Несподівана зброя інформаційної війни. Що ховається в новітніх листах щастя

Ті, чиє дитинство та юність припали на часи СРСР, безперечно, пригадають таку форму епістолярного жанру, як «листи щастя». Як це працювало? Одного дня в поштовій скриньці ви знаходили лист із написом на конверті «Будь-кому». Текст листа містив повідку на кшталт «чудесного зцілення» чи історії успіху. Наприкінці тексту — запевнення, що на вас неодмінно чекає щастя, може, навіть чарівним чином звалиться з неба, але обов’язково за умови, що ви не полінуєтеся, зробите власноруч якусь кількість копій цього листа та надішлете своїм близьким чи друзям, яким ви так само зичите щастя. Часом наприкінці тексту містилося попередження: якщо ви поставитися до цього листа легковажно, то не просто щастя не буде, а й різні неприємності чекатимуть на вас. Тож мусите скоріш відкласти всі поточні справи й сісти переписувати лист від руки в необхідній кількості примірників.

«Листи щастя» насправді вперше з’явилися не в СРСР, а на Заході — й достатньо давно. Згідно з низкою джерел, мало не на початку ХХ століття, хоча, можливо, й раніше. Таким чином розповсюджувалися релігійні тексти, а згодом політичні листівки.

Поширення «листів щастя» відбувається за тією ж схемою та принципом, за якими збудовані сумнозвісні фінансові піраміди, з чиєю роботою громадяни впритул познайомилися в перші роки незалежності держав, які утворилися після розпаду СРСР. Обіцянкам чималих, а головне — швидких дивідендів повірили багато вкладників і в результаті позбулися заощаджень.

Але раніше, в роки застою, «листи щастя» зазвичай здавалися невинною забавкою, позбавленою вигоди. Зрештою, тобі бажають щастя, і в цьому немає нічого поганого. Переписати текст кілька разів і надіслати його не така вже й велика робота, папір та конверти коштують копійки; попри скептицизм жевріла думка: раптом таки буде щастя, треба спробувати. І чимало було тих, хто щиро в це вірив.

В наші дні поняття «листи щастя» набуло дещо іншого, саркастичного значення. Так називають повідомлення про штрафи, які підприємці отримують від податкової, або інші неприємні офіційні повідомлення від різних державних установ.

Здавалося, традиційна форма «листів щастя» зникла, адже все менше людей користуються послугами традиційної пошти, а віддають перевагу новітнім засобам зв’язку.

Проте виявилося, що формат «листа щастя» не зник, а навпаки — завдяки інтернету отримав нове життя. Тепер листи щастя розповсюджуються через електронну пошту та месенджери.

Схоже, до новітньої форми «листів щастя» варто зараховувати також індивідуальні листи від якогось буцімто поважного закордонного адвоката, звісно ж, не менш поважної юридичної фірми, який має честь повідомити вас про кількамільйонний спадок від невідомого далекого родича, чи листи про те, що ви стале обранцем у розіграші авто тощо. Трапляються й інші: до релігійних свят розсилаються картинки або анімаційні файли з вітаннями та побажаннями. Як і колись, послання містять рекомендації надіслати картинку близьким та друзям.

Проте трапляються й усталені текстові формати. Деякі з них циркулюють не один рік, раз по раз виринаючи начебто нізвідки, розповсюджуються хвилями мережею, немов вірус.

Цікавим прикладом є текст «Ніхто», написаний в оригіналі російською:

«"Никто"

Никто не штопает носки. И уж если совсем поглубже в историю - никто из тех, кому меньше шестидесяти, не знает, что такое перелицевать костюм или пальто.

Никто уже не чистит ковры первым снегом или соком от квашеной капусты.

Никто уже не протирает тройным одеколоном головку звукоснимателя в кассетном магнитофоне. Как и не склеивают лаком зажеванную плёнку в кассетах.

Никто уже не вырезает телепрограммы из субботней газеты и не подчёркивает в ней интересные передачи, на которые нужно успеть.

Никто уже не посылает сервелат в посылках.

Никто уже не хранит пустые пивные банки в серванте.

Никто уже не хвастает умением разжечь спичку, чиркнув об оконное стекло или об штанину…»

На перший погляд, текст ностальгійний і адресований насамперед тим, хто добре пам’ятає часи СРСР та перші роки після його розпаду.

