Надія Надім: втекти від талібів і перемогти

Надія Надім: втекти від талібів і перемогти.

Унікальна історія однієї з найвпливовіших футболісток світу.

Моє життя важко назвати казковим.

Але мені пощастило пробитися нагору.

Без матері у мене нічого б не вийшло.

Якби не вона, то я б давно вже лежала у холодній афганській землі.

Надія Надім.

Життя жінок в Афганістані під час першого пришестя талібів нагадувало пекло.

Ось основні заборони, що обмежували представниць слабкої статі в “ідеальній” ісламській державі з 1996 по 2001 роки:.

- Жінці не дозволялося з’являтися на вулиці без супроводу чоловіка/родича і без паранджі, що повністю закривала обличчя й тіло.

- Не дозволялося носити взуття на підборах, оскільки чоловіка, який почує кроки жінки, це може дратувати.

- Жінки не могли голосно розмовляти в громадському місці (справа в тому, що незнайомі чоловіки не повинні чути розмов чужих дружин).

- Всі вікна перших поверхів будинків зафарбовувались або закладалися, щоб жінок не було видно з вулиці.

- Жінок не дозволялося фотографувати і знімати на відео.

Зображення “нечистих” заборонялися в газетах, книгах, журналах і навіть вдома.

- Усі словосполучення, де було присутнє слово “жінка”, змінювалися.

Так, замість словосполучення “жіночий двір” використовували “весняний двір”.

- Жінкам заборонялося з’являтися на балконах будь-яких будівель.

- Жінкам заборонялося бути присутніми на радіо, телебаченні і будь-яких заходах.

Недарма таку політику талібів охрестили “статевим апартеїдом”.

Фанатики активно заперечували усі закиди на свою адресу.

“Ми хочемо створити безпечне середовища для жінок, де вони зможуть зберегти свою гідність і цнотливість”, – стверджували таліби.

Така “турбота” різко контрастує з тим, що 80% шлюбів в Афганістані тоді були примусовими.

Таліби насильно змушували дівчат виходити за себе заміж.

Якщо ж ті наважувалися сказати “ні”, їх просто вбивали на місці.

Фанатики, як правило, надавали перевагу дівчатам, котрим ще не виповнилося 16.

Студенти жорстоко карали порушниць цих диких законів.

Ось лише кілька прикладів “дбайливого” ставлення талібів до жінок:.

У жовтні 1996 року нещасній відрізали великий палець за те, що вона мала необережність зробити манікюр.

У грудні 1996 року 225 жінок покарали за порушення дрес-коду.

Гуманний суд оголосив свій “справедливий” вирок: побити порушниць нагайками.

Також жінок за всілякі дрібні грішки часто лупцювали шкіряно-металевим батогом завдовжки у 1,5 метра.

1999 року Зарміна, мати сімох дітей, була засуджена до смертної кари за те, що нібито вбила чоловіка, помстившись садисту, котрий щодня лупцював її.

Вирок виконали на великому стадіоні на очах у 30 000 людей.

Перед тим Зарміну катували протягом кількох тижнів, однак вона відмовлялася зізнаватися у злочині (як з’ясувалося, негідника вбила її донька).

Дізнавшись, що жінка тримала підпільну школу для дівчат у своєму будинку, таліби влаштували масове побиття дітей, а саму винуватицю зіштовхнули зі сходів, зламавши їй ногу.

Після цього, погрожуючи, що вб’ють всю її сім’ю, жінку змусили підписати декларацію про лояльність до Талібану і його дій.

Афганська дівчинка Бібі Айша, у 12-річному віці була передана в сім’ю нового чоловіка за домовленістю, де пройшла через усі кола пекла.

Через 6 років дівчині увірвався терпець і вона втекла з будинку тортур, сподіваючись знайти прихисток у рідній сім’ї.

Однак незадоволений батько здав дочку командиру талібів, щоб він показав усім потенційним протестанткам – “що буде з дівчатами, якщо вони наважаться втекти”.

Бібі відрізали вуха і ніс та залишили помирати в горах, але вона якимось дивом вижила.

Десятки нещасних розстріляли за те, що вони підпільно працювали (фундаменталісти заборонили жінкам ходити на роботу).

Після свого другого пришестя до влади Талібан заявив, що змінився і тепер представниці прекрасної статі зможуть дихати на повні груди.

