"Ми на тому етапі, коли не можна дозволяти знімати низькопробне кіно", − Остап Ступка

Остап понад 30 років служить на сцені Національного театру імені Івана Франка, а фільмографія актора складає понад півсотні ролей.

У межах спецпроєкту "Про кіно без меж" Остап Ступка розповів про рідний театр, історичне українське кіно та свої перші ролі.

Ви граєте на сцені театру імені Івана Франка з 1989 року. Як за цей час змінився глядач та сам театр?

Театр розвивається постійно, навіть тоді, коли, здавалося б, що стоїть на місці. Звісно, були і скрутні часи, коли в епоху купонів-карбованців на початку 90-х зали пустували і глядачів було небагато. Згодом все оновилося. Актору головне – не зрадити свою професію, тоді можна пережити будь-які політичні та економічні негаразди. А театр житиме завжди.

Мій рідний театр завжди в стані розвитку та руху – по-іншому неможливо. Він завжди вдавався до хорошого експерименту, зберігав свої класичні традиції, запрошував цікавих режисерів, і не тільки з України. Зараз багато гідних ідей привносить молоде покоління режисерів − Давид Петросян, Іван Уривський та інші. Вони мають дуже цікаві та прогресивні сценічні ідеї для втілення різних п’єс і з класичної драматургії, і модернової.

Наш глядач завжди був і залишається прекрасним. Це неймовірна аудиторія, яка сприймає метаморфози, розуміє їх, з цікавістю спостерігає за ними. Вважаю, що ми рухаємось правильним шляхом – зберігаємо свої театральні традиції і, водночас, переймаємо найкращі світові практики.

Місія театру – ставити питання, а глядачів – знаходити на них відповіді.

Чи є щось, що ви хотіли б змінити в театрі? Можливо, чогось наразі бракує?

Мені хотілося б, аби українські театри частіше і більше їздили з гастролями в інші країни світу. Кожна наша вистава – це живий організм, який розвивається, змінюється з часом, вбирає дух наших традицій та інновацій. І цим потрібно ділитися.

До того ж такі виїзди – це завжди обмін знаннями з театральним світом та спадщиною інших країн. Це не просто допоможе нам розширювати свої горизонти, орієнтуватися у тенденціях, а й дасть змогу гучніше заявити про український театр. Без зайвих слів зрозуміло, що театр імені Івана Франка надзвичайно потужний − трупа акторів, режисура – все це потрібно показувати. Свого часу ми возили на театральний фестиваль виставу "Коріолан", скоро колеги представлятимуть "Лимерівну" в Будапешті. Поступ є в цьому напрямку і, сподіваюся, далі буде більше.

А загалом театру, як і будь-якому суспільству чи маленькому світу зі своїми традиціями, завжди чогось бракує. І це нормально. Колись мій батько, Богдан Сильвестрович, запитав в Ульянова Михайла Олександровича, який у той час був художнім керівником театру імені Євгена Вахтангова, наступне: "Як ви вирішуєте проблеми театру, як художній керівник?", а він відповів: "Богдане, театр – це така субстанція, що проблеми ніколи не закінчаться".

Останні роки ви цілком поглинені роботою в театрі, але також часто з’являєтеся на великих екранах. Що можете сказати про сучасне кіномистецтво?

У сфері кінематографу прослідковується значний поштовх. Знімається чимало різних картин, що добре. Але, як на мене, має бути більше різноманіття. Я би дуже хотів звернути увагу саме на історичне кіно. У нас багатюща історія і є безліч уже сформованих сюжетів, також є творчий потенціал та хороша база, тож не треба зволікати. До того ж, думаю, що подібні серіали чи фільми несли б і освітню місію для молодого покоління, що критично важливо в наших теперішніх умовах.

Захоплююсь, як ВВС працює з цим форматом. Упевнений, що якби взятися за цю справу, у нас вийшло б не гірше. Тим паче, маємо стільки імен та подій, які потрібно відкрити людям…

Також хотілося б побачити найближчим часом якісні українські детективи чи фільми жахів − стільки є матеріалу на цю тему, починаючи від фольклору і завершуючи Гоголем та сучасними письменниками. Дитячі фільми, мюзикли – цього теж хотілося б більше, тим паче, що в нас багата на композиторів та співаків країна. Словом, нам є куди рости.

Варто не забувати про якість кіно, яке ми зараз створюємо. А для цього потрібно, щоб командам створювали всі необхідні умови на майданчиках і було достатньо часу на творчий процес. Останнім часом я багато знімаюся у польському кіно і можу порівняти. Повірте, безліч деталей організаційного процесу, на які у нас часто не звертають увагу, прямо впливають на кінцевий результат.  Бо інколи наша надмірна економія часу і грошей грає злий жарт з якістю картинки, яка потім з’являється на екрані.