Насправді ж, коли придивитися уважніше, текст радше іронічний, бо нема за чим сумувати чи ностальгувати, а деякі згадки про деталі тогочасного побуту нині можуть навіть жахати.

Один із типових прикладів картинок з інтернет-спільнот, об’єднаних темою ностальгії за СРСР. Меседж нехитрий: тоді всі пили з однієї склянки і ніхто не хворів

Чому штопали шкарпетки, перелицьовували костюм або пальто? Тим, хто не знає, варто пояснити: пальто чи костюм у ще порівняно непоганому стані перешивалося вже для наступного члена родини. Від мами / тата — для доньки чи сина або онука / онучки. Перешивали, бо теплий одяг більш-менш пристойної якості коштував немало. Значна кількість родин, особливо багатодітних, просто не могла дозволити собі такі витрати. Водночас була ще одна, не менш вагома причина: потрібну річ було просто неможливо придбати у вільному продажі. За речами, а особливо імпортними, без перебільшення, полювали, влаштовуючи рейди всіма магазинами. Чекали на інформацію, де й коли «викинуть» товар, тобто його обмежена кількість раптом з’явиться в продажі. Після того, як вам таки вдалося знайти магазин із необхідним товаром, треба було відстояти довжелезну, зазвичай кількагодинну чергу, весь час нервуючи й пильнуючи, аби хтось не пробрався повз неї, водночас сподіваючись, що все ж поталанить придбати необхідне. Були й інші варіанти: поїхати в інше місто, де асортимент товарів може бути набагато більшим (наприклад, до Москви), або добряче переплатити і через знайомих придбати товар «із рук».

Мода протирати головку магнітофона потрійним одеколоном справді була: люди вірили, що таку «чистку» конче потрібно проводити регулярно й це істотно покращує звучання. Насправді це доволі дика процедура, що свідчить про необізнаність та наївність власника магнітофону. Макабричний виріб радянської парфумерної промисловості — потрійний одеколон, званий в народі «трійник» — просто вбивав головку магнітофона.

Так, деякі періодичні видання щоп’ятниці друкували розклад телевізійних програм на наступний тиждень. Інколи навіть малоцікаву газету передплачували виключно заради цієї програми, яку справді потім вирізали. Це все було в часи, коли на телебаченні було максимум три канали, пізніше — чотири. До того ж, у дні чергового з’їзду комуністичної партії чи якихось інших урочистих засідань за участі керівників держави всі канали дружно демонстрували лише цю вікопомну подію.

Щодо ковбаси-сервелату в посилках — чистісінька правда. Надсилали родичам чи друзям, особливо якщо вони жили там, де цього сервелату просто ніколи не було в продажі. До речі, часто не було не лише ковбаси, а й багатьох інших продуктів. Чудово, що такі «ковбасні» посилки нині можна згадати хіба з усмішкою, адже вистачає різної ковбаси, ще й від багатьох виробників, можна вільно обрати за смаком або ціною.

Можливо, хтось і досі полюбляє за звичкою чистити килими снігом, а от щодо квашеної капусти, то знайти зараз таких, мабуть, важко, адже вистачає пунктів хімчистки. Чищення килимів соком квашеної капусти виглядає так само дико, як і чищення головки магнітофона «трійником».

Хизуватися вмінням запалити сірник тертям об штани чи скло виглядає, щонайменше, ексцентричним, та й тоді вже така навичка була потрібна виключно заради того, аби похвалитися перед однолітками, а ще дієвіше — справити враження на молодших: мовляв, ось який я досвідчений і крутий.

Може, хтось і донині збирає банки з-під пива, але тоді банка з-під імпортного пива в серванті відігравала іншу роль, а не свідчила про хобі хазяїв. Метою такої колекції було демонструвати гостям рівень добробуту в домі: ми можемо собі дозволити витрачатися ще й на це.

Далі в тексті «Ніхто» читачам подається ще чималий перелік на кшталт: «ніхто вже не чистить вуха сірником з намотаним шматком вати», «ніхто не залишає олію на сковорідці, щоб смажити щось наступного разу», «ніхто вже не подає магазинні пельмені як головну страву святкового столу», «ніхто не вважає, що банний день має бути раз на тиждень», «ніхто не намагається випрати поліетиленові пакети» тощо.

Перелік завершується промовистим словом «Сумно» з трьома крапками, як промовистий натяк на загальну іронічність тексту, адресований насамперед тим, хто таки поведеться на ностальгію.

