Озброєний нейтралітет — не такий уже й поганий стан

Конфлікт редакції «Зворотного відліку» та Офісу президента, обмін репліками в соцмережах між його учасниками,обговорення на засіданні Ради з питань свободи слова при президентові та інші події в цій історії проявили серйозні проблеми в комунікації між медіа та владою. Методи, які застосовує влада для впливу на медіа, — бойкотування окремих ефірів або програм, ультиматуми, звинувачення в заангажованості, використання блогерів і анонімних телеграм-каналів для «вкидання» компромату — далекі від декларованих командою Володимира Зеленського принципів демократичності, відкритості, прозорості. Водночас медіа поки що не виробили ефективної тактики та стратегії протистояння тиску влади та відстоювання власних стандартів та інтересів. А конфлікти, які виносяться на публіку, часто переводяться в особистісну площину. Чи справді ці випадки — частина тенденції, і якщо так, то як на тиск влади має відповідати медійна спільнота? Ми запитали експертів:

1. Чи бачите особисто ви в цьому частину тенденції? Як би ви цю тенденцію описали?
2. На ваш погляд, які уроки чи висновки мають узяти для себе з цієї ситуації медіа?
3. Чи слід їм скоригувати свою комунікацію із владою? Як саме? Як добитися прозорості комунікації влади й медіа, й чи можливо це за нинішніх умов?

Відповідають Андрій Куликов, Тарас Петрів, Олексій Мустафін, Катерина Коберник, Олексій Панич і Оксана Романюк.

Андрій Куликов, ведучий і голова правління «Громадського радіо», голова Комісії з журналістської етики:

— Я вважаю, що це дуже тривала тенденція в українському медіапросторі. Я пригадую, коли працював у токшоу «Свобода слова» на ICTV, ми стикалися з подібними ситуаціями: хтось виставляє свої умови, ми виставляємо свої умови. Можна, звісно, назвати це «ультиматумами» — іноді вони й мали характер ультиматумів. Однак  здебільшого це непростий переговорний процес. Зараз, наприклад, у роботі «Громадського радіо» ми набагато менше це відчуваємо. Але треба мати на увазі, що тиск на засоби масової інформації є пропорційним тому значенню й увазі, які вони отримують.

У тому, що сталося, є й позитивний елемент: він підкреслює значущість Суспільного. У практиці нинішнього президента, ще відколи він був кандидатом, мені простежується тенденція спроби ігнорувати або применшити значення Суспільного.

Потрібно шукати дієві способи протидії тиску й ніколи не вважати, що наша справа програна. На нас можуть тиснути, але й ми можемо тиснути у відповідь. Я не вважаю абсолютно негативним тиск з обох боків або тиск аудиторії: це природне явище. Ми працюємо на стику дуже багатьох інтересів. Якщо ми чітко визначили свій інтерес та узгодили його з інтересом публіки, то тоді ми знаходимо дієві способи протидії.

Скажімо, коли редакції Суспільного сказали, що не будуть приходити, якщо вони не усунуть зі списку Гео Лероса; а вони сказали: «Ні, Лерос залишиться». Це один зі способів. Питання в тому, наскільки вони та інші передбачають наслідки цього. Заради того, щоб не розпочинати деструктивну дискусію, Офіс президента або партія «Слуга народу» кажуть, що готові пожертвувати участю в одному з цікавих токшоу — це, на мою думку, теж свідчить про ігнорування журналістських інтересів. Одразу настрій «ми не будемо брати участь у деструктивній дискусії». Так ви прийдіть і не беріть у ній участь; прийдіть і зробіть внесок, щоб дискусія була конструктивною! З одного боку, це слабкість, коли вони не готові дискутувати у студії, з іншого — впертість.

Інший спосіб – це тимчасові поступки. Свого часу в Партії регіонів був Володимир Олійник, якого відряджали на будь-яке телевізійне токшоу — іншої людини ніби в партії й не було. У таких випадках треба чітко поставити умову: аудиторія прагне почути іншу людину, ми готові востаннє прийняти цього пана чи цю пані, але наступного разу ви або даєте нам інших людей, або не приходите. Важіль «ми вас не пускаємо до себе» теж має право на існування.