Однак лише одиниці повірили цим красивим словам.

Однією з тих, хто не вірить у перетворення жорстоких вовків у невинних овечок, є відома футболістка Надія Надім.

Колись вона написала маркером на своїй руці легендарну фразу Юлія Цезаря: “Vini,vidi,vici”(Надія, звичайно ж, не наважилася на татуювання.

За словами футболістки, мати вбила б її за тату).

Попри те, що життєвий шлях Надім не був устелений трояндами, вона, як і знаменитий римлянин:”Прийшла, побачила та перемогла”.

Надія народилася 2 січня 1988 року в Гераті (третє за чисельністю населення місто Афганістану).

Згодом вона переселилася в Кабул, де мешкала разом з мамою Хамідою, батьком Рабеном та чотирма сестрами.

Сім’ї доводилося часто переїжджати, оскільки тато служив а армії.

Хаміда та Рабен працювали, не покладаючи рук, щоб дати дітям гідне майбутнє.

“Я не пам’ятаю якихось особливих мрій, коли мешкала в Афганістані.

Пригадую лише те, що завжди хотіла досягнути успіху”, – розповідає Надія.

Вона надихалася не тим, що бачила по телевізору або читала в книгах та газетах.

Кумирами дівчинки були батьки: “Мій тато дослужився до генерала.

Він любив свою роботу і країну.

А моя мама працювала директором школи і все для нас складалося ідеально.

Щоправда, це, мабуть, не найкращий епітет щодо життя в Афганістані.

Я не пам’ятаю чи в нашій країні ми хоча б кілька місяців могли насолоджуватися миром.

Навіть до приходу талібів до влади в Афганістані постійно точилися бойові дії.

Люди, які мешкають в нашій країні, занадто різні, і, на жаль, вони радше візьмуться за зброю, ніж сядуть за стіл переговорів.

Недарма мою батьківщину часто називають пороховою бочкою”.

Захопивши владу, Талібан одразу почав насаджувати в Афганістані свої порядки, адже, на думку студентів, країна загрузла в гріхах.

Це був крайній прояв законів шаріату.

Жінкам не дозволялося не лише ходити на роботу, а й просто з’являтися на вулиці без супроводу чоловіка.

Інколи “порушниць” карали навіть за те, що прорізи на паранджі виявлялися занадто широкими.

“Друзі рекомендували татові покинути країну: “Зрозумій, ми знаємо, що ти не зробив нічого поганого, але ти не таліб і нізащо не перейдеш на їх сторону.

Тому в очах влади ти – ворог”.

Але він, на жаль, не дослухався до них.

Тато занадто сильно любив свою країну.

Тому ми й залишилися в Афганістані.

Мій батько мав великий вплив.

Люди його любили.

Через це він одразу потрапив до чорного списку талібів.

За кілька тижнів після їх приходу до влади, впливові люди, які могли кинути їм виклик, почали щезати.

Ця гірка чаша не оминула й мого батька.

Якось тата викликали на зустріч з міністром талібів.

Його відвезли до будинку уряду та попросили водія трішки зачекати.

Шофер простояв до глибокої ночі.

Однак тато так і не повернувся.

Ми сподівалися, що він повернеться наступного дня”, – розповідає футболістка.

Шість місяців мама Надії вірила, що її чоловіка кинули за ґрати.

Проте оптимізм жінки не виправдався.

Хаміда отримала інформацію з надійних джерел, що Рабена стратили.

“Я тоді була геть мала, тому пам’ятаю небагато.

Жінки і дівчата завжди повинні були бути у супроводі чоловіка.

Навіть якщо ти просто йшла за продуктами.

Нам не дозволялося показувати жодної частини тіла.

Ми жили в постійному страху.

Ми не могли слухати музику, а телебачення таліби відключили.

Чоловікам заборонили одягати джинси.

Також їх зобов’язали носити бороди”.

Моя мама завжди намагалася захистити нас від усього лихого.

Але вона чудово розуміла, що не зможе врятувати доньок від талібів.

Мати ніколи не розповідала нам про проблеми.

Але одного разу я побачила як вона заливалася сльозами.

Тоді я зрозуміла, що наші справи кепські.

Оскільки тепер в нашій сім’ї не залишилося чоловіків, ми навіть не могли вийти з дому.