Немає за чим сумувати. Навряд чи хтось сумує за каганцями, чи гасовими лампами, за ручним пранням білизни, питною водою з колонки, а не з водогону, чи за єдиною вбиральнею на весь будинок у дворі.

Один із типових прикладів картинок з інтернет-спільнот, об’єднаних темою ностальгії за СРСР

Цікаво, що, виявляється, існує дещо інша редакція «Ніхто» із доданими після «Сумно» кількома абзацами, які несподівано повністю змінюють оптику сприйняття викладених раніше згадок про втрачені звички та навички:

«Мы будем первым поколением, что не оставит от себя следов.

Мы не оставим своих писем. От себя из юности, когда так остро и неразделённо, а позже понимаешь, что не с тем. Мы не оставим писем от себя постарше, для друзей, с которыми тоскуем по неважным прежде дням. Мы не оставим своих почерков, затертой, мятой, сложенной бумаги, конвертов с адресами, штемпелями, именами тех, кому и от кого.

Мы не оставим фотографий. Они все сгинут в электронной суете. Нам и сейчас уже не вынуть свой фотоальбом, нам и сейчас не надписать на обороте — нету оборотов. Мне негде написать, что это я, а это Женька, это Машка, это мы. Мы не оставим своих лиц.

Не будет мемуаров, дневников, записок, писем, фотографий разных лет. Не будет биографий, почерков, всего, что для кого-то остаётся нитью к нам, ушедшим навсегда. Мы будем первыми, кто растворится без следа».

Це доповнення змінює настрій тексту «Ніхто» з іронічної псевдоностальгії на правдивий сум і розпач: це майже апокаліптичні візії людини, наляканої добою ґаджетів.

Звісно, автор має право на мізантропію та розчарування тим, що ми називаємо науково-технічним прогресом. Проте цифрове покоління навряд чи варто вважати першим, яке «не залишить по собі слідів». Історія залишила нам скалки згадок про зниклі в глибині віків народи й цивілізації, які жили задовго до цифрової доби.

Навіть ретельно збережені архіви чи інші писемні джерела часом зникали, бібліотеки знищувалися пожежами в роки лихоліть, чи в мирні часи з причини недбальства, а часом і свідомо «підчищалися» владою, яка прагнула стерти пам’ять про своїх реальних чи уявних ворогів або приховати факти про свої злочини.

До того ж навіть у цифрову добу продовжують писати мемуари, листи і щоденники, знімати фото і вже навіть відео; обсяг цієї інформації весь час збільшується. Це зовсім не знімає з порядку денного питання збереження інформації та її довговічності, але варто нагадати, що і в минулі часи багато документів і свідчень зникали безслідно. Тож чи варто так перейматися й дослухатися до трагічних передбачень майбутнього?

Хто ж автор тексту «Ніхто»? Пошуки приводять до інформації, що другу частину тексту, якраз про «стерте цифровою добою» покоління, написав Павло Субботін, який працював начальником архівів Білгородської області в Росії й нібито саме в такому вигляді оприлюднив цей текст у фейсбуку і вконтакті 27 січня 2019 року. Згадуються й інші автори, зокрема Віра Штенцель; тут подається трохи змінений варіант тексту, але найцікавіше, що, за іншими версіями, первісний текст, який закінчується словом «Сумно», належить анонімному автору «Живого журналу» з нікнеймом, а не реальним прізвищем. Вперше цей текст начебто з’явився в мережі ще у 2008 році й потім періодично виринав у старій і дописаній редакціях.

Зараз мережею знову блукає той самий текст «Ніхто», але вже в новій редакції — із класичними для цього жанру абзацами-доповненнями «Щастя — це…», композиційно написаними у вигляді окремих абзаців, так само як і в першій частині тексту «Ніхто…», а у фіналі — традиційні побажання щастя та порада надіслати цей лист усім рідним та близьким, аби їм теж було щастя.

«Счастья Тебе…

 Пошли эти добрые слова, тем, кого любишь и уважаешь».

Ось до нової, вже чергової редакції «Ніхто» варто придивитися уважніше. Характерною рисою нової хвилі поширення тексту, крім доповнення, є згадка нового імені автора — Якова Кедмі.

Чи справді Яків Кедмі є автором тексту «Ніхто»? Це сумнівно, але це не головне: значно важливіше розібратися, хто він такий.