Навіть обговорення цієї ситуації, що виникла із Суспільним, уже вплинуло на громадську думку. Якщо й коли виникають такі ситуації, не треба їх тримати в секреті. Треба не так давати тлумачення події, як розповідати про перебіг. Аудиторія в нас достатньо критична й грамотна, щоби зробити власні висновки. Скажімо, нинішня ситуація дає підстави припустити, що представники «Слуги народу» або Офісу президента просто не готові до конструктивного обговорення теми бюджету.

Мене стривожили деякі заяви, що політичні партії нібито зобов’язані йти назустріч побажанням редакцій. Я вважаю, що це абсолютно не так: у законодавстві я не можу знайти подібного положення. Моральні та юридичні зобов’язання — це різні речі. Але з морального погляду, та й із погляду доцільності, звісно, політичні партії мають іти назустріч журналістським побажанням. Я вважаю, що ми краще знаємо інтереси аудиторії й частіше діємо в її інтересах. Отже, і в інтересах — як не парадоксально — політичних партій та офіційних осіб.

Тож нам треба просто бути наполегливими, чітко знати інтереси аудиторії й не бентежитися звертатися по допомогу до аудиторії.

Олексій Мустафін, керівник проєктів «Медіа Групи Україна»:

— Звісно, це тенденція. Будь-яка українська влада прагнула маніпулювати і «шикувати» медіа. Влада Володимира Зеленського/Андрія Єрмака не стала винятком. Навіть більше. Багато хто в 2019 році гадав, що вихідці з телебачення, якими є й теперішній президент, і нинішній керівник його Офісу, ставитимуться до медіа принаймні з повагою. Але ці прогнози від самого початку були помилковими.

Врешті-решт, Зеленський із Єрмаком ніколи не займалися новинами, лише постановками серіалів і шоу на кшталт «Чистоньюз». А постановки передбачають завчасно розписані ролі й репліки. Так, і в художньому кіно є імпровізація, але вона ніколи не була сильною стороною Зеленського, та й «Кварталу 95» загалом. Тепер таке сприйняття новин (та й самої дійсності насправді) цими, з дозволу сказати, «продюсерами» й визначає «вимоги» влади до ЗМІ та її очікування від медіа. Нічого доброго, з огляду на це, я насправді не чекаю.

Головний висновок: гнутися перед владою, шукати компроміси, намагатися домовитися — це стріляти собі в ногу. Влада не «оцінить». Навпаки, сприйматиме кожний реверанс як підтвердження картини світу, що існує в її голові, і рухатиметься далі — до маніпуляцій і «шикування» ЗМІ. Єдиний спосіб зупинити цей повзучий наступ — давати відсіч. І надавати кожній, навіть маленькій спробі тиску максимального розголосу. Не просто скаржитися, а називати факти і прізвища. Бо поки йдеться про анонімів, влада і її представники переконуватимуть, що «їхтамнєт». Кажу це як людина, що мала змогу спостерігати за подібними історіями з іншого боку «фронту».

Треба самим забезпечувати максимальну прозорість відносин влади і медіа — власне, це і є завдання ЗМІ. І розуміти, що реальним і «потенціальним» цензорам сьогодні ще можна дати по зубах. Далі це робити бути все складніше. І за більшу — для ЗМІ, для журналістів і для самого суспільства — ціну.

Оксана Романюк, виконавча директорка Інституту масової інформації:

— Ця ситуація показала дві ключові тенденцій.

Перша: нова влада рухається в бік побудови досить авторитарної системи. Мене дещо турбує, що Офіс президента займається призначенням депутатів на ефіри, і це в парламентсько-президентській республіці. Мене турбують випадки замовчувань, як із депутатом від «Слуги народу» Трухіним, коли медіа активно терли згадки про нього. Чи з висвітленням ситуації з «Укрексімбанком», коли частина медіа «не помітила» нападу на журналістів.

Друга тенденція: представники Офісу президента, замість оперативно розв’язувати проблеми, для чогось стараються їх забалакати. В результаті проблема розростається, ділиться на підпроблеми, і щодо кожної з них виникає якась комунікаційна лажа, пов’язана з Офісом президента. І все. Скажімо, відправляти в атаку на журналістів команду «блогерів у смугастих купальниках», які хамлять, маніпулюють, брешуть, — це тільки ще більше привертає уваги до Офісу, викликає ще більше запитань.