Мати розуміла, що кожна згаяна година може стати останньою, тож вона вирішила тікати з батьківщини”, – розповідала Надія в одному з інтерв’ю.

“Згідно з мусульманською традицією, коли чоловік помирає, його брат повинен одружитися на вдові.

Але я була освіченою жінкою та знала різницю між правильним та неправильним і тим, що таке справжня релігія.

Тому я ніколи й не нав’язувала релігію своїм дітям.

Звісно багато з того, що пишуть про мою батьківщину у закордонних ЗМІ, не відповідає дійсності.

Щоправда, чимало жінок в Афганістані дійсно не мають освіти і тому сприймають дикі норми, нав’язані талібами, як належне”, – згадує мати Надії.

Не лише Надіми вирішили тоді покинути рай, який будували студенти.

Афганістан був і залишається однією з найнебезпечніших країн світу.

За даними ООН у світі мешкає близько 4 мільйонів афганських біженців.

Близько 90 % з них знайшли прихисток в Пакистані та Ірані.

“Добре, що в нас були гроші.

Мій тато мав високооплачувану роботу.

Та й мама добре заробляла.

Вона продала все своє майно.

Зокрема квартиру, автомобіль та численні ювелірні прикраси.

Ми вирішили тікати до Пакистану.

Наші родичі мешкали в Лондоні, тож саме у Великобританії ми хотіли зрештою осісти.

Але шлях туди лежав через Карачі.

Тоді чимало афганців прикидалися пакистанцями та платили за те, щоб їм повірили.

Ситуація в аеропорту нагадувала театр абсурду.

Я пам’ятаю як всі там дивилися на нас.

Вони чудово знали, які ми “пакистанці”.

Але ми їх підмазали, тож вони пропустили нас з фальшивими паспортами та пакистанським одягом, в якому ми виглядали дуже кумедно”.

“Перша зупинка – Італія.

Все наше майно тепер містилося в кількох валізах.

Контрабандисти заховали нас у вантажівці, яка на довгих сім днів стала моїм житлом.

Я і сестри намагалися не видавати жодного звуку, адже боялися, що нас хтось почує.

Ми розуміли, що повернення в Афганістан рівноцінне для нас смертній карі.

Ми тоді практично нічого не їли, адже нам ніде було сходити в туалет.

Зрештою вантажівка зупинилася і ми опинилися на волі.

Однак Лондон мене розчарував.

Я тоді подумала: Чорт забирай, а чому ж він такий маленький! Я ж читала, що Лондон величезний, а він мені видався не більшим за пересічне афганське місто.

Аж тут мама побачила чоловіка та запитала його:”Де ми?” Той відповів: “У Данії”“.

Невеличке містечко, куди завезли сім’ю Надім називалося Рандерс.

Цей населений пункт аж ніяк не міг похизуватися великим населенням (там мешкає трохи більше 60 тисяч осіб).

До того ж, Надія приїхала туди на Пасху, коли міста в Данії практично вимирають.

На щастя сім’ї Надім, вони опинилися неподалік від поліцейського відділку і коп погодився їм допомогти.

Чоловік запитав: “Ви сьогодні щось їли?” І коли біженці похитали головами, він придбав їм тости, молоко та банани, а потім купив квитки на потяг до Копенгагена.

“Цього чоловіка я досі називаю своїм добрим янголом.

Я завжди пам’ятатиму його.

Зустріч з цим поліцейським стала для мене справжнім даром з небес”.

Тепер сім’ї довелося знайти спосіб залишитися в Данії.

Тривалий час Надіми балансували над прірвою.

На щастя, мама Наді переконливо розповіла про вбивство чоловіка талібами.

Уряд Данії повірив їй та дозволив сім’ї залишитися в країні.

Надію поселили в притулку для біженців.

Очевидно, що це помешкання не нагадувало п’ятизірковий готель.

Головне, що афганців забезпечили житлом, навчанням, їжею та одягом.

А про більше вони тоді й не мріяли.

Можливо, якби не той притулок, то ніхто б зараз нічого не знав про Надію.

Саме це тимчасове помешкання кардинально змінило її життя.

“Нашу школу важко назвати найкращою.

Там опинилося багато дітей з різних країн.

Тому мовний бар’єр створював чимало незручностей.