Мені здається, що якісно зняте кіно одразу відкине проблему повернення молоді до вітчизняного контенту. Нам потрібен такий продукт, щоб кінотеатри билися за нього. Якщо все буде зроблено якісно та цікаво – підйом індустрії не змусить на себе чекати.

У 2001 році вийшов перший великобюджетний повнометражний фільм "Молитва за гетьмана Мазепу", де ви зіграли роль Пилипа Орлика. Цей фільм став культовим і входить до переліку кращих фільмів у історії українського кіно...

Так, минуло вже 20 років з моменту виходу картини, а вона й досі лишається знаковою. А все тому, що працювала неймовірна команда, справжні титани українського кіно: режисером був Юрій Іллєнко, художником-постановником – Сергій Якутович , художником по костюмах – Володимир Фурик, а мій батько Богдан Сильвестрович – виконавцем головної ролі.

У липні цьогоріч я представляв фільм у межах Одеського міжнародного фестивалю, де проводився спецпоказ до 80-річчя батька. Було обрано саме "Молитву за гетьмана Мазепу". Я його давно не бачив і зараз він абсолютно по-іншому сприймається. Я дивився з людьми, які сиділи поруч, і які ненабагато старші за фільм, то вони були у захваті від комбінацій, декорацій, різноманітності костюмів, операторської роботи... Питають: "Хто оператор?" − я кажу, що сам Юрій Герасимович Іллєнко. "А скільки йому було років, що він таке знімав?" − 65, "А скільки батькові було?" − 60… Вони такого ще не бачили, стрічка реально захоплює! Звичайно, до цього фільму треба бути підготовленим, там багато історичних фактів, які пересічна людина може й не знати.

Кого з персонажів ви хотіли б зіграти у майбутньому? І над чим працюєте наразі?

Якогось конкретного персонажа, про якого я б мріяв, немає. Улюбленців багато, я не відмовився б від будь-кого з них, бо кожна роль приносить задоволення та занурює в різні історичні періоди.

З моїх останніх робіт – це пригодницький серіал "Козаки. Абсолютно брехлива історія", який вийшов восени минулого року. Чудово працювалося з командою, і, як на мене, вийшов хороший продукт. У серпні завершились зйомки фільму "БожеВільні", де я буду головним лікарем психіатричної лікарні. Глядачі побачать все наступного року. Ще одна болюча сторінка нашої історії, коли в 70-х роках в Радянському Союзі вільнодумців та дисидентів "оздоровлювали" в психлікарнях так званою "каральною психіатрією".

Що стосується планів, то все ж дуже хотілося б зіграти Михайла Драгоманова в серіалі "Плеяда". Сподіваюся, що попри тривалу підготовку, цей продукт побачить глядач. У серіалі розкажуть історії наших великих українців, еліту кінця ХІХ – початку ХХ ст. в реаліях їхнього особистого і творчого життя. Героями стануть Іван Франко, Михайло Старицький, Олена Пчілка, Леся Українка, Микола Лисенко та інші. Хтось подумає: "Що там ті письменники з шкільної програми? Чого я про них не знаю?", – проте це не так.  Ви знали, що Коцюбинський, наприклад, підпільно перевозив літературу зі Швейцарії і по суті був кондрабандистом?! Цей серіал відкриє багато цікавого для нас і точно вартий екранізації.

Якою була ваша найперша роль в кіно? Що пам’ятаєте з тих зйомок?

Вперше знявся в кіно геть малим, коли мені було 11 років. Поїхав з батьком на зйомку фільму "Забудьте слово "смерть" (1979) − радянського бойовика, який знімали на Одеській кіностудії. Пам’ятаю, як мене посадили в кадрі, де актор робив чоботи. Я мав їсти яблуко, а потім встати і піти. А переді мною посадили ще меншу дівчинку. Я групі кажу тоді: "Заберіть її, бо мене не видно". Усі засміялися, кажуть: "Артист росте". От такий дебют був (посміхається – ред).

Яким ви бачите українське кіно Незалежної України в найближчі роки?

Ми зараз знаходимося у такому періоді, коли потрібно нарощувати міць індустрії і знімати багато фільмів, аби ця кількість переходила в якість. Мрію, щоб в рік у нас виходила півсотня, а то і більше фільмів, і ми сповна насолоджувалися переглядом українських картин.

Потрібно розуміти, що ми на тому етапі зараз, коли не можна собі дозволяти знімати низькопробне кіно. Ми заявили про себе світу і, використовуючи на повну ту спадщину, яку ми маємо, і всі напрацювання останніх років, потрібно підніматися на новий рівень.

За підтримки Київстар ТБ