"СРСР розвалився на приватні радянські союзи": у мюзиклі про шахтарів актори стояли на сцені голі

23 жовтня на Сцені 6 показали "Антрацит. День стійкості". Спектакль - частина україно-британського мультимедійного проєкту "Дім шахтарства". Досліджують різні сфери життя Донбасу за часів радянської влади і до сьогодення. Вистава-мюзикл розповідає про шахтарські страйки на Донбасі з 1940-х до 1998-го. Її створили ГО "Точка дотику", втілили за підтримки столичного Дикого театру.
У шахтаря Олексія в забої гине товариш. Трагедія відбувається через надскладні умови і порушення норм безпеки. Раптом виявляється, що герой може подорожувати в минуле - переміщується в роки, коли проходять знакові повстання на Донбасі. Стає їх учасником, переосмислює історію регіону. Олексій піднімає на шахті бунт, прагне відновити справедливість, за сюжетом.Біля входу до Центру Довженка, де знаходиться "Сцена 6", стоїть хлопець років 6. Звертається до худорлявої темноволосої дівчини, ймовірно - мами.
- Олексія знову захочуть скривдити за те, що він знайшов машину часу, - каже. Бере матір за руку.
- Якого Олексія?
- Та того, що мого батька грає. Один і той самий дядько ловитиме його в різних часах, буде на нього нападати, як Путін, - каже. Йдуть всередину.
Це наймолодший актор "Антрациту" - Артем. Актора затвердили майже перед прем"єрою. Вивчив роль за два тижні. Втілив Васю - прийомного сина головного героя. На спектакль приїхав з батьками. Вони показують на вході сертифікати про вакцинацію. До зали пускають лише з ними чи негативними ПЛР-тестами на коронавірус.Вистава починається о 20.00. У частині декорації праворуч роблять "поправки". Декорація зображує кухню малогабаритного житла радянського періоду. Дівчина у чорному чіпляє на стіну килим із репродукцією картини Шишкіна "Ведмеді в лісі". Такі були популярні в радянський час. Куток килима відірвався. Під стіною стоїть раритетний радіоприймач. З іншого боку сцени - кабінет зі столом, стільцем, портретом Леніна і вільною рамкою - для генерального секретаря, які змінювались. Посередині сцени - два екрани, на одному з яких показують історичну хроніку з життя Донбасу."Сьогодні ми не просто дивитимемось виставу - ми копатимемо. Й копатимемо глибоко. Будем думати про життя цілого регіону. У виставі є лайка, сцени тютюнопаління й оголення. Ви до цього готові?", - перепитує зі сцени директорка Дикого театру Ярослава Кравченко.Посеред сцени троє акторів стоять без одягу. За сюжетом, вони вийшли живими з аварії під землею. Приймають душ перед тим, як знову спуститись в забій."Для шахтарів це певний ритуал. Миються до спуску в шахту і після зміни. Наприклад, рідко хто з офісних працівників йде в душ просто перед роботою, а потім - знову, щоби змити весь бруд, пил після робочого дня. Для шахтарів - це норма. Ці дії ніби дуже прості, але в них є глибина занурення", - розповідає режисер і драматург Павло Юров. Стоїть біля заднього ряду. Походить із міста Антрацит на Луганщині, в Києві мешкає з 1997-го. Виставу створив у співавторстві із британською режисеркою, мисткинею Вікі Торнтон. Формат обрали трансмедійний - частину виражальних засобів взяли з кінематографу.Герой Олексія Доричевського шахтар Олексій завдяки стрибку в часі опиняється на Донбасі періоду сталінських репресій. Говорить зі своїм дідом, якого розкуркулили у 1930-ті. Той повертається із заслання і відбудовує стару хату. У головного героя одразу кілька історичних прототипів - Євген Дониченко, керівник Реалістичного робітничого гуртка демократів у 1940-х-50-х. Олексій Нікітін - слюсар, який працював на шахті в Донецьку у 1960-ті, брав участь у страйках за права робітників. 