У більшості випадків ми просто співали пісні, абсолютно не розуміючи слів чи бавилися на вулиці” (Надія не ловила ґав і зараз розмовляє дев’ятьма мовами).

Мама-педагог дала дітям хорошу базу.

Так, всі її доньки мали хист до математики.

“Коли ми жили в притулку це був чудовий час.

Ми тоді ні про що не турбувалися.

Після афганського пекла ми потрапили в рай.

Однак для мами це був напрочуд важкий час.

Вона боялася, що нас можуть відправити додому.

Ми ж тоді просто не задумувалися про це, а насолоджувалися дитинством”, – розповідає Надія.

“У Данії вперше за багато років я почувалася у безпеці.

Я відчувала себе вільною.

Я могла спати, не остерігаючись того, що ракета може влучити у наш будинок, ні звуків війни.

Але все ж я не могла повністю розслабитися, оскільки не знала: бути чи не бути нам в Данії.

Коли я задумувалася про те, що доведеться повернутися у Афганістан, то одразу починала тремтіти”, – згадує Хаміда.

Поряд з притулком розташовувалася база футбольного клубу.

Сестри Надім часто спостерігали за тренуваннями командами.

Інколи вони “підробляли” болбоями – приносячи гравцям м’ячі, які вилітали за огорожу та опинялися в лісі.

“Якось я звернулася до сестер та подруг, що були поряд з нами.

Уявіть собі, скільки м’ячів ми можемо знайти в цьому лісі.

І коли ми пішли туди, то назбирали там 23 сфери.

Це було фантастичне тихе полювання.

Ми тепер могли бігати з м’ячем весь день.

Я маю спортивні гени.

Мій тато грав за збірну Афганістану з хокею на траві.

Ми знали, що таке футбол та інколи грали в нього у нашому саду, коли були ще зовсім малими.

Хоча таліби не дозволяли займатися дівчатам спортом чи гратися з хлопцями, але наш будинок був закритим від чужих очей, тож ми могли дозволити собі бігати зі сферою, не остерігаючись бути спійманими на гарячому”, – розповідає афганка.

У клубі існувала дівчача команда, яка тренувалася на тих же полях, що й хлопці.

Якось Надія запитала: “А можна зіграти з вами?”.

Футболістки відповіли: “Так, без проблем”.

Біженки почали щодня гасати з м’ячем від світанку аж до смеркання.

“Я не пропускала жодного тренування.

Це повторювалася протягом кількох місяців.

Я не могла жити без футболу.

Це виявилось справжнє кохання з першого погляду.

Невдовзі ми зрештою змогли поховати афганських привидів – нашій сім’ї надали статус біженців у Данії.

І ми отримали краще житло, неподалік від Ольборга”.

Сестри Надім не зрадили футболу й після переїзду.

Вони міняли команди, наче рукавички, адже тренери бачили їх талант, тож футболісткам не бракувало спокусливих пропозицій.

Найперспективнішою з афганок вважалася Надія.

Невдовзі наша героїня вписала золотими літерами своє ім’я в історію скандинавської збірної.

Надія стала першою легіонеркою, що одягнула футболку національної команди.

Про неї заговорила преса.

Тепер Надія була впевнена, що не помилилася, зробивши ставку на футбол.

Однак не всі захоплювалися Надім.

“Афганська спільнота обурювалася тим, що Надія грає в футбол: “Чому вона займається усілякими дурницями? Їй слід сидіти вдома, щоб навчитися готувати та стати хорошою дружиною”, – не вгавали критики.

“Це був важкий період для моєї сім’ї.

Сусіди сахалися від нас, наче від прокажених.

Ми відчували ворожість навколо”, – згадувала футболістка.

Проте мати вірила у правильність вибраного доньками шляху.

“Ці коментарі мене не турбували, оскільки я знала, шо вони не роблять нічого поганого адже спорт – корисний для здоров’я.

До того ж, я бачила, що мої дочки по-справжньому талановиті та знала, що вони обов’язково чогось досягнуть”.

Поступово ставлення до гравчинь змінилося.

В будинку Хаміди двері практично не зачинялися.

Всі хотіли висловити захоплення їй, за те, що вона вірила у доньок.

Скоро футбол стане спортом номер один в афганській спільноті Данії.

