Орися Стефанюк: Люди повернулися і відродили село

Про село Хлівище Ставчанської територіальної громади сьогодні, мабуть, ніхто б уже й не згадав, хіба що історики у своїх розвідках писали про його унікальну історію. Адже у збірнику «Молдавські документи до Стефана Великого» зберігається Грамота воєводи Олександра від 6 липня 1413 року, якою подаровано великий Кіцмань з навколишніми селами Суховерхів, Хлівище і Давидівці його тещі Анастасії з умовою, що після її смерті землі перейдуть у власність Радівецької єпіскопії. Власне, ця дата і вважається офіційно першою письмовою згадкою про Хлівище. А під час розгулу сталінської «перебудови» хтось у владній комуністичній верхівці визнав село Хлівище неперспективним «хутором» через нібито малу кількість дворів, хоча насправді їх налічувалося – 360. Тож 1952-й увійшов в історію села як «рік насильного переселення у Запорізьку область». Старожили з болем згадують і розповідають про печальні події 1952 року, коли насильницьким методом жителів виселили в Андріївський р-н Запорізької області.

Нині у селі немає роботи, тому люди працюють у швейних цехах обласного центру та в Кіцмані, деякі на Чернівецькому молокозаводі

Слід відзначити, що жоден із переселенців не прижився на Запоріжжі. Всі вони, нехтуючи попередженням і каральними погрозами, повернулися на дідизну. Повернувшись у село, дякували Богу у місцевій церкві архістратигів Михаїла й Гавриїла, за охорону і порятунок. Знову облаштували житла, завели домашні господарства, а 1991 року добилися власної сільської ради.

Як живеться нині мешканцям с. Хлівище, яке цілком можна було б назвати маленькою Швейцарією, адже воно розкинулося горбистою місцевістю біля лісу, з чистим повітрям і досить віддалене від метушливого і густонаселеного районного та обласного центру? Про це спілкуємося із старостинею села Хлівище Орисею СТЕФАНЮК.

Діти навчаються у палаці

– А що, пані Орисю, ваше село справді було настільки безперспективним, щоб скалічити долі сотень людей? Чи залишився відбиток тих буремних часів донині?

– Знаю про той період лише з розповідей старожилів та батьків, тому точних причин переселення не знаю. Відаю лише, що не одне Хлівище потрапило до січкарні радянських директив. Мешканців сусіднього села Ізвори теж кудись насильно переселили. Однак, гадаю, наш населений пункт тоді мало чим різнився від інших. Мало того, тут було навіть чим гордитися. Погодьтеся, не кожному селу на Буковині  шість сотень літ, мало яке може похвалитися справжнім палацом. А наш зведено 1876 року для австрійців Отто та Лізи Гольднер. Їхні ініціали, до речі, збереглися на дверних решітках при вході до будівлі, яка мала два поверхи і навіть водогін. Можливо, він був раніше, ніж в обласному центрі. Поряд з палацом стояла ґуральня Гольднерів. До історичних пам’яток можна зарахувати і дерев’яну Михайлівську церкву,  зведену 1912 року у центрі села. Жили тут працьовиті люди, які вміли ґаздувати, вирощувати хліб. Але ті часи минули, про насильне переселення мало хто і пам’ятає. А про безперспективність ніхто й не говорить, хоча нині у Хлівищі мешкають чи не вдвічі менше жителів, ніж тоді, у 50-х минулого століття.

– Цікаво, а скільки зараз у селі людей? Чим ваші односельці займаються?  

– Відколи ліквідували місцевий колгосп імені Канюка, людей у селі значно зменшилося. Раніше вони мали роботу на тваринницькій фермі, тракторному стані, у рільничій бригаді, адже обробляти доводилося 1304 гектари землі загального користування, доглядати 200 гектарів лісу. Нині ж залишилося 648 людей. Загалом же у нашому населеному пункті налічується 262 домогосподарства, але тільки 201 обійстя заселене. Тобто, кожна п’ята хата порожня. Їхні господарі, ті, хто пам’ятав ще горезвісне переселення, померли, а спадкоємці переселилися до Кіцманя, Чернівців, дехто виїхав на чужину заробляти гроші на проживання, на навчання для дітей, придбання їм житла в обласному центрі. Та господарства не поросли чортополохом, їх доглядають. Одні спадкоємці використовують родинні гнізда як дачі, обробляють у міру сил присадибні ділянки, інші віддали їх в оренду сусідам. Адже нині у селі немає сільськогосподарської роботи. Деякі односельці трудяться у швейних цехах обласного центру та у Кіцмані, деякі на Чернівецькому молокозаводі тощо. Мусять люди шукати та їздити на роботу за межами Хлівища.

