суспільства «якось неактуально» платити за якісний контент.

«Ми готові обурюватися, але миритися з рекламою, яка вилазить у піратських фільмах кожні п’ять хвилин, але ми не готові почати платити власні кошти за чиїсь інтелектуальні права, бо досі вважаємо себе бідними людьми», – зауважує психолог.

При цьому, підкреслює Кім, загальний тренд на збагачення українців є достатньо оптимістичним.

«У цьому розумінні наше уявлення про себе не встигає наздогнати наш реальний стан. Ми досі вважаємо себе бідними і нещасними, хоча на вулицях стільки машин, що нема де припаркуватися, у літній період у нас щоденно вилітають сотні літаків. Так, у нас продовжують економити – велика частина машин, які стоять у дворах, придбані за хитрими схемами, але у людей гроші є! А ми прибідняємося, що немає», – каже психолог.

«До слова, прибіднятися – це ще одна характерна національна риса. Вона притаманна усім поколінням. Такі історичні обставини: наші попередники мусили виживати, а ми не довіряємо державі, прибіднюємося, щоб ніхто не подумав, що нас завелися зайві гроші», – додає експерт.

Наталія Сокирчук, «Главком»