“Мені вдалося на перший погляд неможливе – змінити погляди на футбол у патріархальному афганському суспільстві.

Тепер ніхто не дивився косо на дівчат, які бігали з м’ячем.

І це я б назвала своїй головним досягненням.

Набагато важливішим, аніж усі мої успіхи на футбольному полі”, – розповідає усміхнена Надія.

Згодом вона відкрила невеличку школу в Орхусі.

Афганські дівчатка потребували місця, де вони могли б займатися футболом, не наражаючи себе не небезпеку.

“Ми хотіли прищепити їм любов до гри та показати, що це чудове проведення часу.

Спершу ми підписали на дану авантюру лише сімох своїх друзів.

Згодом на власні кошти купили м’ячі та форму.

Потім з’явилися спонсори.

І поступово крига скресла.

Вже через кілька місяців сім гравців перетворилися на сім команд.

Було настільки багато охочих записатися в школу, що нам доводилося декому відмовляти.

Кілька разів ми возили своїх вихованців на міжнародні турніри.

Данські гравчині мали дорогі бутси та чудову форму.

Ми ж часто закуповувалися на секонд-хендах і форми на усіх не вистачало.

Тож наші футболістки інколи виходили на поле в різних гетрах та занадто великих бутсах.

Але ми не переймалися такими дрібницями.

Ми бачили наскільки щасливими були діти та батьки”, – розповідає Надія зі сльозами на очах.

“Я багато чим пожертвувала.

Жінки в Афганістані часто залишають своїх дітей бабусям та дідусям чи іншим членам сім’ї або ж виходять заміж за когось іншого.

Я також могла це зробити.

Але я хотіла насолоджуватися життям, а не просто існувати.

Я ризикнула та не помилилася”, – стверджує Хаміда.

Надія бачить своє майбутнє в медицині.

“Я завжди хочу допомагати людям Я люблю футбол але ніколи не думала про нього, як про роботу.

Мені платять гроші за те, що я граю.

Але я б з задоволенням виступала й безкоштовно.

Ви, мабуть, здивуєтеся, чому я здобуваю фах пластичного хірурга.

Адже гадаєте, що я і так заробляю мільйони.

Але це зовсім не так.

У жіночому футболі платять набагато менше.

Як хірург я отримуватиму більше, до того ж, матиму нагоду щодня допомагати людям.

А що може бути краще?”.

Надія провела 99 матчів за збірну Данії, а в попередньому сезоні відіграла ключову роль у чемпіонстві ПСЖ.

Так, наша героїня відзначилася 18-ма голами у 27-и матчах.

9 червня 2021 року Надім перейшла в американський Расінг Луїсвілл.

На жаль, свято на вулиці Надії було недовгим.

Після другого пришестя Талібану вона не могла залишити своїх співвітчизниць напризволяще.

“У мене крається серце, коли я дивлюся на те, що зараз коїться в Афганістані.

Я пройшла через це і сподівалася, що таліби залишилися в минулому.

Але помилилася.

Я знаю, які обмеження вони запроваджують і усвідомлюю, що для майбутнього країни це величезний крок назад.

Особливо важко доведеться жінкам та дівчатам.

Мої спогади поділені на дві частини.

До війни у мене було чудове дитинство і я могла спокійно спати.

Тоді я мала обох батьків.

Потім прийшли таліби й життя перетворилося на жахіття.

А я в втратила батька”.

“Що чекає жіночий футбол в Афганістані при талібах? Я завжди намагаюся залишатися оптимісткою, але очевидно, що на жіночому спорті тепер можна поставити хрест.

Таліби стверджують, що дівчата зможуть ходити до школи, а жінки працюватимуть.

Я повинна не давати людям втрачати надію.

Однак майбутнє малюється мені у похмурих тонах.

Таліби кажуть, що вони змінилися і обіцяють надати жінкам такі ж права, як і чоловікам.

Але це лише слова.

Їм не можна вірити.

Це ті ж люди, які вбили мого батька та мучили жінок та дівчат.

Але мені хочеться вірити в краще.

І я допомагатиму співвітчизницям чим зможу”.

Слова Надім не розходяться з ділом.

Вона оголосила збір коштів для жінок та дівчат Афганістану і вже зібрала 40 000 доларів.

Футболістка не збирається на цьому зупинятися, адже знає, що надія вмирає останньою.