Головний висновок: на часі посилення професійного об’єднання журналістів і посилення взаємопідтримки медійної спільноти. Якщо комунікація з владою перетворюється на публічне дріботіння тут і там, побрехеньки й маніпуляції, плюс є ознаки побудови вертикальних структур, то, мабуть, краще вести таку комунікацію від імені сильних груп медійників, ніж поодинці. Тоді, думаю, можна буде добитися більшої прозорості й відповідальності як від влади, так і від медіа. До того ж нам потрібне й посилення саморегуляції медійної спільноти.

Олексій Панич, філософ, перекладач, член першого складу Наглядової ради Суспільного:

— Безумовно, я бачу в цьому конфлікті та резонансі навколо нього прояв (радше ніж «частину») загальної тенденції. Це тенденція нинішньої влади будувати свої стосунки з медіа на двох рівнях: «фасадному» (демонстративна відкритість для журналістів, розмови про свободу слова) та «залаштунковому» (контроль за інформаційним простором через тіньовий і недокументований вплив на власників та керівників більшості провідних ЗМІ, інформаційні «вкиди» через анонімні телеграм-канали, жорстка фільтрація представників правлячої партії, які з’являються в медійному просторі з коментарями). Причому робота на цьому другому, «залаштунковому» рівні будується так, аби не залишати документальних слідів (на кшталт темників – той досвід ця влада успішно враховує). Тому на кожну спробу винести на публічне обговорення ці «залаштункові» впливи влади (конкретніше — Офісу президента України) на медіа у представників влади є готова відповідь: «А ви доведіть!». Насправді дуже нагадує типову російську мантру «Какие ваши доказательства?».

Цю логіку дій нинішньої влади можна пояснити тим, що ця влада є найбільше «іміджезалежною» зі всіх, які досі були в незалежній Україні. Наріжним каменем цієї влади є позитивний імідж особисто президента Зеленського, а також, як його безпосереднє продовження, позитивний імідж його Офісу. Тому і загалом, і в стосунках із медіа ця влада намагається діяти так, аби на кожний закид, хай би який обґрунтований, можна було дати позірно (медійно) переконливу відповідь, яка «відбілює» Офіс президента і, тим паче, особисто президента — в крайньому разі за рахунок переведення негативу на окремих представників уряду чи владної фракції. Тому залаштунковий вплив на медіа та інформаційний простір ця влада намагається здійснювати, ніде не лишаючи своїх «відбитків пальців», які могли б дати доказове підґрунтя для винесення цієї інформації в публічний простір.

Ну от, поки медіа та журналісти погоджуються грати в цю гру — а саме комунікувати із владою на «фасадному» рівні й не виносити на публічне обговорення те, що відбувається на «залаштунковому» рівні, — медіа в цій ситуації будуть «грати другим номером». Тобто, пряміше кажучи, танцювати під владну дудку (що зараз здебільшого й відбувається, за доволі нечисленними винятками).

І навпаки: справжнє опонування владі, яка озброїлася такою тактикою, має початися саме з того, щоби її «залаштункові» стосунки з медіа стали предметом широкого й відкритого обговорення. Матеріалу для роздумів на цю тему вже вдосталь – починаючи з низки дивних «бойкотів», які більшість провідних ЗМІ країни з дуже різними власниками та, здавалося б, дуже різними пріоритетами інформаційної політики цього року дружно оголосили деяким особливо незручним для влади подіям і темам. Це явно свідчить про ретельно прихований за механізмами, але відчутний за результатами вплив із найвищих владних кабінетів. Можна сказати, що ця влада наразі українські медіа не «ламає» (за винятком тих, яких торкнулися санкції РНБО), але «нагинає» більшість із них, а медіа (й ефірні, й онлайнові)… поки що здебільшого прогинаються.

Добитися прозорості комунікації влади і медіа в описаних умовах навряд чи можливо, але добиватися її можна і треба. Для цього, для початку, треба припинити «прогинатися» під неофіційні «побажання» замовчування — чи, навпаки, «анонімні» просування — певних інформаційних тем (а також нав’язування неофіційно «вповноважених» владою коментаторів цих тем). А всі спроби «м’якого тиску» не просто припиняти, а одразу виносити на публічне обговорення. Саме так, як це зробили ведучі «Зворотного відліку».