Про Якова Кедмі вистачає інформації у відкритих джерелах, він має низку сторінок у фейсбуку та досить велику кількість підписників. Це публічна особа із багатою на різні події біографією. Емігрував з СРСР до Ізраїлю, проводив гучні акції, щоб до нього випустили його родину, потім служив у різних державних структурах на поважних посадах, зокрема в одному з підрозділів розвідки Ізраїлю.

Нині Яків Кедмі частий і, схоже, бажаний гість різних пропагандистських програм російського телебачення, де зазвичай його представляють як політичного експерта. Яків Кедмі має освіту й досвід, а ще він неабиякий оратор та автор кількох книжок.

У своїх численних виступах на телебаченні Кедмі висловлюється переважно різко й доволі емоційно, при цьому зберігаючи імідж людини, добре обізнаної як щодо ставлення Заходу до Росії, так і щодо питань історії чи внутрішньої економічної політики. А ще — тонкого знавця бажань та сподівань народів пострадянського простору.

У тезах його виступів часто трапляються улюблені Кремлем меседжів про «русофобську політику західних держав». Кедмі часто згадує Україну як приклад «зовнішнього управління», «розбрату», «розгулу націоналізму» із неодмінною «забороною російської мови» тощо. Різновид соловйових-скабєєвих-дмитріївкисельових, тільки вже без істеричних надмірностей на кшталт «розіп’ятих хлопчиків», в більш вигадливій обгортці для тих, хто здатен думати й аналізувати, чи то пак хто впевнений, що вміє думати й аналізувати.

Доволі показовим є виступ Якова Кедмі на токшоу білоруського державного телеканалу ОНТ із промовистою назвою «Нічого особистого» («Ничего личного»), яке вийшло у вересні. До слова, цікава вийшла гра слів із назвою телепрограми, адже очевидно малися на увазі неупереджений і об’єктивний погляд. Проте у світлі подій у Білорусі назва прочитується вже по-іншому: місця особистим думкам немає, відпрацьовується завдання доносити до авдиторії офіційну позицію режиму Лукашенка.

Яків Кедмі у програмі «Нічого особистого» на ОНТ Білорусі

На запитання ведучого програми «Нічого особистого», чому його можна побачити частіше на російському телебаченні, а не в західних медіа, Кедмі заявив про демократичність російського телебачення, яке забезпечує своїм глядачам увесь спектр поглядів і думок, на відміну від західних телеканалів. Навіть порадив ізраїльським працівникам телеіндустрії повчитися й перейняти досвід російських колег. Цілком очікувано Кедмі вітав дії режиму Лукашенка із придушення протестів. До речі, Кедмі з’являвся і в етерах телеканалів, підконтрольних окупаційній владі Донецька й Луганська.

На фейсбук-сторінках Якова Кедмі вистачає захоплених коментарів, слів подяки за слушні думки та похвали його мудрості, його книжкам та особливо його виступам на телебаченні, уривки з яких без зусиль можна знайти на різних ресурсах у мережі.

Чому Яків Кедмі з емігранта, який, очевидно, не був прихильником радянської влади й залишив країну, що тоді оцінювалося виключно як «зрада», а потім ще й працював на ворожий радянському режимові Ізраїль, став тим, хто зараз відкрито підтримує політику Росії?

Причин може бути багато: наприклад, суто бізнес і нічого іншого. Добра нагода заробити на модних у Росії трендах, та ще й за немалі гроші. У російському сегменті інтернету знаходимо згадки про продаж квитків на його виступи в різних містах. Можна також припустити, що ще від моменту еміграції з СРСР він був так званою «консервою», яку зараз вирішили відкрити та запустити в роботу.

Повертаючись до теми «листів щастя»: згадка Якова Кедмі як автора тексту «Ніхто», який є сумішшю ностальгійних спогадів, начебто філософських думок і звичайнісіньких людських страхів та переживань, ще й присмачених побажаннями щастя, безумовно, здатна вплинути на частину авдиторії. А в деяких читачів має виникнути зацікавленість і бажання дізнатися більше про автора, який видається «мудрою людиною». І ось тут до послуг допитливих — численні матеріали в мережі, а вже створений у свідомості текстом «Ніхто» позитивний імідж «автора» спонукає більше прочитати, подивитися, послухати. Можливо, й погодитися. Так цілком безневинний і щирий «лист щастя» стає знаряддям інформаційної війни — добряче замаскованим, але ж і дієвим.