Земля тішить урожаями

– Пані Орисю, ви розповідали, що у селі є понад тисяча гектарів орної землі. Хто її обробляє?

– Землі хлівищанських пайовиків обробляє агрофірма «Оршівська», другу  частину – ПСТ «Зоря». Земельні паї мають у середньому розмір 1,24 га. Підприємці обробляють, засівають, удобрюють їх, збирають хороші врожаї. Ну і розраховуються справно, без затримок. До прикладу, цього року грішми виплачували по 5830 гривень за оренду паїв, або ж видавали зерном по 1200 кг зерна. Крім того, індивідуально обробляє два паї – своїх мами і бабусі – Микола Григірчик. Вирощує здебільшого зернові.

– На Буковині часто вирощують сади. Ваші односельці займаються садівництвом?

– Ні, сади у Хлівищі не культивують. Правда, ми з чоловіком посадили  70 соток фруктового саду і 30 – смородини. Односелець Степан Цинта  вирощує смородину на 50 сотках, Василь Федорюк теж культивував її, але перейшов на малину. Для роботи на присадибах люди мають трактори, майже в кожному господарстві – мотоблоки. Крім того, село славиться бджолярами. Наприклад, 150 бджолосімей доглядає Василь Брешук, 100 бджолосімей має Сергій Тупічка, Степанія Пухальська – 50, її син Ігор теж має 50 вуликів, Микола Григірчик – 50, Степан Цинта – 32, Василь Федорюк – 50. Їм держава вже другий рік виплачує компенсацію – по 200 грн на бджолосім’ю. Є така державна програма. А реалізують вони солодку продукцію хто де може.

– Передбачаю, що ваше село, як і багато інших населених пунктів краю, старіє. Хто доглядає за літніми односельцями?

– Село справді старіє. У нас від територіального центру доглядає за трьома жіночками Марія Штефюк. Вона допомагає їм по господарству: оплатити комунальні послуги, прибрати у хаті, зварити їсти, щось у крамниці із продуктів придбати, ліки. Але у нас є й інші старші люди, якими опікуються сини-доньки. Наприклад, 30 жовтня сторічний ювілей відзначить Аспазія Іванівна Сасенюк (на фото). Вона тут народилася і прожила все життя. 1941 року вийшла заміж, дочекалася чоловіка з війни, народила трьох дітей. Нині має п’ять онуків, семеро правнуків та двох праправнуків. Доглядає її донька. Ювілярка працювала ланковою у рільничій бригаді колгоспу «Нове життя», який згодом перейменували на радгосп імені Сергія Канюка. Її нагороджено медаллю «Ветеран праці». В ювілейний день народження ми завітаємо до Аспазії Іванівни, привітаємо і побажаємо їй доброго здоров’я і ще довгих років життя.

– Чи є у селі медпрацівник, до якого можна звернутися по допомогу?

– Є фельдшерсько-акушерський пункті, є фельдшерка. Приміщення гарно відремонтоване. Чимало років ФАПом завідувала Василина Денищук. Нині вона на пенсії, має 82 роки. Але з усієї Буковини до неї їдуть люди, які мають проблеми з хребтом. Вона нікому не відмовляє.

Люди дбають про село

– Сьогодні багато сіл мають спільну проблему – погані дороги. Хлівище не виняток?

– Є трішки. Ґрунтовка до Хлівища починається у селі Іванківці і пролягає через Гаврилівці, вона справді не кращої якості. Особливо після дощів. А ось протяжність комунальних доріг становить 7,5 кілометра. 2008 року після проливних дощів стався паводок і дороги цілком розмило. На подолання стихії було спрямовано значні зусилля і кошти, 95 відсотків доріг тоді програвіювали. Відтоді ми підтримуємо їх у належному стані. Від минулого року наше село влилося до Ставчанської територіальної громади, яка торік утворилася.  Крім Хлівища, до громади ввійшли також Шишківці, Южинець, Малятинці, Ставчани. Головою обрали Романа Руснака. Люди, з усього видно, не помилилися. Він разом із депутатами дбає про соціальний розвиток усіх сіл громади.

– А самі мешканці підкладають плече?

– Хлівищанці дуже люблять своє село і твердо впевнені в його майбутньому. Пишаються працьовитими хліборобами, талановитими митцями, лікарями, вчителями, музикантами, серед яких поетеса Зіновія Канюк, художники Михайло Катеринюк, Олександр Романюк. Кожен житель дбає про своє село. Ось, приміром, завгосп школи Раїса Московчук удома вирощує декоративні рослини. Нещодавно вона подарувала нам 16 деревець самшиту, ще 16 туй презентували з місцевого лісництва. Висадили алейку, яка нагадуватиме всім, що Хлівище розвивається і має перспективу.

Анатолій ІСАК