1998-го прототипом став шахтар Олександр Міхалевич, який працював у Краснодоні. Коли під час довгого страйку зрозумів, що нема зрушень - вчинив самоспаленняВідправляли кошти в Англію, коли Тетчер закрила шахти. Згодом шахтарська спільнота на цьому ж движку зреалізувала свою програму"У цих людей були гуманні й демократичні погляди. Це активні учасники й очільники шахтарських страйків. Добивались свого, хотіли змінити ситуацію. Один із найбільших протестів відбувся 1989-го. Умови життя суттєво погіршились. Тоді повстання піднялось на Кузбасі - охопило й донбаські шахти. Цікаво, що механізм "солідарності трудящих", який використовувала радянська система - спрацював проти неї самої. У 1980 -х шахтарі відправляли кошти в Англію, коли Тетчер закрила шахти. Згодом шахтарська спільнота змогла на цьому ж движку зреалізувати свою програму. Тоді радянську владу добряче трусило - шахтарі висунули міністрові вугільної промисловості СРСР і керівництву об'єднання "Макіїввугілля" 38 пунктів вимог", - розповідає режисер Павло Юров.Все, що відбувається на сцені, транслюють на великий екран, що висить по центру. Оператор із камерою знаходиться поруч з акторами. На іншому екрані, який розташований нижче - показують архівні фото Донбасу, кадри, які зняли в експедиціях на Донбас з 2014. Часто кадри схожі, але не ідентичні. Посеред сцени актори "працюють" з відбійними молотками. На екрані вище - зйомка з шахти."Є певні стереотипи стосовно того, що собою являє Донбас, мене цікавила їх деконструкція. Саме тому присутня камера, - каже Павло Юров. - Досі існує пропагандистський радянський образ героїчної праці шахтаря. Був Олексій Стаханов (працював на шахті "Центральна-Ірміне"), який по суті погодився бути обличчям "радянського бренду". У 1935 року встановив рекорд у видобутку вугілля - за 6-годинну зміну він нарубав відбійним молотком 104 тони вугілля, виконав майже 15 норм. У цьому йому допомагала ціла група кріпильників. Тоді ніхто не давав жодної інформації, що він працював не сам. Всі намагались рівнятись на "подвиг забійника". Камера на сцені натякає на те, що факти викривлені, показані так, як було вигідно. Хотіли також розповісти альтернативну історії, озвученій у радянський час і пізніше. Реальність "радянського Донбасу" ширша і багатогранніша за те, що пропонує офіційна версія, що було задокументовано пропагандою. У 1991 році шахтарі підтримали українську Незалежність - і це теж факт, про який забуваємо".На сцені актори виконують пластичний танець, співають про видобуток вугілля. В центрі - актор, що втілив чиновника-хабарника. Співає про те, як розкаявся і готовий піти з посади задля того, щоби відновити справедливість.У Донецьку 2014-го були вулиці з назвами з'їздів компартії"У радянський час музичні фільми оспівували "ударну працю" і героїчний образ шахтаря. Співали про те, що видобули сотні тонн вугілля. Оспівувались лише санкціоновані владою речі. А те, що стосувалось прав, достоїнства, гуманізму - офіційно не існувало, - розповів режисер. - Ми спробували підкреслити проявити це такою неправдоподібною картинкою - навряд якийсь хабарник сам розкаявся б і пішов з посади. Ситуація не змінилася досі. Фінал п'єси відбувається 1998-го. Але він відкритий і в 2021-ому. Розмірковуємо про те, що відбулось після офіційного завершення "совка" - чи дійсно він завершився і ми почали рухатись в іншому напрямку. Відкрились кордони, з'явилася приватна власність і право на підприємницьку діяльність, але по суті централізований СРСР розвалився на приватні локальні радянські союзи обласного й районного рівня. На Донбасі триває влада тих людей, які змогли швидко її захопити. Також свідомість багатьох не зазнала змін без грамотної культурної й національної політики. У Донецьку 2014-го були вулиці з назвами з'їздів компартії. Люди постійно жили в цьому маркуванні".Вистава тривала дві з половиною години з антрактом.- І все ніби добре, але чого в них всі шахтарі українською говорять? Ну от хочеться сказати "нє вєрю", - каже худорлява брюнетка в окулярах і чорній масці.
- А чого мовою окупанта говорити мусять? Це ж реконструкція, переосмислення. Най би вже хоч тут все пішло "по-нормальному", - відповідає рудоволоса сусідка.Наступний показ вистави - 28 листопада.Столичний Дикий театр поставив роман Андрія Любки "Карбід". Показали про контрабанду та торгівлю органами на Закарпатті. За сюжетом, учитель історії вигадує прокопати тунель до Європи, перевести українців - так здійснити євроінтеграцію. Щоби втілити задум - звертається до знайомих контрабандистів. Вони намагаються використати ідею вчителя в своїх цілях.