Тарас Петрів, журналіст, медіаменеджер, медіаексперт, кандидат філологічних наук, президент «Фундації Суспільність» та співредактор журналу «Формат 21»:

— Тут я спостерігаю два тренди. Перший: деякі представники влади відірвалися від реалій та існують у своїй інформаційній бульбашці. Владі значною мірою бракує професійних мовців і вміння працювати зі стратегічними комунікаціями. Неохайна риторика, зверхність, брутальність чи нав’язування агресивних моделей спілкування ще нікому не ставали в пригоді. Багатьом політикам варто пройти вишкіл із публічних дебатів, демонструвати відкритість і навчитися чемно відповідати на часом дуже незручні, гострі чи неприємні запитання журналістів. Тут добре би працював алгоритм «більше експертизи, менше партійного популізму». Також вважаю дуже важливими розставлені акценти щодо останніх дискусій у заяві Незалежної медійної ради.     

Суспільне мовлення в цьому контексті має особливу місію; ігнорування владою його важливої ролі є недалекоглядним. Консультантам, які ходять коридорами влади, я б не радив підважувати Суспільне атаками на Наглядову раду НСТУ чи руйнувати її зсередини. Спроби шельмувати чи принижувати роль Суспільного не мають жодних шансів. Керівникам країни варто підтримувати, плекати, розвивати й берегти Суспільне. Бо, перебуваючи у вихорі зовнішніх загроз і глобальних викликів, треба спиратися на сталі медійні майданчики з ціннісними орієнтирами.                          

Другий тренд позитивний: зростання ролі якісних медіа, які не хочуть працювати за «темними правилами».

Журналісти мають єднатися, відстоювати стандарти, своє право на професію. В Україні є досвід опору порушенням журналістських прав. Треба формувати й активно впроваджувати нову прозору комунікаційну культуру між медіа та владою. При цьому ніколи не намагатися бути з політиками запанібрата. Це завжди можливо, якщо пам’ятати про особливу роль інституту медіа. 

Катерина Коберник, видавчиня онлайн-видання «Бабель»:

— Нічого нового в бажанні влади контролювати чи впливати на журналістів немає. Ні для кого не секрет, що політичні партії й топові спікери завжди ставили телеканалам умови своєї участі в ефірах. Хтось хотів більше часу за трибуною, хтось не йшов на ефір, якщо там були певні люди. Загалом нічого дивного в тому, щоб висувати свої умови, немає. Політик, якщо на нього чекають в ефірах різних шоу, має право висловити свої побажання, а журналісти мають право їх прийняти чи не прийняти. У нас на телебаченні рівень політичної дискусії такий низький, що деякі умови я навіть розумію. Із певними гостями сидіти в одній студії просто неприпустимо. Питання лише в тому, хто і в якій формі висловлює ці побажання. Не повинно бути ультиматумів та спроб протиснути свої інтереси всупереч усьому. Наприклад, якщо політик просто відмовляється давати інтерв'ю «Бабелю», це ще не цензура. Якщо він із якихось особистих міркувань чи помсти просить інших не робити цього, то це вже опосередкований тиск на редакцію. У нас такі приклади були.

Журналістів у кризовій комунікації із владою може захистити лише повна прозорість. Вони не повинні приховувати своїх домовленостей із владою і починати говорити, лише якщо щось пішло не так. Рівні умови для всіх спікерів, чітко виписані правила —  це вже чимало.

З іншого боку, нам усім потрібно чітко розрізняти, де тиск на свободу слова, а де діалог двох зацікавлених у результаті сторін. Якщо відверто, більшість політичних токшоу не хочуть почути в ефірі змістовний діалог експертів. Вони хочуть скандалу та розпалу пристрастей: якщо кричать — добре, якщо бійка — ще краще. Не всі політики хочуть бути статистами в цих шоу. А хтось просто не хоче виглядати дурнем. І їхня відмова іноді означає саме це, а не щось більше.

Не думаю, що якась влада щиро зацікавлена ​​в повністю вільних ЗМІ. Нинішня — не виняток. Тому їй потрібно постійно нагадувати, що медіа можна не любити, але торкатися руками не можна. Озброєний нейтралітет — не такий уже й поганий стан.

Над опитуванням працювали: Іра Рябоштан, Оля Жук, Єлизавета Мосійчук